Ахтем Сеітаблаєв: Людей судять за те, що вони у своїй країні вийшли з прапорами своєї країни

22 жовтня 2015 р.

Режисер Ахтем Сеітаблаєв зніме фільм про оборону Донецького аеропортуВ обідню перерву в Київському театрі на Лівому березі безлюдно. Щойно закінчилися репетиції. Вахтерка з нашивкою “театр” на грудях просить зачекати у фойє. Ахтем Сеітаблаєв приходить через 5 хвилин. Він у світлих джинсах і кедах. Запрошує до малої глядацької зали на другому поверсі. Тут посередині розставлені реквізити – стільці, три лави й дитячий візочок.

– 10 років працюю в цьому театрі. Він мені рідний. Але зараз більше займаюся кіно, – каже Ахтем. Сідаємо на глядацькі крісла попід стіною. – Торік зіграв бійця з позивним “Татарин” у фільмі “Гвардія”. Особисто знаю трьох воїнів з таким позивним із числа кримських татар. Служать у різних підрозділах – у “Правому секторі”, в 3-му полку спецназу і в “Азові”.

Заборона на російські серіали спонукає більше пропонувати українського продукту?

– Канали почали знімати багато. Сам тільки-но завершив працювати над серіалом “Центральна клінічна лікарня”. Медики, мабуть, із посмішкою поставляться до того, як ми “робимо операції”. Але головне там – людські стосунки. Не соромимося показувати свою країну – уже не прикриваємо номерних знаків на машинах, не вдаємо, що знімаємо в якомусь місті N, якщо це – Київ.

Чому раніше так робили?

– Кіно продавали в Росію. А там не відомо, як поставляться до того, що в кадрі машина раптом проїде повз український прапор.

Українське кіно може зацікавити глядачів по інший бік кордону?

– Теоретично – так. Наші серіали і телемуві часто на порядок кращі за польські й німецькі. Інша річ – чим їх зацікавити? Протягом всього часу незалежності переважну більшість української продукції виробляли на замовлення російського телебачення. Це відбило бажання шукати інші форми, інших країн-партнерів. Умовно кажучи – присадили на голку. Зараз у великих ­медіа-бізнесменів по спині тече холодний піт: не знають, як жити далі за відсутності російського ринку.

Ахтем СЕІТАБЛАЄВ, 42 роки, актор, режисер. Народився в узбецькому місті Янгіюль неподалік Ташкента – в сім’ї депортованих кримських татар. Мати викладала в музичній школі, працювала на телебаченні. Батько – будівельник, у 1960-х брав участь у кримськотатарському русі спротиву. Півроку був політв’язнем, сидів в одиночній камері. Після школи переїхав із родиною до Криму. Батьки купили будинок у Бахчисараї. Закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, а згодом – відділення режисури й драматургії Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Грав у виставах Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі. Ставив театральні спектаклі. З 2005 року працює в Київському театрі драми і комедії на Лівому березі. Позаторік зняв фільм ”Хайтарма” – про депортацію кримських татар. Зіграв у ньому головну роль – ­льотчика Ахмет-Хана Султана. Після анексії Криму не був на батьківщині. На півострові залишилися батьки і середній брат. Батько раз приїздив до Ахтема в Київ. Старша сестра 14 років живе в Іспанії. У шлюбі вдруге. Дружина Іванна Дядюра працює телевізійним продюсером. Від першого шлюбу має доньку Назли, 21 рік, і 11-річного сила Селіма. З Іванною виховують спільну доньку Сафіє, 5 років. Сина дружини від попереднього шлюбу 25-річного Анатолія вважає рідним
Ахтем СЕІТАБЛАЄВ, 42 роки, актор, режисер. Народився в узбецькому місті Янгіюль неподалік Ташкента – в сім’ї депортованих кримських татар. Мати викладала в музичній школі, працювала на телебаченні. Батько – будівельник, у 1960-х брав участь у кримськотатарському русі спротиву. Півроку був політв’язнем, сидів в одиночній камері. Після школи переїхав із родиною до Криму. Батьки купили будинок у Бахчисараї. Закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, а згодом – відділення режисури й драматургії Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Грав у виставах Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі. Ставив театральні спектаклі. З 2005 року працює в Київському театрі драми і комедії на Лівому березі. Позаторік зняв фільм ”Хайтарма” – про депортацію кримських татар. Зіграв у ньому головну роль – ­льотчика Ахмет-Хана Султана. Після анексії Криму не був на батьківщині. На півострові залишилися батьки і середній брат. Батько раз приїздив до Ахтема в Київ. Старша сестра 14 років живе в Іспанії. У шлюбі вдруге. Дружина Іванна Дядюра працює телевізійним продюсером. Від першого шлюбу має доньку Назли, 21 рік, і 11-річного сила Селіма. З Іванною виховують спільну доньку Сафіє, 5 років. Сина дружини від попереднього шлюбу 25-річного Анатолія вважає рідним

У світі на піку популярності серіали – якісні та бюджетні. В Україні нерідко намагаються замінити російські ідентичними своїми – знімають про міліцію і слідчих. А мені б хотілося не обмежуватися криміналом на екрані.

