Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті: Найважливіше, щоб весь світ знав і не забував про ситуацію в Україні

19 січня 2016 р.

нунцій.jpgМинулого тижня новопризначений Апостольський нунцій архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті вручив вірчі грамоти Президентові України Петрові Порошенку і таким чином вже зовсім офіційно розпочав своє служіння в Україні. В кінці грудня він побував у Львові на запрошення митрополита Мєчислава Мокшицького і мав змогу коротко зустрітися з журналістами, з якими поділився міркуваннями про місію нунція, війну в Україні, попереднє служіння та італійську родину.

— Що для Вас складніше: покидати місце, до якого Ви вже звикли чи привикати до нового?

— Це як два обличчя тієї ж людини. Людина одна, але одне обличчя дивиться в минуле, а інше – в майбутнє. Серце одне, розум один. Це одне життя, нічого, що минуло, ми не забуваємо, а все беремо з собою. Все, що сталося досі – наші перші зустрічі 20 років тому в Ватикані, зустрічі з святим Іваном Павлом ІІ, який є ангелом-охоронцем для мене, потім 9 років на Кавказі, потім Білорусь – це одне життя, гарна симфонія.

— На відміну від попереднього нунція архиєпископа Ґалліксона, Ви добре обізнані з нашим світом. Яких викликів і яких благословень Ви очікуєте?

— Часто виклики і стають благословеннями. Коли розпочиналася місія в Білорусі, я навіть не міг собі уявити того, що станеться, і те, що я вважав викликом, з яким не справитися, а потім вдалося здійснити справді складні речі. Тому я не боюся викликів, навпаки я боюся країн, де немає викликів.

— Але які саме виклики? Чи благословення?

— Найголовніший виклик – це війна, яка стала абсолютним шоком для українців. І вона глибоко проникла у життя людей. Церква не може ігнорувати те, що є важливим для людей. Тому це абсолютний пріоритет. Важко вимовити слова прощення у цій ситуації, проте також неможливо говорити слова ненависті. Тому ми повинні докладати усіх зусиль, щоб підтримувати людей, не давати їм пускати гіркоту до серця, закликати бути відкритим до Бога, до надії і прощення. І водночас бути відкритими на те, чого вимагає справедливість.

— Ви народилися у великій італійській родині? У Вас багато родичів? Чи Ви сумуєте за ними?

— Моя родина справді дуже італійська, та родичів у мене небагато. Я був єдиною дитиною в сім’ї. Батьки померли. У рідній Вероні я маю тітку і ще деякі є далекі родичі.

Проте я знайшов сім’ю – спільноту. Я тут для них. Бути без родини завжди сумно, але не так сумно як людині, що не має цілі. Тут я відчуваю, що можу отримати багато. Я ще мало знаю про Україну, мені треба багато слухати, всюди і різних людей – вони показують шматок серця України.

— Як Ви бачите свою місію в Україні?

— Місія нунція доволі проста – репрезентувати Святішого Отця, служити як знак єдності, як міст. Єпископи відповідальні за місію Церкви, а нунцій лише допомагає зміцнювати місцеву Церкву, щоб вона не була самотньою, а відчувала себе частиною вселенської Церкви. Тому роль нунція – показувати присутність Церкви в усіх куточках світу. Бо навіть коли мала спільнота збирається на молитву, вона одночасно молиться з усією Католицькою Церквою. І знаком цієї єдності є нунцій.

Місія нунція як посла підтримувати християнські цінності і репрезентувати моральний авторитет Святішого Отця у країні. Деякі проблеми, які важко розв’язати на локальному рівні, отримують розв’язок завдяки моральному авторитетові та історичній ролі Римського Архиєрея, які вищі за національні та інші поділи.

— Коли Ви вперше почули про Україну і як Ви пізнавали її протягом усього цього часу, займаючись сходом і працюючи в Конгрегації Східних Церков?   

— Я чув про Україну малим, коли ще вчився в школі, але ближче пізнав, коли почав працювати в Конгрегації Східних Церков. Я почав працювати в Конгрегації 1985 року, коли ще існував Радянський Союз. Це були дуже важкі роки. Конгрегацію тоді очолював греко-католицький єпископ [Мирослав Марусин був секретарем Конгрегації Східних Церков з 1982 до 2001 року — ред.] і багато уваги приділяли Україні. Пізніше СРСР став потроху відкриватися, і Україна, де є одна з найбільших Східних Католицьких Церков, вимагала найбільшої уваги, особливо, коли УГКЦ почала виходити з підпілля. Це була кропітка праця, Конгрегація відповідала за формацію семінаристів, а у той час багато греко-католицьких семінаристів навчалися в Римі — спочатку представники діаспори, а потім коли впав СРСР — з України, тому одним з головних наших обов’язків було формувати майбутніх священиків, щоб вони поверталися на Батьківщину і були корисними своєму народові. У це треба було вкласти багато праці.

Важливим було також відродження структур латинської Римо-Католицької Церкви в Україні. Це дало можливість побачити багатство Церкви, як вона дихає обома легенями.

