Гжегош Рапа, настоятель луганського костелу: Коли ми розлучалися, то не думали, що це триватиме більш як місяць

24 січня 2016 р.

Про настоятеля луганського храму Різдва Богородиці Діви Марії я розповідав у статті «Невеликий сюжет ціною в Нобелівську премію» – про інтерновану німкеню Маргариту Ауленбах, яка кілька років працювала на шахті під Лисичанськом. Свою історію вона розповіла ксьонзу, коли той, під час відпустки, «підробляв» у парафії свого німецького колеги. А потім ми з ним розшукували в містечку Золоте людей, які допомогли юній і безпорадній Маргариті вижити в тому пеклі…

Взагалі, Гжегош Рапа залишав свою паству тільки під час таких відпусток – і тільки тому, що для бідного приходу на самому краю Дикого поля потрібно було заробляти гроші. Але влітку 2014-го він поїхав дуже надовго. З очевидної причини. У листопаді того ж року ми з ним коротко «перетиналися» у Сєвєродонецьку, але потім він випав навіть з телефонного «простору». Тому можете уявити моє здивування, коли 25 грудня минулого року у трубці не просто пролунав знайомий голос – цей голос повідомив: «Я зараз у Луганську…»

Через три тижні ми спілкувалися, сидячи у фойє центрального готелю Сєвєродонецька…

НАД НАМИ ВЖЕ ЛІТАЛО ЦЕ ВСЕ…

– З Луганська я виїхав 7 липня. Але не через бомбардування, які у той час уже йшли на повну. Мій виїзд був запланований на кілька місяців раніше. У мене була призначена відпустка на цей час. А за тиждень до цього, 30 червня, я вивів свою машину – на переконливе прохання моїх парафіян – і повернувся потягом до Луганська, щоб закінчити роботи. У понеділок, 7-го, вже поїхав поїздом до Харкова. Правда, мене хотіли раніше викинути з Луганська, але я вперся. Сказав: «Залишаюся до 7-го, хоч би як було важко». Хоча було таке, що ми там займалися, на третьому поверсі – а над нами вже літало це все…

– Що означае – «займалися з людьми»? Польську вивчали?

– Ні, готував до хрещення. Потім виїхав до Харкова і далі рухався у напрямку до Німеччини.

– І в будинку нікого не залишилося (в Луганську чи то будинок священика знаходиться в костелі, чи то костел – в його житлі – авт.)?

– Ні, залишилися парафіяни, які вирішили нікуди не тікати. Коли, вже у Німеччині, я дізнався, що мій вікарій Анджей поїхав – вирішив повертатися. Зателефонував єпископу. Ось тоді він і заборонив мені повертатися. Сказав: «Сиди у Німеччині».

– Маргариту нашу бачили?

– Звичайно, бачив. Був у неї.

– Переживає?

– Всі там переживають до сьогоднішнього дня. Постійно, якщо почують щось, телефонують, питають – чи правда це? Вони постійно в курсі, тому що я регулярно відсилаю інформацію: де, що відбувається тощо. Звичайно, написав їм на Різдво привітання і сказав їм, що планую поїхати на свято в Луганськ…

– Це ж було вже у грудні 15-го, а ми поки ще у 2014-му…

– Так… Відслужив у Німеччині, повернувся спочатку в Польщу. Було страшно, тому що не було ніякого контакту. Живуть мої парафіяни в Луганську – не живуть? Будинок стоїть – не стоїть? Мобільні телефони не працювали; стаціонарні не працювали. Потім потроху стала надходити інформація від тих, хто все-таки з Луганська виїхав. Приїхав в Україну, почав відвідувати наших біженців. Ще у Німеччині зібрав теплий одяг – адже люди тікали влітку і думали повернутися додому до зими, теплих речей з собою не брали. Забив бус (мікроавтобус – авт.) повністю і перевозив в Україну, розподіляв по людям.

– Хто з луганських католиків і куди виїхав?

– Ну, по-перше, найбільша група – це були іноземці. Студенти. Їх було 250 осіб. Вони всі поїхали на канікули в Африку – їх змусили покинути ту територію. Але вони хотіли продовжувати навчання і повернулися в Україну. Їх розкидали по вузам всієї України – у Харкові, в Сумах, Києві…Решта, в основному, виїхали в різні області України. Але є й такі, хто навіть в Америці влаштувався, і в Африці. Одна сім’я поїхала до Японії…

– Олена Швець?