У країні триває війна. Потрібно показувати нових героїв?

– Зараз народжуються не тільки нові герої, а й новий епос – рівня козаччини. Хочу по гарячих слідах зняти фільм “Кіборги” – про оборону Донецького аеропорту. Це ж уже легенда. Наталія Ворожбит пише сценарій. Зробимо чотири серії для телевізійного ­показу і повний метр – для кінотеатрів. Усі персонажі, історії списані з реальних прототипів. Я веду програму “Хоробрі серця” на каналі “2+2”. Одна з передач була присвячена кіборгам. Прийшли дев’ять чоловіків різних професій. Був театральний режисер Андрій Шараскін – боєць “Правого сектора” на позивний “Богема”. Був 19-річний хлопець на позивний “Цезар”, який за три тижні здав усі нормативи спецназу. Був доцент ІТ-технологій, був політолог. Ці люди перемелювали російський спецназ у Донецькому аеропорту. Злочин – не зняти про це кіно.

Як війна змінила суспільство?

– Люди починають цінувати своє. Ще два роки тому восьмеро з десяти опитаних на Хрещатику сказали б, що кримські татари тільки печуть чебуреки і пахлаву носять по пляжу. Зараз так не скажуть.

2012-го я знімав фільм “Чемпіони з підворіття” – на основі документальної історії про те, як збірна України з футболу серед бездомних стала чемпіоном світу-2009. Коли здавали фільм спонсору, він злякався, що у фіналі звучить український гімн. Тепер це – в минулому. Вчимося поважати тих, хто опиняється поруч із нами. І водночас – робити те, що кому вдається найкраще. Якщо ти – воїн, захищай батьківщину зі зброєю в руках. Можеш знімати кіно – знімай. Добре вишиваєш – вишивай. Здатен хоча б промовчати, коли всі кричать “Ату!” – промовч.

Ви півтора року не були в Криму. Що там залишили?

– Дуже багато: весь рід мій там, двоє дітей, батьки. Батьківщину вперше побачив 16-річним – 1989-го. Враження були дуже смугасті. Вилітав із міжнародного Ташкентського аеропорту, а прибув у маленький сарайчик із назвою “аеропорт” у Сімферополі о 4.00. Не було ні пальм, ні людей у білих штанях, ні моря, про яке розповідали батьки. Було стійке відчуття, що потрапив не туди. Перше кохання лишилося в Узбекистані, всі друзі – теж там. Сумував. Через три дні двоюрідний брат повіз у куплений батьком дім у Бахчисараї. Під’їжджаючи до міста відчув запах лаванди. З тих пір для мене це – запах батьківщини. Через півтора місяця вступив на акторський факультет училища культури, і нас повезли в Судак збирати фрукти. В Узбекистані бавовну збирав. Після неї рвати виноград і яблука було легко. Наша група виконувала дві норми до обіду. Потім ішли в гості до кримських татар або на море. Було відчуття найвищої справедливості, яка дозволила нам повернутися на батьківщину. Раніше жили з відчуттям несправедливості.

В Узбекистані у п’ятому класі вчитель історії казав: “Севастополь і Крим звільнили би меншою кров’ю, якби не тотальна зрада кримських татар”. При цьому в кімнаті сиділи понад 20 кримських татар.

У Криму такої проблеми не було?

– Була інша – нас там ніхто не чекав. Перші три роки ставилися дуже насторожено. Іноді у нас були жорсткі сутички з місцевими. Вони вважали нас бусурманами, які на свої свята ловлять дітей і п’ють кров. Нічого не змінилося з тих пір у кремлівській пропаганді. Тільки інструментарій став різноманітніший.

Мій останній день у Криму – 27 лютого 2014 року, до анексії. Донька Назли і син Селім певний час були в Києві. Син навіть навчався тут півроку в школі. Але захотіли повернутися до мами. Та й Крим тягнув. Там уся родина. Я сам хочу їздити туди. Але мене можуть затримати. Не збираюся приховувати, як ставлюся до фашистів із Кремля й до всієї шушери, що захопила владу на півострові. Я прописаний там і автоматично вважаюся громадянином Російської Федерації. Торік з’явився указ: якщо відмовляєтеся від громадянства Росії в анексованому Криму, то повинні приїхати на півострів і написати про це. Хто цього не зробив – автоматично стають громадянами Росії, і на них поширюється вся юридична й законодавча база РФ.

