Леонід Швець: Майдан – цвях у дупі. Хочеш присісти, а боляче

26 жовтня 2015 р.

На прохання Cultprostir відомий журналіст і блогер оцінив рівень політичної культури в Україні.

«Важко бути оптимістом. Я знаю, наскільки все погано. Все настільки погано – ти не повіриш! Але якщо я писатиму все, що думаю, – це, напевно, буде зовсім вже… Я все одно намагаюся зміщувати баланс у бік позитиву, у бік надії. Пишу і про “зради”, і про “перемоги”, але “перемоги” нібито підсвічую, виділяю. Підсилюю мобілізуючий ефект, а деморалізуючий – залишаю при собі. Але це ж неправильно з погляду принципів журналістики, правда ж? Коли робиш так, ти вже не зовсім чесний. А з другого боку – ну а як інакше?»

Це Леонід Швець ділиться зі мною своїми сумнівами. Так, важко бути оптимістом, будучи Леонідом Швецем. Уже сама по собі робота політичного журналіста в нашій країні і в наш час – джерело багатьох печалей. А тим паче для такого досвідченого і знаючого, як Леонід.

У своєму ремеслі він пройшов незвичайний шлях. Починав як політолог, навчався на першій кафедрі політології в Україні, займався «практичною політикою» в харківській філії Національного інституту стратегічних досліджень під керівництвом Вадима Карасьова. Робив аналітику для РНБО за часів Володимира Горбуліна. Писав передвиборчу програму президента Кучми. Під завісу виборчої компанії Леоніда Кучми працював у штабі, очолюваному Дмитром Табачником («єдиний мій спогад про Діму – те, що він у всіх цупив запальнички… така маленька деталь»). Після цього працював на Кернеса: «Гена – це втілення, згусток української політики… З одного боку, це був складний, важкий досвід, з другого – я тоді дуже порозумнішав, рік ішов за три. Розумієш, я був політтехнологом, я всіх цих… обслуговував. Я був ось цим ось: принести, подати, почухати».

Потім Леонід пішов з політики в журналістику, останнім часом він у «вільному плаванні», хоча й співпрацює з цілою низкою видань. Він – один з найцікавіших співрозмовників у своїй сфері: той, хто знає більше за інших, але не став циніком.

У той час як підраховуються голоси українців, віддані ними претендентам на місцеву владу, ми поговорили з Леонідом про те, що ще довго буде актуальним за будь-яких виборів у нашій країні.

 

Політична культура – це спосіб передачі знань про те, як влаштоване наше спільне життя, як нам разом жити.

 

  • Зараз система так само цинічна, як у часи, коли ти починав? Вона прогне й асимілює будь-кого, як робила це завжди, або можна і треба йти в неї «новим романтикам», які сподіваються зламати її і побудувати замість неї іншу?

Важке питання. А з другого боку – просте. Якщо хочеться себе зберегти, то в політиці робити нема чого. Але якщо на шальках терезів якісь важливі речі – «врятувати країну рідну» – треба бути готовим жертвувати – принципами, в тому числі. Ти включаєшся у гру з Дияволом. Політика – це диявольщина, і ти повинен розуміти, що намагаєшся переграти Диявола.

 

  • За його правилами.

Абсолютно! От же в чому річ! Багато хто, опинившись там, швидко здається: все ж і так нормально, можна рубати капусту, у тебе статус, вплив і т. д. Ти там «не гірший». Це важливо розуміти: всі вони справді думають, що є державними діячами, що роблять багато на благо народу.

А щоб цю систему поламати, повинні прийти по-справжньому *бнуті. «У вас тут якісь правила? Та ср*ти я хотів на ваші правила». І почати тупо ламати. При цьому потрібно дуже добре розуміти, що ти ламаєш. Як тільки виникає момент пристосування до системи – все скінчено. Адже в чому головна проблема нової влади? Вони домовляються! Вони повністю вбудовані в цю систему. Так, вони її апгрейдять – ну тому що не можна залишити все, як є, вже ж зовсім зас*алися. Але це не реформи, це легкий апгрейд.

З другого боку, добре, що вони хоча б імітують реформи і демократію. Хоч не царизм чи Радянський Союз, як Росія! Імітувати хороше – це вже непогано. Коли вчаться писати вірші, спочатку пишуть погано, наслідують когось. Але це вже щось – а раптом у підсумку навчаться?