– Так, Олена Швець-Ітозава. Частина людей поїхали в Польщу і там спробували влаштуватися.

– Етнічні поляки?

– Не обов’язково. Але більшість – да. Я їх узяв під свою опіку, ще будучи у Німеччині. Коли тут почався той котел, і люди рятували своє життя, кожен думав, що це буде, ну, два тижні, місяць. «І повертаємося додому». Але – не виходило.

 

НАШІ ЛЮДИ!

– У Польщі показували цих людей по телевізору – і виникло питання про те, щоб забрати з Донбасу людей польського походження. Утворилася така невелика групка людей у Варшаві, яка стала дуже активно діяти у цьому напрямку. В тому числі і я, і ще одна парафіянка з Донецька, голова Польського товариства. Було прийнято рішення швиденько зібрати всі дані на тих, кого можна переселити до 26 грудня – до дня, наступного за Різдвом. Це повинні бути громадяни, у кого є карта поляка – або документи, що підтверджують польське походження, закордонний паспорт на руках – щоб швидко-швидко все зробити. За моїми даними і за даними з Донецька – вийшло десь сто осіб на дві області. І уряд Польщі сказав: «Ну, добре, цих сто осіб забираємо». Але коли у Консульстві у Харкові стали складати список (вони оголосили про це в Інтернеті) – раптом з’явилася ще купа людей з польським походженням, жителів Донбасу, у кого була карта поляка, але які контактів з нами не мали.

– Хто ці карти видавав? Ви?

– В Луганській області я був відповідальним за це. Мені люди телефонували; я говорив, які документи необхідні, щоб швидко сканували, надсилали на електронну пошту – а потім я надсилав це в Консульство… І ось консул мені телефонує й каже: «Заявок виявилося набагато більше». Почалася дискусія: відсіювати когось або брати всіх – документи ж у всіх є.

– І скільки взяли? Ви повинні були всіх «луганських» знати в обличчя…

– Взяли 187 осіб. Я думаю, багатьох все-таки відсіяли. Потім у Польщу доїхали ще якісь родичі цих людей, хто не міг вчасно подати документи.

– Але ваші всі потрапили?

– Так.

– Сьогодні багато хто у Західній, так і в Центральній Україні незадоволені вимушеним сусідством з біженцями. А в Польщі якісь конфлікти з «чужинцями» були?

– Численні або яскраві – ні. Хоча з одним я сам зіткнувся. Один роботодавець запропонував роботу і запевняв, що знайти житло можна буде без проблем. Але коли я привіз туди групу людей, і місцеві дізналися, що це люди з Донбасу – тут і виникла проблема. Частина людей боялася здавати квартири. Але це – тільки один факт. У більшості ситуацій обходилося без проблем. Звичайно, бувають такі моменти, що «Люди з Донбасу – то люди з Донбасу…»

– Навіть у Польщі знають, що таке «Донбас»?!

– Так, питання культури, поведінки, працьовитості, чесності – виникають. Навіть між рідними виникає непорозуміння. В одного батька син поїхав до Польщі, навчався там у школі, а потім приїхав відвідати батька. Вийшли на вулицю, і тато вирішив перейти дорогу там, де немає переходу. Син здивувався: «Тату, як ти поводишся?!» Або, наприклад, тато палить і кидає недопалок під ноги…

– Можна подумати, у Польщі такого не буває.

– Набагато менше… Це не означає, що поляки святі – нічого подібного. Але різницю все-таки видно, і вона може кидатися в очі.

НА ПОБИВКУ?

– Врешті-решт постало питання, де влаштуватися. Священик може знайти роботу по всій земній кулі – без проблем. Можна було залишитися в Польщі, можна було поїхати у Німеччину. Наш єпископ у Харкові теж не хотів, аби я покинув цю територію, але і в Луганськ повернутися видавалося неможливим. Я залишався в контакті зі своїми парафіянами, і ось частина з них стали говорити, що вже можна буде мені приїхати без небезпеки. Частина відмовляла. Але наближалося свято Різдва Господнього…

– Вже цього, 2015-го року?

