Максим Шкіндер: Мрія – увійти в історію автомобільного дизайну

9 березня 2016 р.

Як український дизайнер доріс до того, що оформлює моделі знаменитої британської компанії McLaren Automotive.

Максим Шкіндер закінчив Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва імені Бойчука. Потім спробував свої сили в студії Артємія Лебедєва в Москві. Потім його запросили італійці в INSTITUTO EUROPEO DI DESIGN, де він став єдиним студентом в групі, що навчався безкоштовно. Отримавши ступінь магістра в галузі дизайну транспортних засобів, Максим підписав контракт з чеською компанією ŠKODA AUTO, а потім його помітили британці: Шкіндер – єдиний українець, який входить в команду дизайнерів компанії McLaren Automotive.

Це приємно. Це надихає. Це дарує надію, в решті решт: не все в Україні дістається багатим синкам зі срібною ложкою в роті. Простий український хлопець з Енергодара увійшов у список 30 українців за версією Forbes, які досягли успіху до 30 років – суцільний win!

Не вдаючись в деталі автомобільної теми (чоловіки, вибачте!), ми поговорили з Максимом про працьовитість і ретельність, про критику і про прості людські радощі.

 

 

 

  • Багато хто вважає, що для успішної кар’єри потрібно везіння, але ж в першу чергу за великим успіхом стоїть великий труд. Хто навчив тебе трудитися?

Якщо це був великий труд, то мені пощастило цього не помітити, оскільки я був захоплений тим, чим займався. Звичайно ж, батьки добре мене виховали, прищепивши певний склад цінностей, які допомагали прийняти правильні рішення.

Але до того, як у мене з’явилися помітні успіхи, в родині, починаючи з дитячих років, як і в школі, я був бунтарем. Мною було важко керувати, я не піддавався значному контролю і звичайно ж це турбувало батьків – мало що у мене було на думці. Поки я наполягав на праві вибирати самому, що часто себе не виправдовувало, батьки мирилися з моїм бажанням бути «непідконтрольним» і виховували у собі довіру до моїх «пошуків» і «експериментів». Отримавши свободу пробувати і помилятися, до своїх 18-20 років я набив досить гуль. В купі з акуратним батьківським повчанням це допомогло мені зрозуміти, що часу марнувати я не збираюсь.

 

  • Ти настирлива людина? Методично крокуєш до мети?

По природі я нетерплячий. Мені потрібно бачити результат, відчувати, що це на виході в щось виллється. Якщо я цього не відчуваю, у мене проблема – я не впевнений, чи треба братися за це. Як в тому жарті: «Боже, дай мені терпіння… і негайно!»

У школі вчителі, мабуть, кожен другий, казали мені, що без хімії, біології, фізики мені в цьому світі не вижити. Десь в глибині душі я знав, що це не до кінця правда, а незабаром після випуску переконався, що це неправда.

 

В Україні сильна академічна школа живопису і малюнка. Завдяки їм, я вигідно виділявся на тлі інших студентів в Європі.

 

  • Багато молодих українців мріють про іноземні ВНЗ. У тебе є досвід навчання в Україні та в Італії. Чим тебе здивувала закордонна освіта – підходом, ставленням педагогів, системою? Наскільки різняться школи викладання?

Підходи дійсно різні. Викладачі в Україні – люди віку вище середнього і старші, які чітко розділяють кордон взаємин «студент – викладач», в той час як в Італії мої викладачі були молоді хлопці, дизайнери, у них не було потреби у визнанні їх заслуг, що часто є бар’єром в Україні. В Італії було простіше, ближче. Людина зі статусом дизайн директор Alfa-Romeo на той час після занять могла спокійно запросити всю групу на піцу і випити з нами вина, запитавши як у кого справи в особистому житті і розповісти свої історії. Частково, напевно, щоб здобути нашу прихильність, скоротити дистанцію. Але саме ці деталі помітно виділяли і відрізняли процес від навчання в Україні. Щоправда, без української освіти я не здобув би такого успіху, у нас великий акцент на дисципліну, якої мені не вистачало, мене це загартувало. І потім, в Україні сильна академічна школа живопису і малюнка. Це мене вигідно виділяло на тлі інших студентів в Європі.

 

 

  • Твій викладач Валентин Кашуба говорив: «Максим – моя реалізація». Він щасливий, що тобі вдалося те, що, на жаль, йому в СРСР зробити було складно. Чи відчуваєш ти тягар відповідальності?

Валентин Петрович відноситься до всіх студентів з великим, непідробним ентузіазмом, така його природа. Але оскільки він сам в юності багато малював автомобілі, я йому був особливо цікавий, на цій темі ми і зійшлися. До речі, через роки після випуску ми продовжуємо зустрічатися за келихом пива і обмінюємося новинами. Повертаючись до теми відповідальності: думаю, я реалізував і його і свої амбіції. Як би далі не склалося, заявлену ​​висоту взято.

 

  • Хто для тебе найсуворіший критик?

