Мар’яна Садовська: Пісні вибирають нас

18 липня, 2013 р.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Мар’яна Садовська (23 квітня 1972 р., Львів) — українська співачка, актриса, композитор, аранжувальник, музичний драматург, викладачка, фольклористка, художниця. Закінчила з відзнакою Львівське музичне училище ім. С. Людкевича по класу фортепіано. Паралельно пройшла курс при львівському Театрі ім. Л. Курбаса, де й була акторкою протягом трьох років.

Вже багато років Мар’яна мешкає в Кельні, досліджує фольклор, викладає і виступає в Європі і США, однак не пориває зв’язку з рідною культурою: переважну частину її репертуару складають українські народні пісні. Загалом у творчому доробку Садовської три сольних музичних альбоми, художні полотна, низка театральних ролей, музика до вистав. Виступає сольно та з німецьким джазовим тріо «Бордерленд». Авторитетне американське видання «Нью-Йорк Таймс» написало про нашу співачку: «Рамки, правила і традиції виконання будь-якого стилю, з яким вона працює, просто зникають. Вона замінює їх на чисту вітальність. Це стихійне, майже безрозсудне, однак, дивним чином, досконале виконання».

5 липня в Києві відбулася світова прем’єра нового твору Садовської «Чорнобиль. Жнива», котрий Мар’яна виконала разом зі всесвітньо знаменитим американським камерним колективом «Кронос-квартет». Наступного дня після концерту, котрий безумовно став центральної подією музичного сезону, вже з Німеччини прийшла новина, що на етнофестивалі TFF, котрий проходив у німецькому місті Рудольштадт федеральної землі Тюрингія, Мар’яна отримала Велику премію RUTH, котрою відзначають митців у царині етнічної музики, з формулюванням «за видатні нові мистецькі інтерпретації українських пісень та музики».

Нам вдалося зустрітися за день до прем’єри у Києві й поговорити.

«КРОНОС-КВАРТЕТ»

— Як з’явилися «Чорнобиль. Жнива» і загалом проект із «Кронос-квартетом»?

— У Нью-Йорку директором міського радіо WNYC працювала Елен Парк (зараз вона, до речі, директор Метрополітен-опери), котра була на моїх концертах і стала моїм добрим ангелом: мої перші демо-записи в Нью-Йорку зроблені на WNYC. Тож, коли керівник «Кроносу» Девід Харрінгтон одного разу зайшов до неї і попросив щось нове й цікаве, вона йому дала мій диск. В мене часто питають: як ти вийшла на контакт, мабуть, в тебе добрий агент? Але так склалося, що мене знаходять за моїми роботами, а не завдяки піару. Ми зустрілися з Девідом у Кельні, і я побачила, що він, окрім того, що великий артист, ще дуже мила, симпатична, рідна людина. Зрештою, він запропонував написати композицію для мого голосу і струнного квартету. Я злякалася: «Ну, ні». Надто високо. Струнні квартети —вищий пілотаж композиції. Тоді він мені порадив: «Послухай музику, яку ми граємо. Ти могла б розповісти про свою землю через музику». Ось тоді я погодилася. Я отримала в подарунок всі останні записи «Кронос-квартету», слухала, вивчала. Пішла в бібліотеку, взяла все, що написано для струнних квартетів, читала партитури. Девід Харрінгтон — артист, небайдужий до того, що діється у світі. Він прагне потрясати. Я теж не можу співати легкий розважальний репертуар. Тому я відчула, що чорнобильська тема — це те, що ми разом можемо зачерпнути. Я давно хотіла зробити щось на базі пісень Полісся. Спочатку називала це «Поганський реквієм» — побудований не на церковних канонах, а на голосінні, на традиційних похоронних обрядах. Під час роботи зрозуміла, що реквіємом називати не можна. Взяла в роботу переважно жнивні пісні, вони на Поліссі збереглися і, як кажуть етнографи, призначені для того, аби відштовхнути голосами дощові хмари. Вже коли пішли репетиції, мені потрапила на очі книжка Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва». Оці факти, коли підлітків після Чорнобиля кидали на збирання урожаю… Тож так і народився «Чорнобиль. Жнива».

— «Кронос» цікавий перш за все тим, що завжди виходить за певні межі, розширює рамки, прийняті для академічного колективу. Мені здається, ви тяжієте до того ж самого.

