Сергій Бабкін: Мій жорсткий диск часто не витримує реалій

14 березня 2016 р.

Автор альбому «#не убивай» – про нові пісні, Тома Вейтса, Пітера Гебріела, дітей, тварин і непередбачуваність власного шляху.

Я дуже чекав на цей альбом. Хотілося, щоб приводом для розмови про Сергія Бабкіна, нарешті, стала музика. Останні півтора року мотиви були все частіше далекі від польотів в творчих ефірах. І це теж легко було пояснити. І ось, з 12 березня в доступі – 18 пісень. Якщо двома словами – «#не убивай».

Музика – найбільш чесне з мистецтв. У ній найскладніше заховати себе. В арт-об’єкті можна сховатися за фарбами або предметами, в літературі – за сюжетом, в театрі і кіно – за образом героя. Музика, якщо вона включає твій голос, забезпечує максимально можливу присутність автора в матеріалі – тут найвужчий зазор між творцем і створеним світом. У новому альбомі Бабкін майже не приміряє костюми ліричних персонажів (хіба що в «#бабає»). В «#не убивай» йому явно не до лицедійства.

Тоді до чого ж? Гіркота, розгубленість, покаяння, зчеплені зуби. Дитячі мрії, радість люблячого і того, якого люблять, надія. Розчарування, тривога, безсилля. Кураж, нерозсудливість, ніжність. Як у будь-якого артиста, який відчуває значно більше, ніж здатний це пояснити, у Бабкіна в піснях світ більш повнокровний, ніж в його інтерв’ю. Хто буде уважно слухати, той знайде в «#не убивай» і пошуки Батьківщини навпомацки, і визнання в інфантильності і складнощах мовлення, і голос війни, і небажання прогинатися під мінливий світ, і віру в свою зірку.

Дві третини пісень російською, третина – українською. Два культурних пласта, два мовних шари в контакті один з одним. Два дерева зриваються корінням в глибину і шумлять гілками ближче до сонця. «Ми повинні навчитися жити разом і визнавати різницю один одного», – сказав Сергій про Україну в одну з наших торішніх зустрічей. У нових піснях він вчиться визнавати різницю власних проявів.


Альбом «#не убивай» був записаний живцем за два дні в жовтні минулого року на київській студії «Звукоцех». Мені довелося побачити процес одним очком, я розповідав про це. Вже там відчувалося, що платівка вийде об’ємна музично. Поряд з багаторічною командою Бабкіна – Юхим Чупахін (рояль), Стас Кононов (гітари), Ігор Фадєєв (бас), Сергій Савенко (кларнети, саксофон) – в запису брав участь джазовий барабанщик Олексій Фантаєв. Що він там вигадував – читайте нижче. У ролі ласкавого, але рішучого саундпродюсера цим яскравим бендом диригував Мілош Єліч з «Океану Ельзи».

З четверга і до кінця березня Бабкін і його група будуть їздити по країні з програмою «#не убивай». Два тижні тому, коли все вже було в передстартовому стані, ми зустрілися, аби поговорити про музику, священність дитячого та необхідність бути дорослим. Сніжана – дружина Сергія, його менеджер і актриса театру «Прекрасні квіти» – була, звичайно ж, поруч.

 

  • Записувати альбом живцем – це була продумана концепція або спонтанне рішення?

Спочатку хотіли просто спробувати – ми так ніколи не робили. Адже раніше, давним-давно, музиканти тільки так і робили – не було нинішніх технологій. Ми давно разом, група зіграна – чому б і ні? Це був інтуїтивний рух. Але після все переросло в концепцію – ми зрозуміли, що інакше альбом і не можна писати. Щоб передати тонкощі почуттів в піснях, нам потрібно було постійно бачити очі один одного, підтримувати, бути в контакті.

 

  • Де проходили репетиції?

Коли ми вирішили, що так і будемо писати, Мілош сказав, що, мовляв, хлопці, вам треба знайти приміщення, де ви будете спокійно грати, не підключаючись. І важливо, щоб ви себе і один одного добре чули. Допомогли знайомі з ХПІ – нам дали аудиторію, куди ми ходили репетирувати. Приносили з собою барабани, контрабас, все що потрібно.

 

  • І багато часу ви так грали?