А божевільних, буйних – так, не вистачає.

 

  • А ось Саакашвілі – буйний?

Саакашвілі – це гарне поєднання. Він, звичайно, розуміє правила, але він із тих, хто любить правила встановлювати, а не дотримуватися. А основна претензія до наших – у тому, що вони дрібні. Вони ж ходили в шістках у ідіота Януковича, самі будучи зовсім не ідіотами, і грали за його правилами. Напевно, в них щось накопичилося, є якась стиснута пружина, бажання щось довести, є гарні інтенції… Але вони вже обкатані, як галька. Дрібні.

А Міша – крупний, у нього божевільний позитивний досвід. Інша річ, що, як мені здається, він уже на низхідній, його пік пройдено.

 

 

  • І ось тут доречне запитання з «того» боку: «Ну що, доскакалися на Майдані? Змінили одних олігархів на інших?» І як на це чесно відповісти?

Відповідь дуже проста. Ми ж скакали для себе. Ми не могли не скакати. Добре скакалося, дорогенькі! А запорука того, що все було не даремно – те, що ми продовжуємо скакати. І як тільки ми зупинимося – ось тоді можна буде сказати, що все було марно. І влада це відчуває і змушена постійно в чомусь поступатися, когось здавати. І поки є це вікно можливостей…

 

  • Воно точно ще не закрилося?

Ні.

 

  • Обґрунтуй.

Є один важливий момент. Точніше, два. У суспільства з’явився досвід Майдану. Він сакралізований, кров’ю помитий.

 

  • Не як у 2004-му.

Так, це не 2004-й. І він, як цвях у дупу. Ти хочеш присісти – а боляче! Схоплюйся і скачи, с*ка, далі! Другий важливий момент – Росія. Вона нас підштовхує, виштовхує, змушує бути іншими.

 

Архаїка в політичній культурі у нас представлена не тільки радянським типом, але і таким сільсько-етнічним – «Свобода», «Правий сектор». Це навіть архаїчніше, ніж совок.

 

  • Якщо ми не хочемо бути в ній або такими, як вона…

…а це неприйнятно! Саме така антиросійськість дуже для нас важлива. Це як тато, який пиячить і б’є маму: я не хочу бути таким, як він, не можна бути таким! Може, і бухнув би – але тато згадався. І на жінку руку підняв би – так тато перед очима. І я не можу собі уявити ситуацію, коли це – Майдан і Росію – забудуть. Це неможливо. У цьому сенсі я оптиміст.

 

  • Ось це цікаво. З одного боку, ти знаєш дуже добре, як усе гнило і погано, і нема за що взятися, з другого – є оптимізм, віднесений в якесь невизначене майбутнє. Як перейти звідси туди? При тому, що за майже два роки просунулися дуже-дуже мало. За що братися, за що триматися?

За себе. Ось днями Лєна Шкарпова – дуже грамотна людина, досвідчена журналістка – прочитавши мою колонку в «Фокусі», запитує мало не з відчаєм: що я, як пересічна людина, можу зробити? А я їй відповідаю: «Яка ти пересічна? Ти ж прокачана, як чорт! Роби те, що завжди робила». В Олени дуже високі вимоги до морального комфорту, вона ж не зможе піти працювати прес-секретарем до умовного Арбузова…

 

  • Стати новою Даркою Чепак (прес-секретарка екс-президента Віктора Януковича. – Ред.).

Так! І добре, що був такий досвід – приклад Дарки Чепак. Напевно, і Святолав Цеголко (прес-секретар Петра Порошенка. – Ред.) зараз роздумує про те, як не повторити такий шлях. Так от, таких людей, як Олена Шкарпова, – багато. Тих, хто пройшов Майдан, а з другого боку – має перед очима досвід Дарки Чепак. На них уся надія.

 

  • Те, що політична еліта не хоче мінятися, підтягуватися до рівня, заданого суспільством, – це тому що вона зовсім «втратила береги» чи тому що ми занадто переоцінили суспільство? Може, те «громадянське суспільство», про яке так багато говорять, – віртуальне і існує насправді тільки в Facebook?