Опісля був час на Кавказі та в Білорусі, і в останній Україна була завжди присутня, бо білоруси відчувають себе дуже близькими до українців, вони, наприклад, дуже переживають через війну в Україні. Саме тому Мінськ став місцем, де зустрічаються деякі учасники конфлікту, щоб шукати вихід з ситуації. Тому Україна вже чотири роки завжди зі мною, і я відчуваю свою місію як продовження того, що розпочав раніше.

— Папа Франциск пропонує простоту життя, аскетизм та закликає священиків бути близькими до звичайних людей. Вам напевно нескладно було відгукнутися на цей заклик, адже Ви багато років живете в аскетизмі, працюючи в країнах колишнього Радянського Союзу. Чи складно Вам було звикати до таких обмежених обставин?

— Якщо б я сказав, що живу скромно, мені було б соромно, бо посол завжди живе у набагато кращих умовах, ніж решта людей. Таке життя – це привілей, який мені не подобається, але це зумовлене службою дипломата. Навпаки, я хочу шукати тої простоти, про яку говорить Папа, щоб нунцій не був князем чи великим послом, а єпископом, який працює разом з іншими єпископами та священиками.

Мені нескладно жити так, навпаки складно, що я не можу жити скромніше. Коли я вглядаюся в обличчя старших жінок, які так багато страждали, то почуваюся трохи винним, щиро вам зізнаюся.

Я б не хотів жити в багатому світі. Бути серед багатих і втратити розуміння життя? Ні! Набагато краще жити з простими людьми, які поки що розуміють, що означає Бог, родина, патріотизм, солідарність. Тоді я багатий!

— Ви сказали, що роль нунція будувати мости. Зараз в Україні, де Ви розпочинаєте служіння, існує конфлікт між православними Церквами. Як цей конфлікт можна полагодити і що Ви особисто будете робити?

— Будувати мости можливо завжди, проблема є з людьми, що закладають вибухівки, щоб руйнувати мости. Будувати мости набагато простіше, ніж руйнувати. Наприклад тут, у Львові, я мав зустріч з єпископом УПЦ МП – це була чудова розмова у дружній атмосфері. Для людей, що люблять одне одного, а ми ж любимо одне одного в Христі, мости порозуміння є завжди. Христос є містком. Тому нам не треба будувати, а треба розчистити міст, який вже існує. Коли ми захаращуємо мости чи руйнуємо їх, то грішимо. Господь ніколи не залишить свою Церкву. Тому варто поважати те, що Господь у своїй милості вже створив і бути добрити хранителями.

— В Україні триває війна. Що може зробити Нунцій, щоб відновити мир у цій країні?

— Передусім, молитись. Тому що мир завжди залежить від Господа. Що може зробити нунцій? Побачимо, які нагоди створить Господь, але треба свідчити, не зупинятися, промовляти, шукати діалогу, шукати нагод для зустрічей. Що це означає на практиці? Мій 14-річний досвід показує: ще вранці я не знаю, що відбудеться протягом дня, а вже ввечері дякую Господу за неочікувані обставини та ситуації, які Він створив, аби відбулося все, що повинно. Треба з великою простотою проживати дні, намагаючись оцінити всі нагоди, що дає Бог.

— Ви починаєте служіння, чи є вже у Вас план дій на найближчий час?

— Все дуже просто – зараз час для зустрічей: з католиками, з православними, з владою, з простими людьми. Час для того, щоб слухати,бути уважним. Це  вже багато, адже коли ми хочемо по-справжньому слухати, то потрібен час. Легко тоді, коли вдаєш, що слухаєш.

Потім будуть конкретні плани. Звичайно, найважливіше, щоб весь світ знав і не забував про ситуацію в Україні. Папа Франциск дав мені завдання працювати для бідних, для біженців і для усіх, хто страждає. Конкретніші плани з’являться, коли я краще пізнаю ситуацію.

— Ви сказали, що Ваша місія є продовженням праці в Білорусі. Ми тут не надто багато знаємо, що білоруси думають про події в Україні. Як Вам здалося, яка їхня думка?

— Білоруси не говорять багато про політику, але їм українці настільки близькі, що вони відчувають цей біль як власний. Ми в церкві постійно молилися за Україну. І коли я отримав призначення, то люди підходили і просили робити все можливе для миру в країні – і католики, і представники Православної Церкви, і представники влади. Вони відчувають, що щось дуже близьке для них під загрозою та розуміють страждання. Це моє враження.

— Як Ви бачите Католицьку Церкву в Україні – латинського і візантійського обряду?

— Це дві Церкви, які є частинами Католицької Церкви – важливо підкреслити, що це не конфедерація, а обидві визнають примат Папи і все те, що нас об’єднує в Католицьку Церкву. Радію, що вони існують саме так і творять різноманіття, бо якщо б вони були однакові, то ми б втратили багатство. Хочу, щоб члени обох спільнот раділи інакшістю одне одного. Коли католик радіє, що людина відмінна від нього існує, та приймає її, то він то він торкається Небес.

Гуджеротті3.jpg

Розмовляли Маряна Карапінка (РІСУ), Віта Якубовська (Credo) та Костянтин Чавага (Радіо Ватикан)

Дякуємо за допомогу з перекладом з італійської Оксані Шкодзінській. Фото Андрій Чорний.

 

 

Розмовляла Мар’яна КАРАПІНКА

 

 

Джерело: РІСУ

Залишити коментар

Filed under РКЦ

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s