З червня 2014 року. Ми майже півтора року «мурижили» пісні. Для того щоб записати платівку живцем за два дні, треба багато готуватися.

 

  • Як би ти описав роль Мілоша в процесі? Що він з вами робив як саундпродюсер?

О, тепер я знаю, хто такий саундпродюсер (посміхається). Ми познайомилися, коли працювали над проектом «Брюссель». Потім робили разом альбом «Сергевна». До запису «#не убивай» ми підходили, вже непогано знаючи один одного. Його завданням було зрозуміти, чого хочу я і інші музиканти. Ми багато спілкувалися, наводили приклади. Я йому казав, що тут хочу як у Тома Вейтса, тут як у Бека, а тут краще афро-біт запустити, а ось тут – зробити земляний звук, дерев’яний. І він все це прекрасно розумів. Я дуже задоволений тим, як у нас все склалося.

  • Йому доводилося вас обрізати, зупиняти?

Так, у нас деякі ідеї вилазили за край. Ми як придумаємо іноді… Не відчуваємо, де багато, а де, може, не вистачає. Ми кайфуємо, нам все подобається – в процесі творчості часом стираються сенсори, датчики, почуття міри. «Ой, відмінна мелодія! Давай її теж вставимо!» Мілош відрізав непотрібне. Ніде правди діти, не всі музиканти були з ним згодні. Група у нас хоч і зіграна, але різношерста, у кожного є свої індивідуальні надзавдання. Деякі з нас люблять слухати і грати складну, андеграундну музику, далеку від землі і широкої аудиторії. А тут їм доводилося ставати зрозуміліше, простіше.

 

  • Простіше не завжди означає примітивніше.

Саме так. Ось, наприклад, треба зіграти просту мелодію в помірному темпі. Без швидкості, без божевільних пасажів, в ритмі з усіма. Це дуже складно. Зовсім не просто придумати і записати мелодію, яку людина потім буде без напруги насвистувати. Набагато простіше придумати щось з викрутасами і візерунками. Так ось, Мілош допомагав нам залишити в піснях найпотрібніше, те, що працює стовідсотково. Підкручував наші внутрішні налаштування, щоб ми і самі це відчували.

 

Мені дуже сподобалася одного разу історія Пітера Гебріела, який написав близько ста треків і взяв з них в альбом всього десять. Сто я у себе не знайшов, але десь 40-45 було.

 

  • В альбомі немає мабуть, навіть, двох пісень, де дублюється один і той же інструментальний набір. Десь особлива перкусія, десь саксофон, ще щось. Ви так і задумували – не повторюватися?

Правда, таке враження? А мені здавалося, що весь альбом – як одна велика пісня. Перкусії… Так! У Аліка Фантаєва, звичайно, набір божевільний. Він приніс в студію кілька сумок, в яких було багато такого, що я навіть не знаю, як це називається. В одній пісні він грав на такому інструменті, в іншій – на такому. Так, це може впливати на сприйняття. Решта набору була звичайною. Робочий барабан, хіба що, могли змінювати пару раз. А так: у Фіми Чупахіна – рояль, у Сергія Савенка – кларнет, саксофон і бас-кларнет, у Стаса Кононова – акустична гітара, нейлонка, слайд-гітара і укулелька. В принципі, так, виходить, різноманітне звучання (посміхається).

 

Сніжана, яка сидить віддалік від нас, каже неголосно: «Розкажи, що у тебе було спочатку сорок пісень». Сорок. А я тільки збирався запитати про те, чи не забагато – вісімнадцять.

 

  • Сорок, значить?

Так. Мені дуже сподобалася одного разу історія Пітера Гебріела, який написав близько ста треків і взяв з них в альбом всього десять. Нічого собі – подумав тоді я. Це ж який концентрат, рівень стиснення – десять до одного. Так ось, сто я у себе не знайшов, але десь 40-45 було. Деякі народилися прямо в процесі репетицій.

 

  • Велика частина пісень написана в останні два роки?

По різному. Риф пісні «Напиши меня» Стас придумав років шість тому. Дуже хотілося скористатися ним, зробити пісню. Вийшло.

 

  • Кому належить жіночий голос в «Напиши меня»?

«Напиши меня», жіночий вокал – Сніжана Бабкіна.

 

  • О_о.

Не впізнав? Клас!

  • Зізнаюся, боязкі підозри були. Але я їх швидко відкинув.

