Олена Дружиніна: Пораненим жертвують охочіше, ніж дітям

1 березня 2016 р.

Волонтер і співзасновник фонду «Кожен може» Олена Дружиніна про колективне несвідоме, світлі сторони співвітчизників і волонтерство, як спосіб життя.

Слово «волонтер» увійшло в десятку найбільш значущих слів 2015 року. У маленькому провінційному місті Гайсин Вінницької області, наприклад, з’явилася вулиця Волонтерська, перейменована з «комуністичної» вулиці Енгельса. Волонтери серед нас: це друзі, друзі друзів, колеги і далекі родичі. Здається, що немає нічого неможливого для українців, які печуться не тільки про своє світле майбутнє. Чи так це, ми з’ясували у Олени Дружиніної, співзасновника фонду «Кожен може», який об’єднав небайдужих людей-однодумців.

 

 Олена Дружиніна

 

  • Як створювався фонд – це реакція на вашу особисту внутрішню потребу «хто, якщо не я?», чи ви відчули соціальний запит?

Мені складно уявити, що та благодійна організація, у якої є душа, створилася тому, що хтось сидів на кухні або в красивому офісі, аналізував соціальні запити, а потім вирішив: «О, ось це нам підходить! Організуймо-но ми благодійний фонд!» У нас це було точно не так. Тебе чіпляє якась річ, з’являється імпульс щось зробити, відреагувати, не сидіти, склавши руки. А потім знову і знову, більше і більше. Всі ті благодійні організації та рухи, якими я захоплююся, виникали саме так. Тому що кільком людям в якийсь момент просто стало не все одно. Так було і з нами. Спочатку був неформальний волонтерський рух, потім, через рік, виник Фонд «Кожен Може». Ситуація в країні породжувала абсолютно нові для нас соціальні потреби і ми намагалися на них реагувати. Спочатку трохи хаотично, хотілося робити дуже багато. Потім ми зрозуміли, що щось виходить краще у нас, а щось у інших наших колег. Зараз ми займаємося тим, що у нас виходить добре

 

У нас іноді сприймають так: якщо ти віддаєш останній кусень хліба і не спиш цілодобово, значить, ти хороший волонтер, добрий. А от якщо ти дозволяєш собі посидіти в кафе або відпочити, – ганьба.

 

  • Поодинці таке не потягнеш. Розкажіть про вашу команду.

Команда просто відмінна. Команда «Кожен Може» – це однодумці-мрійники. Всі прийшли в благодійність з абсолютно різних сфер, і, чесно, деякі зовсім не міркували про те, що їх робота буде пов’язана з доброчинністю. У нашої команди загальні цінності і бачення, і це дуже важливо для нас. У Фонді багато волонтерів, без яких нічого не було б можливо. Це все люди з приголомшливим запасом енергії і бажанням постійно ставати кращими і змінювати на краще світ навколо.

 

 

  • Без яких якостей неможливо займатися волонтерством? Витримка? Міцні нерви?

Я думаю, що головна якість – не бути байдужим. І мені здається, що таких людей, небайдужих, насправді дуже багато. Витримка, міцні нерви – це все вторинне. Існують різноманітні форми волонтерства, і не всі вони пов’язані з безпосередньою роботою з людьми, яким потрібна допомога. Піклувальні ради, наприклад. Це теж форма волонтерства. Або коли людина допомагає своїми професійними навичками і вміннями. У «Кожен Може» є волонтери-юристи, волонтери-дизайнери і т.д. Люди роблять те, що вони люблять і вміють, і в той же час допомагають іншим. А ще, напевно, усвідомлення меж. У нас іноді сприймають так: якщо ти віддаєш останній кусень хліба і не спиш цілодобово, значить, ти хороший волонтер, добрий. А от якщо ти дозволяєш собі посидіти в кафе або відпочити – ганьба тобі. Для мене це якесь злегка спотворене розуміння. Є чудові волонтери з якоюсь неймовірною, просто жертовною постійною самовіддачею. Але я не з таких. Постійні безсонні ночі не зроблять мене кращою людиною і точно не зроблять кращим професіоналом. Різні бувають ситуації і форс-мажори, але довгий час працювати на знос я б не змогла. У Фонді ми живемо за принципом: найголовніший ресурс – це ми самі у себе. Тому потрібно про себе піклуватися, адже якщо твій внутрішній ресурс стає непридатним, то що ти можеш дати іншим?

 

  • Буває, що руки все ж таки опускаються? Що вас турбує?

