Вадим Красноокий: Стосунки у нас із дружиною не такі, які класично можуть бути між чоловіком і жінкою

13 грудня 2015 р.

Про «марки пального» для організму, Жириновського і «тупих хохлів» у розмові з лідером рок-гурту Mad Heads Вадимом Краснооким.

У Mad Heads триває великий гастрольний тур двома десятками міст України. Чому гурт вибрав саме такий час для турне? Як змінюються образи рок-музикантів і в якому напрямі трансформується ця музика, розповів фронтмен групи Вадим Красноокий.

— Вадиме, часто можна почути: “Зараз не до книг-музики-танців…”. Як ваш гурт наважився на гастролі?

— Маю протилежну думку. Мистецтво загалом та музика зокрема — це дуже ефективний спосіб підняти внутрішній настрій, дух. На концертах, коли багато людей збираються разом, відчувають одне одного,— уже цим підтримують. Інше питання, наскільки люди готові це зрозуміти? Настрої достатньо депресивні. І на це є об’єктивні причини. Але згадаймо скрутні часи періоду Радянського Союзу, воєнні і повоєнні роки. Якщо люди й згадують добрим словом ті часи, то позитивні спогади пов’язані з піснями, які піднімали дух у період голоду та злиднів. Сучасним людям цього не вистачає. Інший бік — широка слухацька аудиторія звикла слухати російську попсу і шансон. Це було створено штучно, у тому числі і завдяки ЗМІ.

— Та смаки все-таки переформатовуються у бік української музики…

— Впевнений, так воно і буде. У нас немає іншого виходу, окрім як побудувати свою сучасну культуру, інформаційний простір, шоу-бізнес. Раніше шлях для розкрутки в Україні був один — через Москву. Тепер він закритий. Хто хоче до Білокам’яної — залишається там. У нас нині великий тур — 22 міста по всій Україні. Розумію, деякі концерти доведеться відмінити. Боремося за кожен концерт, щоб він відбувся. І якщо концерт відбувається — це маленьке диво.

— То з чим боретеся?

— Усе доводиться створювати з нуля. Окрім Львова-Києва, в інших містах немає відповідних концертних залів. Це або сидячі зали у будинках, палацах культури, або дискотечні клуби. І ті, і ті не дуже підходять для рок-концертів. Останнім часом з’явився формат, який дуже популярний у Києві і поширюється іншими містами — так звані музичні паби. Але і там ми не можемо показати усього, що хочемо, бо нам потрібна велика сцена. Нині пішли на компроміс, від якого довгий час відмовлялися. Більшість концертів туру проводимо у сидячих залах. Якщо будемо чекати, поки з’являться правильні зали, то вони ніколи не з’являться. Те саме зі ситуацією з українською музикою. Якщо не привчатимемо людей до себе, до української пісні, то й не привчимо.

Досі є радіостанції, які працюють в режимі інерції. Вони орієнтуються на російські смаки аудиторії, які самі і сформували. А смаки публіки — це така штука, яка в один день не може змінитися. Є експериментатори. До прикладу, радіо ЄС. Вони прийшли на зміну Gala Radio Україна і заявили, що в їхньому ефірі не буде жодної російської пісні. І справді, крутять або західне, або наше. І у них наразі невисокі рейтинги. Радіо ЄС наразі лише набирає свою аудиторію, формує її. У таку справу треба вкластися, а далеко не всі на це готові.

— Вадиме, ви вегетаріа­нець. Що надихнуло вас вийти з течії “звичайних” м’ясоїдів?

— Вегетаріанцем я є восьмий рік. До цього мене підштовхнули пошуки саморозвитку. Піклування про здоров’я, ставлення до себе, навколишнього світу, тварин,— все це взаємопов’язані речі. Не наводитиму усі ті відомі аргументи на користь вегетаріанства. Скажу про власний досвід. Довгий час був переконаним м’ясоїдом. Згодом почав прислухатися до того, що говорять вегетаріанці.

