«ДахаБраха»: Американські стюардеси впізнають нас навіть без костюмів

12 листопада 2015 р.

Напередодні туру Україною половина гурту «ДахаБраха» розповіла Cultprostir про пригоди української пісні на Батьківщині та у світі.

Фото: Тетяна Вільчинська

 

Посланці української культури у світі – саме так можна назвати гурт «ДахаБраха». Майже десять років музиканти подорожують країнами, презентуючи композиції, в основі яких українські автентичні пісні.

Нещодавно «ДахаБраха» виступили на всесвітньовідомому шоу Later… with Jools Holland, яке протягом останніх 23 років виходить на британському BBC, та проїхалися з гастролями Північною Америкою.

У листопаді та грудні «ДахуБраху» нарешті вітатимуть і в Україні. Великий всеукраїнський тур гурту стартував 10 листопада в Одесі. В рамках нього музиканти завітають у листопаді до Дніпропетровська , Харкова, Львова, Вінниці, Івано-Франківська та ще кількох українських міст. Потім – 16 концертів у Франції. У Києві почути колектив можна буде 23 грудня у ДК КПІ. На концертах гурт представить свій новий альбом «Дорога», у який увійшли пісні, які було записано в різних регіонах України.

Про те, як це – бути водночас найвідомішим українським гуртом у світі, та ще й досі залишатися в андеграунді в рідній країні, ми поговорили з учасниками гурту Марком Галаневичем та Ніною Гаренецькою.

 

  • У вашому новому альбомі будуть пісні, записані у різних регіонах України. Як відбувався збір фольклору?

Ніна Гаренецька: Ми використовуємо багаж, який колись зібрали, і багаж наших колег та друзів, які їздили в експедиції. Нещодавно у Рівному стався смішний випадок. До нас підійшов наш вчитель, керівник відомого рівненського фольклорного ансамблю Ковальчук, і каже: «Дівчата, прийдіть до мене, я вам дам все. Вам вже не треба буде кудись їздити. У мене вже все є!» У нас одразу сльози на очах. Людина розуміє, що в нас немає часу на експедиції. Хоча ми дуже хочемо поїхати, але фізично не маємо змоги. Коли створювали альбом, у нас була мета – назбирати пісень від заходу до сходу, від півночі до півдня. На жаль, поки не вистачило часу зробити все так, як ми хочемо. Але більш-менш через Україну всю проїхались. Навіть були у Криму. З нього і почали.

 

  • Тобто коли є час, ви приїжджаєте до села і просто просите вам заспівати першу побачену бабусю, а потім використовуєте ці пісні у створенні треків?

Н. Г.: Так, якщо тобі точну наводку ніхто не давав, є різні шляхи пошуку таких бабусь. Або ідеш у магазин – це точка збору, там всі одне про одного все знають. Або ідеш у сільраду, де теж тобі можуть порадити і підказати, хто у селі співає. Потім ідеш до тої бабці, вона, ясне діло, працює, руки зайняті, брудні. Каже: «Дитино, що тобі треба?» Ти відповідаєш: «Пісню заспівайте, стародавню таку, як було колись». Вона руки витирає, сльози на очах. «Ой на горі два дубки…» (сміється).

А була колись смішна історія у моєї вчительки. Вона приїхала у Житомирську область до старої-старої бабки. В неї хата така білена. Здавалося б, там зараз просто всьо буде. А та бабця каже: «Я не маю часу. Я не заспіваю, поки в мене город не скопаний». Такий натяк у неї вийшов. Вчителька скопала той город, піт з лоба витерла. «Ну що, бабцю?» Включає диктофон, а там пісні всі популярні. Виявилось, що та бабка не знає жодної обрядової пісні. Парадокс такий. Хоча все вказувало на те, що вона має знати старовинні пісні.

Або в мене теж був випадок. Йдемо якось по вулиці. Ще не знаємо, до кого йти. Бачимо – стара хата така, соломою крита, білена. Ми йдемо, заходимо в калітку, все заросло. Думаємо: «Боже, зараз як вийде бабка така столітня, яка нам все розкаже». Стукаємо. Відкриваються двері. Виходить жіночка така молода, але запухша. Вона мутним поглядом на нас дивиться і каже: «Шо вам нада?» А ми розгубилися, стоїмо такі студенти, діти ще. Щелепи упали. «Ми фольклор приїхали збирати». А вона на нас дивиться і каже: «Какой факльор? Тут не за что батон купить…» Але таке не часто трапляється. Ми просто втрапили так.

 

 

  • А що кажуть ваші вчителі з університету? Часто запрошують вас на якісь відкриті заняття? Можливо, приходять до вас на репетиції?