Оодна з речей, які мене засмучують – це коли для того, що б отримати більшу кількість пожертвувань, так сильно тиснуть на жалість благодійників, що використовують принизливі для людської гідністі візуальні образи – фотографії, відео. Якщо це історія про бідність, то діти обов’язково будуть в брудному одязі і з немитими обличчями. Але хіба бідність – це обов’язково бруд? Якщо це поранений хлопець, наприклад, то на фото всі його відкриті рани будуть назовні, і він буде лежати в одній спідній білизні. У кожній сфері можна знайти величезну кількість прикладів. Це не тільки принижує гідність, а й породжує стереотипне сприйняття соціальних проблем.

 

 

  • Фонд працює за кількома напрямками. На які прохання люди відгукуються охочіше? Кому готові допомагати в першу чергу?

Одна з наших програм – медична допомога людям, які постраждали від військових дій. Так ось, на допомогу пораненим жертвують набагато охочіше, ніж на допомогу дітям, а на допомогу дітям – охочіше, ніж на допомогу людям похилого віку. Це не дивно. Це, на жаль, відображає загальне ставлення до старості і літніх людей в нашій країні.

 

  • Судячи з вашого річного звіту, який є у відкритому доступі, фонду вдається збирати солідні суми. Ви очікували на такий відгук?

Всі ці результати роботи – це заслуга величезної кількості людей: наших партнерів, донорів, волонтерів. Ми не очікували цього. І спочатку навіть трошки виявилися не готові з точки зору людських ресурсів. Для роботи з обладнанням для лікарень, наприклад, нам постійно потрібно було багато волонтерів з медичною освітою і великою кількістю вільного часу. Для нас це був один з викликів, але завдяки нашим координатором-волонтерам вдалося дуже швидко налагодити ефективну роботу. Ми стикалися з тим, що буває, коли люди чують слово «фонд», думають, що у нас є якийсь великий донор, який його відкрив і утримує. Коли ми відповідаємо, що наш донор – це тисячі небайдужих людей, співрозмовники дивуються, а ми дуже пишаємося нашими українцями і жителями інших країн, які нас підтримують.

 

Коли люди будуть реагувати не тільки на екстрені ситуації, такі, як озброєний конфлікт, але і на інші соціальні проблеми, коли благодійність стане доброю звичкою, тоді я зможу сказати: «Так, ми дійсно змінилися».

 

  • Є відчуття, що за останні два роки багато українців відійшли від горезвісного життєвого сценарію «моя хата скраю», помічаєте ви таке? Як думаєте, це пов’язано із загальною бідою? Або раніше ніхто не давав чіткого і госценарію як можна допомогти ближньому?

Так, помічаємо, звичайно. Я пам’ятаю, що в університеті ми, кажучи про волонтерство, в основному, розглядали приклади інших країн. Зараз в Україні з’явилися свої відмінні кейси. Цей процес розвитку сектора почався ще до Майдану. А потім спільна біда згуртувала людей і вони стали більш активними. Події в країні стали каталізатором. Волонтерство під час таких кризових періодів – це не щось, у чому Україна є унікальною. Але коли за останні роки величезна кількість людей пройшла через досвід допомоги іншим – це великий потенціал для країни. Довго була поширена думка, що благодійністю мають займатися тільки дуже багаті люди. Ми віримо, що кожен своїм внеском – часом, навичками, грошима, – може допомагати. І багато хто теж сьогодні це знає, вони це відчули, пережили. Це добре. І дуже важливо для майбутнього країни не підвести на цьому шляху, не зрадити довіру – бути прозорими і ефективними. Робити так, що б люди в жодному разі не розчарувалися в благодійності.

 

 

  • Які якості з’явилися в громадянах України останнім часом, і які зійшли нанівець, або стали проявлятися в меншій мірі?

Я працюю в «третьому секторі» давно, так що навколо мене завжди були люди, яким не все одно, завжди було волонтерство та благодійність. Сьогодні це перестало бути дивиною. Мені здається, зараз проявляється більше чуйності. Але я не знаю, чи це тому, що раніше люди були іншими, або тому, що раніше їх просто про це не просили. Так само, зараз волонтерство – це модно, зараз, напевно, навіть престижно – бути волонтером. Мені хочеться вірити, що це тому, що люди стають більш відповідальними, усвідомлюють свою здатність впливати на дійсність, а не тому, що це «в тренді» і стане нецікавим через деякий час. Мені здається, ще рано говорити про те, чи змінилося щось насправді. Ось коли люди будуть реагувати не тільки на «пожежні», екстрені ситуації, такі, як збройний конфлікт, але і на інші соціальні проблеми, коли благодійність стане доброю звичкою (і серед звичайних людей, і серед бізнесу), коли люди будуть підходити до питання допомоги усвідомлено, тоді я зможу сказати: «Так, ми дійсно змінилися». Ми на вірному шляху, але все-таки ще не там.

 

 

 

 

 

Розмовляла Поліна Булгакова

 

 

Джерело: Культпростір

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s