– Так. Мені було шкода моїх парафіян, які стільки часу залишаються без священика, і я прийняв рішення, що все-таки поїду в Луганськ і послужу людям. Ну, і поїхав; здається, це було 18 грудня. Доїхав до Станиці Луганської, там по мосту пішки пройшов, і на тій стороні парафіяни мене забрали, завезли у костел. Відслужили ми всі різдвяні свята; залишився я до 11 січня.

– Ви попередньо з тієї «владою» у  Луганську про щось домовлялися?

– Ми намагалися, але нікого не знайшли, хто міг би дозволити. Наосліп вирішили все-таки їхати.

– Ви через пункти пропуску в рясі йшли?

– В рясі, так. У мене є луганська прописка, є власна квартира. До того ж, Різдво наближається. Перевірили мої документи; ймовірно, консультувалися з кимось в Луганську, тому що документи кудись віднесли – а потім спокійно віддали.

До речі, ще восени у костел приходили якісь люди з відділу релігії у ЛНР і самі просили, щоб священик повернувся: «Чому він не приїжджає? Вже небезпеки немає. Так, ми спочатку зробили помилку, але тепер жодних загроз немає. Ми приймаємо всі конфесії, і нехай священики повертаються».

– А самі ви, по приїзді, ні до кого в адміністрацію не ходили?

– Я не ходив, тим більше, що перед святами було ду-у-же багато роботи. У будинку треба було навести лад, підготуватися до різдвяної служби. Не було часу навіть про це подумати.

– У будинку було просто запустіння – чи туди хтось вдирався у вашу відсутність?

– Будинок грабували. Тому парафіяни, щоб врятувати майно, не укладаючи, переносили все в гараж, запихали куди тільки можна, щось несли по своїх квартирах. А коли я приїхав – вже ніхто не пам’ятає, де що лежить. Але встигли ми все приготувати до Різдва; свята пройшли добре.

Мобілізація парафіян була величезна. Щодня служив при повному храмі – такого ніколи раніше не було. Всі переживали, як би я не поїхав до того, як вони зможуть прийти на службу. Люди хотіли і мене підбадьорити – і самих себе, у цій ситуації. Ми раділи, що після такої великої перерви ми знову всі разом можемо молитися, після кожної служби зробити чайочок; хтось пиріг вдома спік, приніс… Сиділи, розмовляли. І так – щодня.

– І ніхто з «влади» жодного разу до вас не прийшов поцікавитися, що відбувається?

– Ніхто жодного разу. Я пересувався машиною – є така традиція, що після Різдва священик відвідує кожну сім’ю і освячує їхнє житло. Я підтримав цю традицію, пересувався скрізь на своїй машині з польськими номерами…

– У вас у Стаханові найбільша, після Луганська, громада? Ви до них їздили?

– В Стаханов я не заїжджав – Стаханов сам приїхав до нас на службу на Різдво. Вирішили, що мені дуже небезпечно туди їхати. На Різдво взяли автобус і приїхали. Молодці стахановці – вони і без священика збиралися на тому місці, де ми раніше молилися, молилися, допомагали один одному. Хоча у них там складна ситуація.

– Юридичний статус луганської громади не визначено? Я маю на увазі – в «ЛНР».

– Не визначено, і я не знаю, як це впорядкувати.

– А тут, на підконтрольній території, у вас який статус? Вимушений переселенець?

– Можна сказати і так. Я біженець, який сам не знає, що з собою робити, та – настоятель луганського парафії храму Різдва Пресвятої Богородиці Діви Марії. Я постійно курсую тепер між Польщею, Німеччиною та Україною. Скрізь, де є мої парафіяни…

– Скажіть, але ж люди, які переїхали до Польщі, та хоч і в Західну Україну – адже вони можуть стати парафіянами місцевого храму? Чому ви повинні їх опікати?

– Ні, людина може молитися у будь-якому храмі, але якщо у неї немає роботи, немає теплого одягу…

– Ну, там же ж є священик?! От нехай він і займається новими парафіянами.

– Ніхто їм не допомагає. І що їм залишається тоді? Вони мені телефонують, тому що ми знайомі стільки років. Якщо він ходить туди, і туди, і відклику немає – то до кого ще звертатись?! І я, наскільки зможу, намагатимуся їм допомогти.

 

 

 

Розмовляв Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under РКЦ

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s