— Цього я навчилася в Америці. Піаніст, із яким я працювала, ніколи не назве себе джазовим піаністом. Він просто піаніст, не обмежується одним напрямком. Це риса, властива американським виконавцям. Можна дивитися на це по-різному, але неймовірно те, наскільки сміливо люди виходять за власні межі. І це мені дуже близьке. Я просто шукаю, як перекласти пісню, на якій мені залежить, яка мене мучить, аби я заспівала її. А про стилі я не задумуюся. (Зі сміхом) Це вже справа журналістів.

АРХЕТИПИ

— Пам’ятаєте першу пісню, яку ви виконали зі сцени?

— Я спочатку співала альтом у хорі «Черемош» при Львівському університеті. Я навіть не була солісткою, не трактувала себе як вокаліста. Але власне в хорі я мала двох товаришок, і ми почали співати тріо, де я вела сольну партію. Це була емігрантська лемківська пісня «Пливе кача по Тисині». Оце перше, що я дозволила собі співати сольно. Поза сценою мене вчила співати моя бабуся. Вона з роду священика, інтелігенція ХІХ століття. Йдемо через ліс по гриби, і бабця співає романсовим бельканто дитячі пісні: «По сонечку…» Це мої перші спогади. Із цього почалися мої записи: я записувала бабусю і її двох сестер.

— Потім ви їздили з етнографами в експедиції, полювали за рідкісними піснями?

— В мене була лише одна така поїздка — з гуртом «Божичі». Я напросилася до них. Ніколи не їздила з етнографами. Те, що я роблю — теж у певному сенсі етнографічна робота, але, наприклад, Євген Єфремов з гурту «Древо» — етнограф, а я — артист. У поїздках мені хотілося навчитися нових пісень, знайти щось, чого не було в наших пісенниках. Пам’ятаєте, які вони були? Перші тридцять пісень — про революцію і партію, а потім «Несе Галя воду» тощо. Власне, завдяки Єфремову та «Древу» я відкрила для себе цю криницю, яка ще була повною.

— Тож за яким принципом ви добираєте репертуар?

— Чую щось і розумію: саме ця пісня не дасть мені спокою. Це як зустріти близьку людину або закохатися. Може, звучить дещо патетично, але пісні вибирають нас, вони вимагають їх співати. Ось що цікаво: більшості пісень із моєї нової програми я навчилася не від бабусь у селах, а від київського колективу «Кросна». Тобто це пісні від молоді, котра у містах далі продовжує спів. Цікаво, правда? Село міняється, місто міняється, а любов лишається любов’ю, розлука — розлукою. Оця чистота почуттів, архетипи або коди, як я їх називаю, відгукуються, хвилюють навіть тоді, коли я не розумію слів.

— А чому раптом з’явилися блатні пісні у програмі «Одеса underground»?

— Спочатку це було як забавка. На вечірках я любила сісти за піаніно і заспівати «И вот я проститутка…» Аркадія Сєвєрного. Це для мене був жарт. Але я відчувала, що в тій пісні є провокація, близька мені по-людськи, є виклик: отака я є, і така я є не тому, що такою хотіла бути, а тому, що так мені сталося. Якось ця тема блатних пісень почала крутитися довкола мене. Прийшла вона, коли я відчула, що зв’язок з українською тематикою наче міліє. Відчуття прірви, пустки, безнадії, як у Вертинського: «В дешевом электрическом раю». Ти не знаєш, де ти, хто ти, і пошук себе є актуальним не тільки в Україні. Тож одного дня я сіла за піаніно і почала співати пісні, які приходили. Коли я почула «А ты хохочешь» Діни Верні, то одразу знала, що цю пісню я співатиму. Там теж є виклик, тому я кажу спочатку: «Як тобі вдалося вижити?»