Почав пробувати. Прийшов до того стану, коли без м’яса стало жити комфортно. Нині за ним не сумую. Розумію, що були такі періоди у житті людства, коли доводилося виживати. А людина така істота, що може і вміє виживати у будь-яких умовах, до всього пристосовується і їсть все, що бачить. Нині живемо у такий період, коли маємо широкий вибір. Постає питання, що з цього найкорисніше? Пальне якої марки найкраще підходить до тої автівки, якою є наш організм? Він набагато складніша і ефективніша машина, ніж ті, що їх придумують люди. Ця машина сама себе налаштовує, ремонтує, і витримує багато шкоди. Однак є якісь способи життя, які найбільш ефективні для цієї машини.

— Дружина під вашим впливом не думає і собі стати вегетаріанкою?

— Ні. У неї є якісь складні дієти, у яких кількість м’яса обмежена, але воно не виключається повністю. У перші роки вегетаріанства хотів усіх навчати. Та людей це дратує, відштовхує від самої ідеї. Будь-якого висновку кожен повинен дійти сам. Тільки тоді ідея матиме позитивний ефект.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали: “Я не зразковий сім’янин. На першому місці у мене музика”. Як до такої позиції ставиться ваша дружина?

— Моя дружина — директор групи. Вона зацікавлена у тому, щоб я успішно займався музикою. Стосунки у нас не такі, які класично можуть бути між чоловіком і жінкою. У нас значною мірою стосунки партнерські, дружні. Так і живемо. Робимо спільну справу. Це важить найбільше.

— Сина виховуєте за класичною моделлю “батога і пряника”, чи є прихильниками сучасних концепцій без ременя і крику?

— Без крику і ременя було принципово років до п’яти. До цього віку у нас поняття покарання було відсутнє як таке. Роз’яснювали-пояснювали. Ліз у розетку — витягували. Данило – дитина активна. Він підійшов до такого рубежу, коли знав, що щось робити не можна, але однаково робив, щоб побачити, що йому за це буде. Потрібно було шукати важелі впливу. Це були покарання типу не дати те, що дуже хочеться. У школі були такі моменти, що слова, лякання ременем не допомагали. Потрібно було розставити усі крапки над “і”. Хоча я ремінь сприймаю дуже важко, і завжди намагаюся шукати такі шляхи, щоб все робити через позитив.

— Ви цікавитеся історією. Як ставитеся до нинішніх декомунізаційних процесів? У правильному темпі рухаємося?

— Це потрібно робити. Добре, що у нас це обговорюють, що є час, люди можуть подумати. Процес відбувається спокійно.

— Чи не занадто спокійно?

— Правда у тому, що нині це не найважливіша проблема. Хоча одна із. Люди звикли, що стоїть якийсь пам’ятник, ну називається він чиїмось іменем. Ну є така вулиця, та ми ж не знаємо нічого про ту особистість. Але десь на підсвідомому рівні воно впливає. Ті ж самі леніни у більшості міст… Це ж очевидно програмує і прив’язує до тієї системи, від якої хочемо піти. Не можна йти в Європу, і одночасно крокувати в Радянський Союз. Це абсолютно протилежні напрями. Тому й топчемося на місці. Я прихильник декомунізації. На жаль, як і будь-яку хорошу справу, все можна зіпсувати неправильним підходом. Він має бути виваженим. Хорошою є ідея, що люди на місцях можуть визначати назви територіальних пунктів. Де люди небайдужі, там вони собі щось оберуть. За інших — призначать.

— Ваш гурт мав багато прихильників у Росії. Якою є ситуація нині?

— Були прихильники, та не так уже й багато. В основному — у Санкт-Петербурзі, менше — в Москві. Поза тим, у Росії виступали лише раз у Воронежі, і раз в Комсомольську. Це було, коли співали англійською. Це така міжнародна “сцена”. Коли ж почали виступати виключно українською, більшості російським прихильникам це перестало бути цікавим. Це не була та музика, яку вони звикли слухати.

