Олександр Положинський: “Ти класний” – це не аргумент

12 лютого 2016 р.

Лідер «Тартаку» та «Був’є» про те, чого не переломиш і про те, що треба ламати.

На межу 2015–2016 років у Сашка Положинського припав творчий сплеск: один за одним вийшли альбоми його нового проекту «Був’є» і старого – «Тартак». Успішним в інтернеті став сингл і кліп «Голова». З другого боку, за останні півроку «Тартак» залишився без постійних барабанщика і клавішника, він же – директор гурту, що привело колектив у стан, як каже Сашко, «легкого нокдауну». Концертні перспективи «Тартака», а тим паче «Був’є» туманні – з цього приводу у його Фейсбуку час від часу прориваються гіркуваті пости. На професійні негаразди накладається трагічна ситуація в країні, яку Сашко, вочевидь, сприймає близько до серця.

У той же час в основного проекту Положинського є серйозний привід проіснувати ще як мінімум рік, оскільки у 2016-му гурту виповнюється 20 років. «А далі подивимося – я вже давно не будую ніяких планів, окрім короткострокових», – каже він. Посередині цього періоду невизначеності і кризи (середнього віку? можливо, але точно не творчої) ми з Олександром поговорили відверто (брехати він, здається, не вміє взагалі) про радіоформат, мову, ворожий творчий продукт, смаки бійців АТО, а на закуску – про щастя і дівчат.

 

 

  • Мені здається, що в дебютному альбомі «Був’є» більше життя, ніж в останньому альбомі «Тартака». Це моє суб’єктивне, чи ти також відчуваєш щось схоже?

Можливо, це через те, що «Був’є» – це новий проект. «Тартаку» все-таки майже 20 років, і хоча ми намагаємося в його рамках експериментувати, він впізнаваний – восьмим альбомом важко здивувати. А в «Був’є» працюють люди, для яких цей проект, як і для мене, особливо цікавий своєю новизною, можливо, це надає додаткове натхнення всім учасникам… Не знаю, мені важко сказати, я кайфую від обох альбомів.

 

  • Ти будеш якось просувати саме «Був’є», щоб люди могли послухати його не тільки в запису?

Ми пробуємо це робити. Зараз закінчуємо другий кліп. Хоча, чесно кажучи, я не дуже задоволений тим, як нам вдалося розповсюдити наш попередній сингл «Голова». Мені здавалося, що він досить радіоформатний і міг би більше звучати по радіо. Цього не сталося, і це свідчить або про те, що є упередження не стільки до формату, скільки взагалі до того, що я роблю, або я справді роблю щось нецікаве людям і просто перебуваю у власній омані.

 

Є речі, про які не можна забувати навіть у найбільш щасливі моменти.

 

  • Тебе це сильно засмучує?

Ти знаєш, я вже майже не переймаюся, це вже звична ситуація. Є речі, яких не переломиш. Більшість радіостанцій у нас між собою дуже схожі за форматом і мають певні упередження щодо української мови. Крім того, я знаю, що людям хочеться веселіших, простіших речей. А мені щось веселі зараз не дуже вдаються.

 

 

  • Чому? На тебе так впливає ситуація в країні, чи це особиста криза?

Звичайно, на творчість впливає все, що відбувається в житті, – а радісного, на жаль, відбувається не так уже й багато. Але спрацьовує й той фактор, що мене нудить від надмірної веселості в такі часи. Мені це огидно навіть не на рівні життєвих принципів, а на якомусь фізіологічному рівні. Не те щоб я смурняк і відмовляюся всміхатися – це було б тупо. Але я вважаю, що є речі, про які не можна забувати навіть у найбільш щасливі моменти. Усьому свій час, і в усьому має бути міра.

Коли «Тартак» тільки починався, я навпаки ставив собі за мету робити акцент на чомусь позитивному. Але й життя тоді було інакшим, і я був не таким мудрим. А щодо розважальної веселухи, її зараз в інформаційному просторі вистачає.

 

  • Один мій друг, який був на останньому концерті «Тартака» в Києві, пішов з нього з таким враженням, що в нових піснях мало власне музики, а більше громадянської позиції, ніж у старих. Чи згодний ти з цим і, якщо так, чи це свідомий вибір?

Цей альбом більш серйозний і змістовний, ніж усі попередні, але сказати, що там немає музики… Або я не розумію, що таке музика, або просто це не та музика, яка подобається твоєму приятелю. Комусь новий альбом не подобається, інші кажуть, що це найкращий наш альбом. А мені здається, що в ньому ми змогли дуже вдало поєднати музику з текстами. Тобто ні, я не згодний.

 

  • Чи комфортно ти почуваєшся на вітчизняній музичній сцені? Які у тебе відносини з середовищем?

Звичайно, я стежу за ним, мені цікаво, що відбувається. Мені прикро, коли щось відоме і те, що я люблю, зникає, і тішуся, коли з’являється щось нове, цікаве й успішне. Не тішить те, що мовна ситуація в українській музиці набирає певної однобокості. Я маю на увазі те, що тільки одна категорія нових артистів – назвемо її фольклорно-патріотичним роком – активно просуває україномовну пісню. Ну і ще молодий україномовний хіп-хоп мене тішить. Але багато нових, просунутих і цікавих музикантів, на жаль, рідко послуговуються українською мовою. Мене, як потенційного споживача їхніх пісень, це засмучує. Звичайно, я не збираюся нікому нічого нав’язувати і нікого не засуджую, це питання особистого вибору кожної творчої людини, але мені інколи прикро, коли виконавці, які мені подобаються, не пишуть або майже не пишуть українською.