Так, умовив Сніжану, нарешті. Вона місяців п’ять ходила на вокал. До речі, і я теж займався вокалом. Ніколи цього не робив, а тут вирішив. Я знав, що неправильно дихаю, що у мене неправильна опора, що порушую якісь основні правила. Я ходив в музикалку, в хор, але, в принципі, співаю, як зручно, і по барабану правила. А минулої весни разом зі Снєжкою вирішив піти повчитися. Зараз не ходжу, але збираюся продовжити. Я дізнався стільки нового! Наприклад, коли людина співає, оголивши зуби, це не означає, що вона їх хоче показати глядачеві. Це робиться, щоб отримати резонанс. Мені дуже допомогли заняття.

 

  • Вона довго опиралася тому, щоб заспівати для запису?

Дуже довго. До сих пір чинить опір. Я її зараз вмовляю вийти на сцену і заспівати хоча б в цій пісні. Уже не прошу про те, щоб відтворювати беки, які вона виконала в альбомі. У пісні «#агов», наприклад. Якщо вона вийде, це буде здорово. Ми взагалі плануємо програму з різними прийомчиками. Над кожним музикантом будуть висіти такі абажури… Театральна ширма буде…

 

У Сергія загоряються очі, і він починає викладати один за іншим ідеї постановки. Сніжана тактовно подає йому знаки. Мені теж стає якось дивно – ніби слухаю спойлери. Зупинивши його, я кажу, що з поваги до глядачів не поставлю в інтерв’ю слова про те, що буде відбуватися з ширмою. Він з тим же запалом, з яким щойно здавав секрети, погоджується. У цієї лихоманці – весь Бабкін.

 

 

  • Абажур, ширма. І тут концепцією пахне.

Звичайно, це ж буде не просто презентація альбому, де між новими піснями вставлені старі. Це буде нова програма. З режисурою – нею займався актор театру «Прекрасні квіти» Артем Вусик. Одна пісня перетікатиме в іншу, пауз не буде – новий учасник нашої команди Антон Малишев заповнить їх електронними шумами. В кінці ми вклоняємося, йдемо. Якщо просять біс, повертаємося і співаємо старі пісні.

 

  • Не просто концерт, а цілісна програма – це вплив театру?

Трохи. Ми вирішили не перевантажувати театральщиною, все ж таки це концерт. Кілька декорацій – абажури чорні й білі, їх можна буде крутити. Слухавка. На пісні «#полосы» стрічка, якою можна…

 

  • Знову все заздалегідь розповідаєш.

Ну, так… Не можу зупинитися. Кнопка «стоп» не працює.

 

 

  • Коли я заходив до вас в студію в жовтні, ви пісню «#любимица» записали, здається, з п’ятого дубля. Були ще якісь композиції, про які тобі і групі доводилося спотикатися в процесі?

Щодо музичної частини вистачало складнощів – як визвучити той чи інший інструмент. Знову ж таки, майже увесь перший з двох днів запису пішов на освоєння простору студії, розстановку інструментів. Перша пісня – «#ангел» – довго не записувалася. Першому треку завжди дістається більше за інших. На ньому все перевіряють, він як льотчик-випробувач. Що стосується вокалу, то у мене не було якихось складнощів. За час репетицій я досконально вивчив пісні і зрозумів, як їх виконувати, що в них випинати, а що ховати. Труднощі були лише тоді, коли в мене починав сідати голос ближче до півночі. Мені говорили, що пора відпочивати, а я говорив, що все одно можу. Мілош, наприклад, залишився не згоден з тим, як я заспівав «#метафору». Я там охриплий. У мене інша думка: так, я втомлений, але не на шкоду пісні.

 

  • Навіщо тобі знадобилося давати друге життя пісні «Але», яка входить в репертуар 5nizza?

Я спочатку, коли народився куплет українською, представляв її собі цілісною піснею. Це сталося тоді, коли ми з Андрієм (Запорожцем, другим учасником 5nizza – ред.) ще не думали відроджувати групу. Перший куплет з’явився, і все зупинилося (з другим куплетом завжди складніше). А коли у нас з Андрюхою пішов процес, я йому сказав: «Ось, дивись, є куплет і приспів. Якщо хочеш, зроби другий від себе. Якщо не вийде українською мовою, давай російською». В цьому була думка – зробити після возз’єднання пісню, де щось від мене і щось від нього. Добре вийшло, я вважаю. Але при цьому я знав, що неодмінно зроблю її і тільки своєю – від початку і до кінця, тільки українською.