Н. Г.: Зазвичай ні, але нещодавно у нас був такий експіріенс. Нас запросив Іван Григорович Синельников, викладач Університету культури та керівник фольклорного ансамблю «Кралиця». Ми по світу постійно розповідаємо, як ми творимо музику, як вона звучить зараз, як звучала раніше, що таке Україна. Але ми навіть не уявляли, що це цікаво студентам. Вони ж і самі знають, як звучить ця пісня в оригіналі. Думали, що прийде на майстер-клас людей 20, буде така собі домашня обстановка. Ми без звуку, в акустиці прийшли. Заходимо в аудиторію, а там людей 100 сидять, якщо не більше.

 

Ми пояснюємо своїм рідним свої гастролі так: зараз Бог дає нам можливість працювати і представляти свою країну у світі, але це не буде вічно.

 

  • Фольклор якого регіону ви використовуєте частіше? І який вам здається найцікавішим?

Н. Г.: Я, звичайно, люблю Полісся. Якщо обрядові пісні брати, то вони бурдонного такого складу, на одній нотці. Я люблю такі пісні, вони вводять в медитацію, на мою думку. Ми любимо багатоголосся Полтавщини. Це надзвичайно. Триголосся Крячківки, це унікальне село, де колись, як кажуть, жив грузинський князь, і змішалася українська та грузинська пісенна традиція.

 

  • А як ви гадаєте, для майбутніх поколінь фольклористів залишиться щось з нашого часу?

Марко Галаневич: Тяжко сказати. Валентин Сильвестров, київський композитор, буде вічний. Це явище світового класу. Чи буде поп-культура цікава через навіть 5-10 років? Це велике питання. Але сучасні композитори, що працюють у класичному жанрі, залишаться цікавими.

Н. Г.: Фольклористи не можуть досліджувати не фольклорні явища. Тобто вони не зможуть записувати пісні так, як робили це мої колеги. Пласт бабусь і дідусів відходить. Заміни їм немає. Вони не передають традиції своїм дітям і онукам. Воно їм не потрібно. Дітей це абсолютно не цікавить. Є інтернет. І зараз на цьому традиції обриваються. Той фольклор, який мав тисячолітній зв’язок, зникає. Для нас одне із завдань – якимось чином передати його, дати йому інше дихання. Старі пісні ми ставимо в непритаманні умови. Ми беремо їх і штучно пересаджуємо, щоб вони зажили в цьому сучасному середовищі. А той, хто буде досліджувати фольклор через 300 років, нічого нового не знайде. Все відмирає.

 

 

  • Ваш новий альбом називається «Дорога». А наскільки на вашу творчість впливають подорожі і країни?

Н. Г.: Це відбувається несвідомо. Ти їдеш в Америці машиною, бачиш ці краєвиди… Коли ти подорожуєш літаком – відчуття одні. А в машині ти безпосередньо бачиш, як змінюється ландшафт, які різні будинки стосовно того, як ти їдеш – з півночі на південь, з заходу на схід. І звичайно, це все на тебе впливає. Ти дивишся, як живуть люди. Ти слухаєш їхню музику. І це відчуття дороги, яке ми постійно несемо. Ми в дорозі дуже довго, і це все виходить в музику.

 

  • Кажуть, на новому альбомі навіть варто очікувати блюзові партії?

М. Г.: У цьому альбомі блюз буде в нашому розумінні. Це свобода, це кач, відчуття того, що ти їдеш в дорозі, тебе качає, ти не поспішаєш, а кайфуєш (сміється). В альбомі буде трохи істерики та драматургії, щоб різні відчуття пережили слухачі разом з нами.

 

  • Ви пам’ятаєте той день, ту мить, коли ви зрозуміли, що справді популярні у світі?

М. Г.: Ну от бувають моменти, коли нас, наприклад, американські стюардеси впізнають, навіть без костюмів. Коли українські, то це ще нічого. Ніна заходить з віолончеллю, а її вже знають, як облуплену. Думаєш «о, значить вже налітав». Але такого відчуття, що ми суперзірки світового масштабу, в нас немає, слава Богу. Краще, щоб в нас його і не було, тому що зазнаємося і будемо, як зірки.

 

 

  • А немає своєрідної образи на те, що у вас така велика кількість концертів за кордоном, а в Україні «ДахаБраха» сприймається більшістю радіостанцій та телеканалами як «неформат»?

М. Г.: Це не образа. Ми просто адекватні цій ситуації. У нас, напевно, поки що не назрів ринок такої музики. Ми ще зростаємо. Ми фактично самі придумали свій напрямок, самі його заповнили і самі собі розвиваємося. Хоча у світі жанр world music існує вже років 50, напевно. Але ми, звичайно, внесли свої етнічні особливості в цей стиль. Ми знаємо, що нас крутять у Польщі, наприклад, набагато більше, ніж в Україні. Чи маємо ми право ображатися на нашу країну? Мабуть, ні. Тому що ми знаємо всі обставини. У нас політики культурної не було і поки що немає. Образи – доля слабких. Нам потрібно робити свою роботу.