За що судять кримських татар?

– Більшість – у справі 26 лютого 2014 року. Люди вийшли на мітинг на підтримку України під парламент Криму з українськими і кримськотатарськими прапорами в державі Україна. Зараз їх судить Російська Федерація за розпалювання міжнаціонального конфлікту й екстремістську діяльність. Судять людей за те, що вони у своїй країні вийшли з прапорами своєї країни. Тому в Крим не їду, щоб рідні за мене не хвилювалися. Буду в інший спосіб допомагати своєму народу. Багато подорожую світом із фільмом “Хайтарма”.

До “Хайтарми” повнометражного кіно про кримських татар не було. Плануєте знімати ще?

– Є сценарій, на документальній основі, про кримськотатарську дівчину з Бахчисарая, яка під час Другої світової війни врятувала 80 єврейських дітей. Фінансувати обіцяє держава. Фільм зніматимемо у співпраці з Грузією. Зокрема й тому, що тамтешні ландшафти часто нагадують кримські.

Знімати про теперішній Крим – зарано?

– Перша проблема – де? Але є задум зняти кіно про Крим, в якому Криму як такого не буде. Робоча назва “Один день” – про 2 травня 2014 року в житті лідера кримських татар Мустафи Джемілєва. Тоді нова влада півострова не впустила його туди. Покажемо, як людина вранці встала і їде машиною на свою батьківщину. Хочемо на цьому прикладі розказати сучасну історію кримськотатарського народу. Багато з ним про це говорили.

Як він пережив той день?

– Думаю, непросто. Хоча Мустафа-ага загартований 20 роками радянських таборів. Ще за СРСР йому заборонили поховати батька в Криму. Син Джемілєва сидить у російській тюрмі.

Мустафу-ага знаю майже стільки ж, як свого батька. Ми – з одного міста. Батько був активним учасником визвольного руху. Мустафа часто гостював у нашому домі. Він має сильну життєву енергію та гострий розум. Його жарти – елегантні. Кілька років тому у Верховній Раді вкотре обговорювали необхідність визнати геноцид кримськотатарського народу. З-за трибуни виступає жінка-депутат, значно старша за бальзаківський вік: “Не потрібно визнавати геноцид. Татари колись забирали наших жінок у полон”. Мустафа-ага відповів: “Ну а що ви хочете? Подивіться на себе. Як можна таку жінку і не забрати в полон?”

Як змінилося життя на півострові за півтора року анексії?

– Кримське суспільство намагаються розколоти через телеящик: мовляв, в Україні – війна і все погано, а тут – мир. Переслідують інакодумців, арештовують. Крим був і є заповідником комунізму. Найcтаріший регіон України, більшість жителів якого – пенсіонери. Нащадки енкаведистів і партійних працівників.

Але головна передумова того, щоб Крим повернувся в Україну, – це щоб його жителі хотіли цього.

А що маємо?

– Люди сумніваються, чи Україні потрібен Крим. Даємо їм дуже мало сигналів про те, що в нас відбуваються зміни на краще. Зате є вільна економічна зона з півостровом. Це значить, купці бізнесменів дозволено заробляти на крові.

20 вересня татари почали блокаду вантажного транспорту з товарами, які завозять на півострів з України.

– 80 відсотків товарів, які заїжджають з України в Крим, немає в тамтешніх магазинах. Вони транзитом потрапляють у Краснодарський край.

Ахтем відповідає на телефонний дзвінок.

– Пам’ятаю вас, пані Лесю. Якщо мета – робота над проблемами, які витають у повітрі, то я – за, – кладе слухавку.

– Адміністрація президента, – ­пояснює. – Пропонують увійти до координаційної ради, яка ­напрацьовуватиме законодавчі ініціативи в гуманітарній сфері. Недавно брав участь у 3-годинній нараді у президента з громадськими діячами. На моїй пам’яті це перша розмова без темників і підготовлених ­запитань. Спілкувались емоційно.

Виходимо із залу. Ахтем гасить світло.

– Знаєте, що я зрозумів? Вони всі бояться, – каже. – У владі прекрасно розуміють, що народ ­втратив страх. Яким “Беркутом” ти його злякаєш, яким спецназом? Народ сам формує спецнази. Влада усвідомлює, що цих людей уже не зупиниш. Шкода тільки, що ними керує страх, а не повага до свого народу.

Залишити коментар

Filed under Сеітаблаєв Ахтем

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s