«…У всіх є голос, всі можуть співати, головне — відкритість серця. І ще — треба посіяти зернинку. Тобто зацікавити українською музикою. Щоб через музику людині хотілося послухати, прочитати, дізнатися більше про Україну. З одного боку — через музику поділитися з ними моєю землею, а з другого — поділитися любов’ю до музики. Те, що так можна спілкуватися, робить нас щасливішими»

— Все ж таки це доволі несподівано…

— Знаєте, я часом теж задаю собі запитання — чи я не вигадую в тих піснях того, чого там, може, і немає? Вони дуже прості, деякі навіть примітивні. Мені, певно, не йдеться про захоплення тим підземним, бруднуватим світом. Але є в них спраглість. Ти хочеш воду з найглибшої криниці, шукаєш любові, а життя тобі цього не дає. Тому я взяла в «Одеса underground» ще й пісню Емілі Харрісон «Глибока криниця» англійською, а закінчую програму німецькою піснею. Зрештою, головне питання — бути інакшим, не таким, як усі. Я інакша, бо я інакшою мовою розмовляю, інакшу віру сповідую, маю інакшу сексуальну орієнтацію. Я маю право бути інакшою. Оце все я для себе знаходжу в тих піснях. В мене так буває: я щось відчуваю інтуїтивно, потім починаю виконувати, співати — і тоді вже розумію і можу назвати, що я роблю.

ІНТОНАЦІЯ

— Ваше виконання дійсно вкрай далеко від канонічного «шансону». Ви вносите особливу щемливість, котрої не було у тої ж Верні і тим паче у Сєвєрного. Але в мене ширше питання: не тільки у вас, але й у інших виконавців традиційної музики переважає така жалісна інтонація; виходить, ми приречені на особливо високий рівень сентиментів?

— Це дуже складне питання. Навіть веселі, жартівливі пісні у нас у тональності моль… Але спробуйте знайдіть, наприклад, в іранській музиці веселі пісні? Немає. Видно, якась туга одвіку… Я інколи думаю, що це може бути пов’язане з краєвидом. Я не берусь це оцінювати, але, мабуть, тягне нас у поетичність, у меланхолію. Німці мають інакшу проблему. Наприклад, мої німецькі друзі із задоволенням співають наші щемливі пісні, бо у них навіть пісні про смерть (наспівує щось вкрай веселе німецькою. — Д.Д.) — у мажорі. На моїх концертах я плачу — цьому теж навчилася в селах. З іншого боку, дивишся на те, що відбувається в світі — мені що, заплющити очі й радіти? Воно ж болить. Ми ж відповідаємо на це, особливо артисти. Ми не декоруємо, не прикрашаємо життя — принаймні я так вважаю. Задати собі й іншим оці запитання, нагадати, струсонути… Енергія життя, еротизм, карнавальність, сила життя все одно присутня і я завжди її шукаю.

— Зрештою, одне другого не виключає.

— Зовсім ні. Ось сидиш вдома за столом у бабусь — вони щойно співали вдовину пісню і всі плакали, а через три хвилини розповідають про своїх померлих чоловіків такі перчені речі, заливаються сміхом і співають такі еротичні приспівки, що я думаю: «Ну ось як їх зі сцени заспівати?» Життя складається з багатьох кольорів.

КОРДОНИ

— Яке місце посідає фольклор у сучасному світі?

— Те, що ви називаєте фольклором, я називаю традиційною музикою. Бо на Заході фольклор асоціюється зі шлягером, «шансоном», в Німеччині це доволі небезпечне слово. Звичайно, фольклорні традиції були пов’язані зі способом життя, зі світобаченням, з магією, у яку вірили. Це ж не просто так люди закликали весну, співали колядки. Жінки, що пекли коровай, мали бути щасливими в шлюбі. Ця обрядовість, ці соціальні звичаї зникають із практики. Світ міняється, і тому, можливо, традиційний фольклор переходить у місто і нас зачіпає як людей сучасних — ми починаємо шукати інакших значень й інакшої потреби, заради якої це співаємо чи слухаємо. Було б дуже дивно пробувати щось законсервувати. В австралійських аборигенів є вірування: все, що існує, — має свою пісню. Коли дитина народжується, її вчать своєї пісні. Коли людина зростає, вона має вирушити в дорогу і виспівати створення світу ще раз. Ціле плем’я вирушало в дорогу, співаючи. Доходили до межі. Все, кінець, пісні закінчилися — значить, решта світу не існує. Але з другого боку приходило друге плем’я, вони обмінювалися піснями і відкривали кордони таким чином.

— Вражаюче.