 

Влад Троїцький впливає на всі наші альбоми. Музику ми робимо самі, але завжди його думка є для нас своєрідним фільтром. Ми завжди показуємо йому новий репертуар.

 

  • А зараз, після того, як з’явилася новина, що ваш виступ на BBC викликав фурор, на вас звернули нарешті увагу якісь програмні директори, журналісти? Щось змінилося після цього?

Н. Г.: На наступний день, коли ми були в Лондоні після ефіру на ВВС, у нашого менеджера телефон просто розривався. Можливо, вони от уже хотіли взяти інтерв’ю. Але ясне діло, що ми не могли взяти слухавку і домовитись. Було багато листів.

М. Г.: «Громадське» гарну передачу зробило, радіо «Аристократи» дозволило грати, що хотіли і скільки хотіли. Це дуже приємно. Але «Аристократи» ще півроку тому записались на прийом (сміється). За допомогою цього виступу на ВВС ми зрозуміли, що ми в Україні взагалі невідомий колектив. У нас за кордоном питають журналісти, чи ми відомі в Україні, який наш статус? Ми відповідаємо: «Так, звичайно, ми відомі в своєму жанрі» (сміється). А тут раптом стільки люди писали «хто ви?», «що, британці оце слухають?». І ще в українців є комплекс, який нам нав’язували багато років, що навряд чи ми можемо бути на рівні з усіма цивілізованими людьми. Ми хочемо на цей комплекс теж певним чином повпливати і сприяти його нівелюванню.

От, наприклад, нещодавно була передача з Девідом Ґілмором і з гуртом «Бумбокс», Brutto. І білоруси пишуть про своїх «молодці!», «круто!», а наші – «то не то», «це не це». Чуваки, українці представляють країну свою на світовому рівні, чи то художник, чи то співак, чи то письменник, чи режисер! Чому ми не можемо порадіти за наших? У нас краще не висовуватися. Спеціалістів, які знають, як саме треба щось робити, дуже багато: як воно має звучати, як воно має виглядати. А от тих, хто робить, – набагато менше.

 

 

  • Що саме вас запитують про Україну і що ви відповідаєте?

М. Г.: Ми не хочемо робити політичні акції. Ми займаємося мистецтвом. Останні півтора року ми просто говоримо сакральні слова: «No war! Peace and love! Stop Putin!» Зал одразу в аплодисменти. Всі розуміють, про що йде мова, всі розуміють контекст. Найбільше, що нас приємно дивує, коли підходять, беруть руку, кладуть на серце і кажуть: «Ми з вами. Ми абсолютно розуміємо. Для нас прояснилося тепер все, що відбувається в Україні. Всі новини, що до нас надходять, ви нам візуалізували, ми їх відчули, і ми тепер з Україною назавжди».

Питають про ситуацію в Україні, про музику. А коли почався Майдан, нам писали: «Приїжджайте, ми вас захистимо». Відсилали гроші зі словами: «От вам на Майдан. Бачили картинки, що ви мерзнете».

 

  • Сумуєте за Україною на гастролях? Як багато часу ви взагалі буваєте вдома?

М. Г.: Менше, ніж на гастролях. Дитині шість років, а я лише один раз був на її дні народження. Тому що воно влітку, а це пора фестивалів.

Н. Г.: За одинадцять років ми лише один раз взяли свої родини на гастролі і то був такий прекрасний холідей – у нас був досить повільний графік, ми були всі разом у Франції. Але, наприклад, в Америку їх взяти було просто неможливо, тому що це постійні переїзди, концерти. Це дуже тяжко.

М. Г.: Ми пояснюємо своїм рідним свої гастролі так: зараз Бог дає нам можливість працювати і представляти свою країну у світі, але це не буде вічно. Ми просимо вибачення у своїх рідних, і вони нас розуміють. Поки що так. Не знаю, звичайно, може, потім дитина виросте і скаже мені: «Раніше треба було все це розказувати. Де ти їздив? Де ти шлявся» (сміється). От я сьогодні, наприклад, діджеєм був у них в школі, у першому класі. А ще в садочку колись Дідом Морозом.

Н. Г.: Батя відпрацював! (Сміється.)

 

І ти їм в Росію пишеш, пишеш, і ніби прийшов уже до якогось загального знаменника, і навіть знайшов якесь співчуття і розуміння, а наступного дня все починається знов.

 

  • Зараз «ДахаБраха» у великому всеукраїнському турі. А на зустріч з яким містом ви чекаєте найбільше?

Н. Г.: Хмельницький, Полтава… Ми ще багато де не були. Наприклад, ми не були в Сумах, у мене там родичі живуть, і взагалі це неповага, я вважаю (сміється).