Звичайно, мої батьки. Мама дуже лояльна, а ось батькові завжди недостатньо – йому треба далі, вище, сильніше. Це тримає в тонусі, з серії прийшов-побачив-переміг. Як я йому поясню, що так буває не завжди? В інших випадках «лакмусовим папірцем» моїх досягнень є проекти, над якими я працюю, і їх реалізація. Зрозуміло, не завжди все відбувається за планом або гладенько, так що, як і скрізь, є свої ups and downs.

 

  • А що з одногрупниками? Спілкуєшся? Або з великим успіхом приходить і самотність?

Після кожної нової країни з десятків знайомих і колег у мене обов’язково залишаються теплі відносини з парою з них, і, як правило, кілька хороших друзів, з якими ми регулярно підтримуємо зв’язок. Самотність теж присутня, але як вибір, тобто коли всього іншого багато, вікенд може пройти наодинці з самим собою: тільки я і моє внутрішнє «я». Найнебезпечніше, що до цього швидко звикаєш. Я ще не визначився, переживати з цього приводу чи ні.

 

 

  • Я не раз чула від мандрівників, що чехи дуже схожі ментально на українців. Наскільки комфортно було співпрацювати з ними?

Чехі класні! Вони дуже працьовиті і совісні, і в біді ніколи не залишать, це у них на рівні виховання закладено. З усіх країн, де мені доводилося вирішувати питання документів, Чехія була найвідповідальнішою, частково тому, що у них є досвід таких ситуацій. Це були прекрасні три роки мого життя – в Празі. Буквально пару місяців тому літав до Праги у відпустку і побачився з добрим десятком друзів через два роки, було відчуття, ніби нікуди не виїжджав, очі взнавали, а ноги вели знайомими вулицями. Єдиний мінус – я не був готовий до кількості пива, яке вони в середньому вживають.

 

Реклама в київському метро абсолютна провінційна, мені, зізнаюся, соромно перед іноземцями.

 

  • Оскільки ти працюєш з образами, напевно, ти візуал. На що тобі боляче дивитися в Україні? Що б ти з радістю змінив?

Кіоски, кав’ярні на колесах, забиті переходи – це наша біда. Я прекрасно розумію першопричини таких обставин, люди виживають, як можуть, і якщо країна не може їх забезпечити роботою, то нехай так і залишається. Але якщо абстрагуватися і міркувати з точки зору естетики на тему «візуального шуму» в Києві, то кіоски на зупинках – це хвороба. До речі, схоже, коли прибираєш один, з’являються ще три. Такий собі «Змій Горинич».

Реклама в метро абсолютна провінційна, мені, зізнаюся, соромно перед іноземцями. У самому факті реклами немає нічого поганого, я говорю про її стандарти. У Лондоні це на такому високому рівні, що навіть незацікавлена ​​людина зверне увагу, красива графіка тільки підкреслює смислове навантаження, а у нас «село», викупив «місце-майданчик», заплатив студенту або попросив знайомого, який колись Photoshop вчив, тобі зробили швидше-подешевше, а вся країна потім на це дивиться. Такими речами ми і виховуємо смаки молодого покоління, на жаль.

 

 

  • А в якому місті тобі найкомфортніше? Де око відпочиває?

Там, де мені комфортніше за все, я ще, напевно, не був. Поки що цей нерозпочатий список очолює Київ. А взагалі мені терміново потрібно в теплі краї, чекаю на те, коли який-небудь автовиробник добереться до Балі (сміється).

 

  • Скільки часу в день ти віддаєш улюбленій справі? І для чого ще вдається викроювати хвилини або години?

Улюблена справа стала моєю роботою, тому намагаюся, щоб воно не виходило за рамки моїх робочих годин, які часто виявляються з досить розмитими межами. Решту вільного часу намагаюся присвячувати соціальним активностям, зустрічам з друзями, походам в музеї, люблю кіно. Говорячи про хобі і second nature things, я комфортно почуваюся в живопису і проводжу багато часу за портретами. Якби мені потрібно було дати раду, скільки годин на день проводити за малюванням, то відповідь була б наступна: поки ваш партнер не почав вас ревнувати до вашої пристрасті до малювання. У мене було саме так. Якщо ваші друзі про вас ще пам’ятають, мабуть, ви недостатньо старанний. Жарт!

 

Her and the chair

 

  • Кожен актор хоче зіграти Гамлета, а чого хоче автодизайнер? Яка у тебе професійна мрія?

Ви здивуєтеся, але я теж хочу зіграти Гамлета! Дитяча фантазія, зрозуміло. Передумов ніколи особливих не було, але ідея знятися у кіно чомусь ще живе! Професійна мрія – увійти в історію автомобільного дизайну з чимось «іконічним». McLaren – це вже 90% успіху. У найближчі роки планую зробити виставку свого живопису, зараз над цим працюю.

 

  • З якою думкою прокидаєшся?

Сьогодні я прокинувся з думкою «хто б мені приготував сніданок». Пролежавши п’ятнадцять хвилин, я не побачив охочих це зробити, тому що живу зараз один. Тому я сам приготував сніданок. Завжди чекаю від дня чогось хорошого, на що я не розраховував і не планував, що сталося б без мого відома, і мені довелося б лише прийняти сам факт.

 

 

 

Розмовляла Поліна Булгакова

 

 

Джерело: Культпростір

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s