 

  • Порядок пісень в альбомі невипадковий? Починається все з «#пробач», закінчується «#не вбивай». Схоже на висловлювання.

Звісно, не випадковий. Розставляла пісні Снєжка. Вона закрила очі і уявила собі, як все повинно бути (посміхається). «Це тут, це сюди, це не сюди…» Я подивився, кажу: «Хм, якось дивно… Я б так не поставив». Вона каже: «Не хочеш так?» Але я вирішив скласти списи і сказав: «Я тобі довіряю».

  • Хочу поставити тобі кілька запитань по текстам.

Будь ласка, звичайно. А про назву альбому буде питання?

 

  • Можна і про назву. У мене, до речі, є своя версія. У самій пісні «#не вбивай» мова йде про диктофонні записи, які герой просить не знищувати. Я так зрозумів, за назвою платівки криється той сенс, що не можна вбивати творче в собі.

Тепер я розповім. Я підготувався (посміхається, розправляє плечі). Це дуже непросто – назвати, як і одну пісню, цілий альбом. У мене таке втретє – раніше були «Сын» і «Мотор». Завжди в таких випадках доводиться шукати доказ того, чому одна пісня відповідає за всю платівку. Що стосується «#не вбивай», тут така картина. Ось мене часто називають твариною і дитиною. Це близькі по духу прізвиська. Тварина – це природне, справжнє, таке, яке є. Не виправлене, не згладжене. Я ось зараз в штанях з діркою. Просто мені дуже подобаються ці штани. Не тому що модно. А дірки – ну, дірки, і що? Потім зашиємо, не страшно…

 


Ми всі тварини. Як говорив Том Вейтс, ми всі макаки, ​​які навчилися тримати в руках зброю і робити гроші. Так, ми вміємо будувати будинки і ракети, але ми все одно звідти – з океану. І мені це подобається. Якщо мене називають твариною, значить, я на правильному шляху і слухаю своє серце. Або коли називають дитиною: «Ну, що ти іржеш, як дитина?» Я за собою не слідкую особливо – ані як виглядаю, ані за виразом обличчя. Не думаю про те, що треба відповідати якомусь ідіотському статусу, або як це називається. Так ось, «#не убивай» – це про те, що не можна вбивати в собі дитину. Дитячість – це ангел, Бог. Ніякі клопоти і турботи, ніяке заняття бізнесом не повинно знищити це в людині. Адже чому нас так розчулюють діти? Тому що вони тільки «звідти». Вони не знають нічого про президента, прем’єр-міністра, закони, податки і ЖЕК. Вони перебувають в кайфі, про який ми вже давно забули.

 

У мене в житті багато разів це було. Здавалося б, щось склалося в голові, інакше бути не може, догма. І одного разу ти відкриваєш двері, заходиш, а там взагалі все по-іншому!

  • Мені доводилося також чути думку, що діти – моторошні егоїсти.

Можна і про це говорити. Але мені дитячість не заважає бути чуйним до інших. Мені не шкода часу і сил, щоб допомогти комусь у чомусь. Завжди отримую величезне задоволення, коли вдається зробити щось не для себе. Немає нічого жахливішого за те, коли за тебе все роблять, всі кланяються тобі, а ти просто поглинаєш плоди. Віддаючи, отримуєш набагато більше. Якщо не віддавати, нікуди буде брати. Але важливо при цьому і любити себе.

 

 

  • Так, це непроста наука.

Я раніше її зовсім не розумів. Але це важливо – любити своє тіло, очі, рот, руки, ноги. Любити за те, що вони ходять, не ламаються. Любити те, що подаровано тобі Богом, мамою і татом. Любити, зберігати і ні в якому разі не вбивати. Тоді тобі буде чим ділитися з іншими. І тоді всі будуть віддавати всім. Ми ж атоми. Ми стикаємося, вибухаємо і метушимося.

 

  • Часто тобі зустрічаються люди, які хочуть знищити твою внутрішню дитину?