У Москві у мене завжди виникало відчуття дискомфорту. Свого часу ми були учасниками концерту, де українські виконавці виконували пісні Аркадія Укупника (був його день народ­ження). Їздили в Москву. Було багато відомих столичних гостей. Перед концертом української делегації Жириновський вийшов на сцену вітати Укупника. І почав у своєму стилі розповідати про “тупих хохлів”. Мене тоді сильно і прикро вразило те, що зал сприймав те все як якийсь дуже дотепний жарт. Люди сміялися, плескали. Їх жодним чином не бентежило те, що за кулісами стоять українські виконавці. Отакі імперські замашки… Через такі ситуації наш гурт завжди стримувався, щоб зайнятися у Москві серйозною музичною кар’єрою. Крім того, музика, на якій я виховуюся, в основному західна, європейська. Мені завжди було цікавіше виступати у Європі, США, останнім часом у Канаді. Планую, що колись треба буде туди поїхати і зробити проект із тамтешніми музикантами.

— Як ставитеся до тих виконавців, що і надалі гастролюють у Росії?

— Мабуть, є різні ситуації. Музичний російський ринок завжди був більшим за український. І ті, хто туди пробився, у нинішніх обставинах, були поставлені перед вибором — або Україна, де майже ніхто не ходить на концерти, або Росія, де вони мають ілюзію такої собі благополучності. Виграє бабло.

— І “тупі хохли” відступають на другий план?

— Ані Лорак співала одразу після виступу Жириновського. Вона нічого не сказала… Вийшов Отар Кушанашвілі, який був ведучим заходу. Він зробив зауваження Жириновському. Дослівно не пам’ятаю, та сказав, що якби на місці українських артистів була грузинська делегація — не обійшлося б без крові… А деякі звикли все це ковтати. Особливо, якщо воно добре оплачується.

— Образ накуреного-прокуреного рокера із хрипким від алкоголю голосом відходить у минуле. Все частіше рок-музиканти асоціюються із такими собі мистецькими інтелектуалами…

— Знаю деяких, які ще непогано почуваються у першому образі (сміється.— Авт.). Можливо, рок-музика змінює свою роль і стає ближчою до класичного традиційного мистецтва. Із 50-х років минулого століття відбувалася культурна революція у жанрі року. Постійно був присутній виклик суспільству, нормам моралі, ставленням до сексу… Частина артистів просто були такими асоціальними людьми. А згодом підключилися продюсери, які зрозуміли, що на скандалах можна заробити більше грошей. Настав етап програмування іміджу. Хлопці дістали із шафи піджаки-костюми поганих хлопців і пішли на сцену. Таке було у рок-музиці донедавна. Нині цей стиль має поважний вік. А велика аудиторія слухачів залишилася. Можна стати і більш поважним представником суспільства, і говорити про щось більш корисне для цього соціуму. Чому ні?

— Якби не музика, у чому б змогли себе реалізувати?

— Мені подобається те, що роблю. Можу шукати себе тільки у різних формах музики, але не бачу сенсу пробувати себе в іншій сфері. Хіба життя якось так повернеться, що люди взагалі перестануть слухати музику… У мене технічна освіта (закінчив зварювальний факультет НТУУ КП.— Авт.). Маю непогані здібності до фізики-математики. Тато — науковець. Двоюрідний брат працює у Техасі, у компанії, що розробляє елементи живлення для мобільних телефонів і ноутбуків. Мені знайома наука, але я ніколи не почувався там комфортно настільки, щоб цим займатися. Маю журналістський досвід. Я ведучий радіопрограм багато років. Можливо, міг би бути лікарем. Вони лікують тіло, а музиканти — душу. Це близькі професії. Як варіант міг би спробувати себе астрологом (сміється.— Авт.).

 

 

Розмовляла Орися Хом’як

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "Mad Heads XL", Красноокий Вадим

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s