 

Має працювати внутрішня дипломатія щодо тих людей, які мають іншу точку зору.

 

  • До речі, як ти ставишся до ініціативи наших митців заборонити культурний продукт з Росії?

Я за державний протекціонізм. Я вважаю, що держава потрібна, у тому числі, і для того, щоб усе своє захищати, допомагати розвиватися, а для чужого встановлювати вхідні бар’єри.

А щодо заборони, то якщо б її озвучили навесні 2014-го року і якби вона стосувалася не тільки культурного продукту, а взагалі усього, що вироблено у країні-агресорі, я би це зрозумів. А говорити про це наприкінці другого року війни… По-перше, втрачено час і вдалий політичний момент для цього, по-друге, ця ініціатива може виконати роль води, яку ллють на млин нашого ворога, черговим відволікаючим моментом, темою для внутрішніх конфліктів. На цьому хтось зароблятиме політичні й економічні плюси. Коли немає продуманої державної культурної політики, одномоментна заборона виглядає відмазкою: «Ми заборонили, а те, що ця заборона не працює, – то вже не наші проблеми».

 

 

З другого боку, витісняти російський культурний продукт з нашого ринку потрібно. Але – поступово, наполегливо і рішучо. І у цьому перш за все мають брати участь самі діячі культури. Якщо, припустимо, стоятиме завдання повністю відмовитися від російського музичного продукту в українському інформаційному просторі, одразу ж постане питання: а чим заповнити звільнену нішу?

Наприклад, є люди, які люблять «русский рок» – хіба можливо примусити їх автоматично перейти на український? Адже тут річ навіть не стільки у мові, скільки у тому, що вони є сутнісно різними. Зізнаюся, коли вокаліст Limp Bizkit дозволив собі відомі висловлювання щодо України і Росії, мені менше хочеться слухати цей гурт. Але ж існує багато іншої потужної, стилістично близької американської музики. З російською музикою ситуація інша: вона тривалий час домінувала. Я, як людина, яка любить українську музику і вболіває за неї, розумію, що її немає так багато, щоб повністю замістити російську. Так само і музичних кліпів для телебачення.

 

Якщо людина здатна заробляти улюбленою справою, це її максимально наближає до щастя.

 

Попит на ці зміни є. Коли ми виступали перед нашими військовими в АТО, один з офіцерів високого рангу, який побував у багатьох гарячих точках, сказав нам, що армія це відчуває і хоче, щоб їм пропонували більше українських пісень на заміну тим російським пісням, які вони любили багато років. Але цей процес має бути поступовим і довготривалим. Це мухльож – казати, що можна змінити все одним рішенням. Це те ж саме, як з книжковим ринком: у нас немає такої кількості перекладачів, куплених прав на переклади тощо, тому на цьому етапі повністю замістити російськомовні книжки неможливо – хіба що за умов якихось нереальних інвестицій. Це я кажу як людина, дуже лояльна до української книжки і до українських виробників книжок – мені дуже подобається, як вони підходять до питання якості.

Для того, щоб такі глобальні зміни відбулися без конфліктів, має працювати внутрішня дипломатія – дипломатія щодо тих людей, які мають іншу точку зору. Не всі з них є внутрішніми ворогами, це все наші люди, і ми мусимо за них поборотися.

 

  • Може, для всього цього треба більшій кількості діячів культури йти в політику і владу? Я знаю, що, наприклад, ти завжди відбрикувався від цього…

Розумієш, «ти класний» – це не аргумент. Он ми навибирали класних у Верховну Раду – щось змінилося? Мої знайомі пішли у міністерства – і скоро всі звідти повиходили. Класним там не місце. І давай будемо чесними – я що, успішний менеджер? У мене всюди бардак, я не можу збудувати ефективну систему менеджменту невеличкого творчого колективу – як я можу ефективно перебудовувати державу?

 

 

  • Кожен з нас волів би заробляти виключно тим, до чого лежить душа. Тобі пощастило, ти заробляєш творчістю. Ти щасливіший, ніж інші?

Я тобі скажу чесно: «Тартак» уже багато років не в такій фінансовій ситуації, щоб отримувати задоволення від кількості зароблених грошей. Колись я вкладав кошти в творчі проекти, просто допомагав комусь – такої можливості вже давно немає. І якби я займався не тим, від чого кайфую, я б давно з цим зав’язав. Періодично нию, що треба з цим кінчати – але це буває в моменти творчих спадів. Але досить зустріти людину, яка каже «Чувак, оця твоя пісня мене з такої дупи витягнула, що я тобі буду вдячний все життя!» – як ця зневіра минає. Тому я впевнений, що якщо людина здатна заробляти улюбленою справою, це її максимально наближає до щастя.

 

  • Коли вводиш «Сашко Положинський» в пошукову систему, одна з перших підказок, які випадають, – це «Сашко Положинський дівчина». Тобто жінки цікавляться твоїм особистим життям. Чи ти відчуваєш, що ти є таким рок- чи поп-ідолом, знайомства з яким шукають дівчата?

Ну ні… Будемо чесними, не такий вже я красунчик і не настільки я популярний. Я, безперечно, не обділений жіночою увагою, але такого аж активного інтересу, тиску я не відчуваю. Взагалі я за свої неповні 44 роки остаточно зрозумів, що жінки для мене – вічно загадкові істоти. Скільки б я не думав, що ось уже навчився їх правильно розуміти і відчувати, кожного разу помиляюся.

 

 

 

Розмовляв Альберт Цукренко

 

Фото Олена Божко

 

 

 

Джерело: Культпростір

Залишити коментар

Filed under "Тартак", Положинський Сашко (Тартак)

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s