— Уявляєте? Кордони щоразу більше відкриваються. Вірю, що так станеться для України, бо дуже болить, що так тяжко українцям виїжджати у світ, що так нас принижують у тих амбасадах. І все ж є втішні моменти — шлюби, легкість подорожувань, коли англійський, ірландський, перський музикант зустрічається з українською співачкою, є Інтернет — думаю, з цього народжуватимуться нові форми. Кубинська музика народилась із зіткнення іспанського й афроамериканського фольклорів. Знайомий етнограф розказала мені про те, як мігранти в України починають співати наші пісні, говорити українською мовою — і я собі вже мрію, що через сто років буде наша відповідь Кубі, зустріч українського й Африки — уявляєте? Без цього життя було б дуже нудним.

— Якщо казати про інші культури, то не можна не запитати про вашу поїздку як викладача в Афганістан 2005 року. Що то був за досвід?

— Я проводжу багато майстер-класів — в Америці, Франції, Ізраїлі. До Афганістану мене запросив мій товариш, режисер — напівафганець, напівполяк. Ми були там кілька тижнів. Спочатку проводили майстер-класи у Кабульському університеті для студентів театрального відділу — намагалися донести до них європейський, американський театр. Я показувала голосові техніки на сцені. Ще ми проводили заняття для трупи Кабульського театру, який тоді щойно відкрився і ще не мав даху. А потім ми вирушили у фольклорну експедицію в гори Бадахшану, де живуть таджики. Наш режисер мріяв поставити «Маленького принца» і возити по маленьких селах, там, де ніколи ніхто не бачив театру. Ми хотіли знайти музикантів і зрозуміти, чи готові люди до такої зустрічі. Одного дня афганці взяли нас високо у гори. Ми кілька днів йшли від села до села, потім їхали на конях, потім майже повзли «на чотирьох», бо гори були високі й небезпечні. Дійшли до гірського озера, яке ніколи не замерзає. В кожному селі до нас приєднувалися провідники. Коли ми дійшли, перед нами відкрився дивовижний краєвид, один із провідників почав співати. Ось так, коли людина мусить відповісти на те, що бачить. І я теж не витримала, мусила заспівати. Потім ми сиділи високо в горах на галявині, він грав на футлярі від камери, як на барабані, і ми з ним переспівувалися таджицькою й українською.

СЦЕНА І КАФЕДРА

— Що ви намагаєтеся донести до студентів, коли викладаєте?

— Коли я веду майстер-клас, приміром у Франції чи в Сан-Франциско — питання в тому, чи є сенс учити їх точності українського співу? Головне бажання — поділитися тим, що музика і спів — це легко і приємно, це може робити кожен, це робить нас щасливішими, це нас відкриває, це первинна річ, яка загублена. Ми не співаємо, соромимося, мовляв, нема голосу, слон наступив на вухо… Ні, ні, у всіх є голос, всі можуть співати, головне — відкритість серця. І ще — треба посіяти зернинку. Тобто зацікавити українською музикою. Щоб через музику людині хотілося послухати, прочитати, дізнатися більше про Україну. З одного боку — через музику поділитися з ними моєю землею, а з іншого — поділитися любов’ю до музики. Те, що так можна спілкуватися, робить нас щасливішими.

— А чого ви намагаєтеся досягти на сцені, у театрі?

— Ми в житті маємо стільки масок, стільки ховаємося за різні іміджі. А на сцені, окрім того, що граєш певну роль, — важливо мати можливість знімати цю маску. Коли актор це робить, то це вищий пілотаж, бо він максимально чесно працює, а тоді й глядач має можливість бодай на хвилину зняти маску, на хвилину бути собою.

НАВІЩО

— Наостанок запитаю дещо дивне: в чому суть пісні? Чому ви співаєте?

— Може прозвучати патетично, але для мене це пошук зв’язку, спілкування. Ось ідеш через ліс, співаєш: «Ой лісу мій, лісу». Ти не сам, ти спілкуєшся з лісом. Чи це спроба сягнути голосом неба чи землі, на щось вплинути. Чи це весільна пісня, коли ти чаруєш чиєсь життя. Мені важливо маленький місток до цього збудувати для людей. Дуже гарно, що ми можемо натиснути кнопку і слухати щось, але є ще така чудова інша якість самовираження, існування, спілкування, коли можемо на два голоси заспівати — одне з одним, разом.

 

Розмовляв Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика:
Газета:

Залишити коментар

Filed under Садовська Мар'яна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s