Є такі. Але на те є свої причини. Буває, я дуже далеко йду від реального життя, відлітаю. І тоді все валиться з рук, дійсно, як у дитини. Але мені 38. Або 37? (Запитливо дивиться на Сніжану; вона посміхається – ред.). Так ось, і тоді мені кажуть: «Ну, що ти як дитина мала?» І правильно кажуть. Тому що іноді там, де треба поводитися як дорослому, я залишаюся безголовим трирічним хлопчиком. «Ой, а я забув…» Ой, а я те, а я це. Це мій мінус. Але мені не подобається, коли кажуть: «Треба бути серйозним. Тобі скільки років? Пора дорослішати». Часто такі люди самі по собі мало цікаві, але горять бажанням обламати крила іншим. Навіщо вони це роблять? Можна, звичайно, пофілософствувати, пояснити це заздрістю і пригніченістю – якщо вони такі, то й інші повинні бути відповідними. Але багато говорити не хочеться. Втім, такі люди не затримуються в моєму оточенні. З пари поглядів і пари слів зазвичай все ясно.

 

  • Проте, в пісні «#скупая мечта» у тебе є рядок «дай мені мислення і погляд дорослого».

Так, саме про це я і говорив: іноді треба здійснювати рішучі вчинки. Часом мені це дається дуже важко. Я по-іншому запрограмований, мій жорсткий диск часто не витримує реалій. Але я вчусь. Адже життя – воно для того, щоб вчитися. Вчуся бути відповідальним. У мене сім’я, діти. Я відповідаю за те, якими людьми вони виростуть. Я намагаюся жити так, щоб вкласти в них все те, що їм потрібно і що я можу їм дати. Не методом насилля, а відчуваючи, чого вони дійсно потребують. Я хочу, щоб їх життя складалося з усього набору вітамінів.

 

 

  • Якщо підсумувати, що новий альбом змінив в твоєму житті?

Не змінив, але змінює. Створення пісень, репетиції, запис, підготовка до програми – увесь цей час я відчуваю, як змінююся. Не знаю, яким буде результат, але я бачу зміни. Ні, «бачу» – це брехня, нічого я не бачу… Я відчуваю зміни, так. Але куди вони приведуть, мені не ясно. А може, і не змінить мене альбом…

 

  • Не можеш сформулювати?

Не можу. Не можу. Там дуже багато пов’язано з вірою, з Богом. Знову ж, діти – звідки вони прийшли… Звідки ми всі? Де ми були спочатку? Де кінець? Навіщо все це взагалі? Хто ми такі? Що ми повинні зробити на своєму двосекундному – по відношенню до життя Всесвіту – відрізку? Або не повинні нічого, а досить просто існувати, проходити? Але останнє, мені здається, навряд чи. Хоча… Знаєш, у мене в житті багато разів це було. Здавалося б, щось склалося в голові, інакше бути не може, догма. І одного разу ти відкриваєш двері, заходиш, а там взагалі все по-іншому!

 

 

  • У багатьох людей є дивна впевненість, ніби вони знають, що знаходиться за всіма дверима.

Звідки нам знати? Може, я візьму скоро кину всі свої витівки і порину в якусь релігію? Я вимовляю ці слова, а в моїй голові рояться плани з приводу чергового альбому. Я вже бачу його обкладинку, підбираю пісні. Може, це буде яскравий альбом, театральний – навіть в поганому сенсі театральний. У поганому, але хороший. Щоб клоунада, буфонада, дель арте, кривляння, відчайдушність. Вже є до нього пісні. Наприклад, «У одній петлі висять удвох». Це метафора. Це добре – в одній петлі висіти удвох. Ми зі Снєжкою, наприклад, так живемо. Це, до речі, її сон. Там співається про те, що хтось прийшов до тебе, сів на ліжко, дивиться в упор, крізь тебе. Страшно. Або не страшно. Кричуща така пісня… Бачиш, альбом «#не убивай» ще не вийшов, а він мені вже починає набридати, хочеться чогось іншого.

 

Слухати альбом «#не убивай»
Концертна презентація програми Сергія Бабкіна «#не убивай» відбудеться в Одесі (17 березня), Києві (18 березня), Харкові (25 березня), Дніпропетровську (26 березня) і Львові (28 березня).

 

 

 

 

 

Розмовляв Ігор Панасов

 

 

Джерело: Культпростір

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s