М. Г.: В Луганську ніколи не були, в Маріуполі теж. Весь Схід України – це таке велике культурне недопрацювання. Мабуть, зараз усі відчувають за собою такий «грішок», і я це теж відчуваю, що насправді ми забивали на цю територію, адже там специфічна публіка, але потрібно було і з нею якось працювати.

 

 

  • А чим вам так подобається зал ДК КПІ у Києві, що ви вже вдруге обрали його для свого виступу?

М. Г.: Це великий і технічно хороший зал, у самому центрі міста. Там класно навколо, я вперше походив там минулого разу, атмосфера така сильна.

 

  • Колись «ДахаБраха» виникла як проект театру «ДАХ» і тільки згодом стала окремим колективом. Яке місце сьогодні займає у вашому житті цей театр та особисто його керівник Влад Троїцький?

М. Г.: «ДАХ» – це наше все! Скажімо так. Я зараз і жартую, і ні. Він забезпечив нам дуже сильний бекграунд. Ми завжди знали, куди прийти, у нас завжди був і є Влад Троїцький. Він наш вчитель, у першу чергу. Саме Влад змістив нам акценти і поставив на дорогу музичного експерименту. Він так само, як і ми, хотів, щоб оця автентична пісня не пропала, не залишилась десь в архівах, була цікавою для людей.

Н. Г.: Влад впливає на всі наші альбоми. Музику ми робимо самі, але завжди його думка є для нас своєрідним фільтром. Ми завжди показуємо новий репертуар, а Влад його слухає, і якщо в нього виникають якісь ідеї, радить нам, як зробити краще. Якщо він каже, що цього не можна використовувати, ми прислухаємося до тієї поради і не шкодуємо. Або навпаки, він каже: ні, цього не можна використовувати, а ми використовуємо! Є такі композиції, які попри все! Одна така, що Владу не сподобалась, все ж пішла і навіть на BBC грала (сміється).

 

 

  • «ДахаБраха» завжди була гуртом-космополітом. У Росії ви не тільки виступали, а навіть і гран-прі премії Сергія Курьохіна свого часу отримали. Та і друзів-музикантів у вас там було чимало. А зараз як?

М. Г.: Мало залишилося у нас друзів-музикантів. Це дуже болюче. Тут ти ходив на Майдан, і він у тебе був один, а потім ти приходиш додому, переписуєшся з цими друзями і розумієш, що там інший Майдан. І може, навіть там усе набагато драматичніше, ніж тут, тому що ти бачиш, як людям зашаруються мізки. І ти їм пишеш, пишеш, і ніби прийшов уже до якогось загального знаменника, і навів доводи, і навіть знайшов якесь співчуття і розуміння, а наступного дня все починається знов. Люди перебувають в абсолютно іншому інформаційному просторі. А згодом ти розумієш – все просто потрібно зупинити, просто не спілкуватися. Це війна, на жаль.

Н. Г.: Нас запрошують у Росію на фестивалі та з концертами, у нас є публіка, яку ми любимо. Є адекватні люди. Але ми пояснюємо їм: зрозумійте, у такій ситуації ми не можемо їздити в Росію. Дехто відповідає: «не розуміємо», дехто пише: «розуміємо, будемо чекати».

М. Г.: Ми виступали нещодавно у Фінляндії, і туди приїжджали наші шанувальники з Петербурга, та і в Київ прилітали колись, але чи прилетять зараз? Не знаю.

 

  • Сьогодні, коли «ДахаБраха» об’їхала з концертами майже весь світ, виступала на кращих фестивалях планети та навіть потрапила на ВВС, чи залишилась у вас якась нездійснена творча мрія?

М. Г.: Ви знаєте, у нас і не було тих мрій. Ми просто робимо свою роботу.

 

  • То, може, це і є секрет успіху? Просто гарно робити свою справу?

М. Г.: Ми не знаємо, як воно складається, і ми не вибудовуємо цього. Ми не маємо права давати ніяких рецептів, у кожного свій шлях широкий. Найбільше нам не хотілося б ставити собі якісь рамки, завдання, писати бізнес-плани… Колись один бельгійський лейбл дуже сильно хотів співпрацювати з нами. Ми почали читати ці контракти, їх перекладати і зрозуміли, що «нєєє, ми не хочемо цього». Ці всі п’ятирічки. Наприклад, ти маєш видавати альбом раз на рік, а може, ми не захочемо його видавати ? А що себе заставляти? Це ж творчість. Ми так не можемо. Можливо, ми просто не професіонали музичної індустрії, а звичайні люди, які люблять робити музику.

 

 

Розмовляла Катерина Скуридина

 

Джерело: Культпростір

 

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "Dakh Daughters", "ДахаБраха"

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s