Слава Богу, що є і віртуальне громадянське суспільство також! Кожен лідер думок у Facebook може зібрати мітинг у кілька тисяч осіб. Згадайте, з чого почався Майдан – з призову у Facebook! Не треба нехтувати віртуальним суспільством, воно дає колосальні можливості. Ну так, в реалі громадянське суспільство поки слабеньке.

 

  • В реалі більше гречка.

Це різні рівні політичної культури, розумієш… Політична культура – це спосіб передачі знань про те, як влаштоване наше спільне життя, як нам разом жити. Сказати, що у нас немає політичної культури, не можна – вона завжди є.

 

  • Просто вона ось така.

Вона й така, й інша – вона різна, ці шари взаємно перемішуються, проникають один в один. Зрозуміло, що ті, хто бере гречку, – це не ті, хто сидить у Facebook. Це люди іншої політичної культури – радянської. Для радянської людини нормально було стояти в чергах, нормальною вважалася роздача продуктів за талонами. Вона не сприймає це як подачку або приниження. Їй просто задовольняють її первинну потребу – їй треба щось їсти. І коли Корбан каже, що його вразив досвід спілкування з голодними людьми і тому він дав добро на роздачу продуктів, хоча всі його відмовляли від цього кроку, – я цьому, чесно кажучи, вірю. Він же сидить там у себе, на кожному поверсі автоматники – він що, раніше бачив цих голодних бабок? А коли зіткнувся – це його вразило.

 

  • Як принца Будду.

Так! «Давайте їх хоча б нагодуємо!» – це справді могло бути щиро. У цьому є щось. Так от, коли ми цим голодним людям кажемо: «а де ж ваша честь?!» – то це ми зі своєї культури передаємо привіт їхній культурі. Хто ми такі? У нас пенсія 1000 гривень при рахунку на квартиру 600? Немає культури кращої або гіршої, вони все рівнозначні. Просто є старіші і новіші, сучасніші. До речі, архаїка в політичній культурі у нас представлена ​​не тільки радянським типом, але і таким сільсько-етнічним – «Свобода», «Правий сектор». Це навіть архаїчніше, ніж совок!

 

 

  • Ну так, совок – це індустріальне суспільство, а тут – земля, рід.

Так! Більше того, Майдан же теж архаїка. Гуситський табір, обставлений возами – ось воно! І річ не в тому, що прогресивне, а що ні. Ця архаїка виявилася в цій ситуації ефективною!

 

  • Таке свідоме пониження на кілька історичних пластів.

Так. Коли все, далі нікуди відступати, встали на кістку! А була б не архаїка – здули б нас, як піну.

 

  • Як московських білострічечників.

Звичайно! Але тут є ще такий момент. Мені сподобалася думка соціолога Олексія Левінсона, якщо не помиляюся – про те, що не можна говорити про Болотну площу як про чисто московське явище. Насправді там була незримо представлена ​​вся Росія – люди з маленьких містечок, які не могли вийти на власні площі, але уважно і з надією стежили за тим, що відбувалося в Москві, делегували свою увагу. І далі Левінсон каже: трагедія в тому, що Болотна програла, і ті, хто стежили за нею, теж відчули себе переможеними. І ті 20% рейтингу, які додалися Путіну, – це саме вони. Вони були на роздоріжжі – і здалися.

Так от, повертаючись до політичної культури: у нас проблема – не наявність бабусь, Яроша, Тягнибока та інших. Вони в якомусь сенсі дуже нормальні, природні, цілісні, і сильні цим – на відміну від більш пізніх, прогресивних «шарів», складних систем управління, які великою мірою штучні.

 

Хто такі еліта, аристократи політики? Це ті, дивлячись на яких, кажуть: «Я теж хочу ось так». Є у нас такі?

 

  • Це вже цивілізація.

(Cміється.) Так, у природі цього немає. Ознаки «просунутості» політичної культури – саме її багатовимірність, складність, дискусійність. Насиченість! А у нас якось так: «зрада / не зрада», «ти за Путіна / ти за Сталіна / ти порохобот». Але ж реальність складна, вона не двомірна! А політична культура, мовна культура, культура проговорювання і називання процесів нашого суспільного життя – бідна. Послухайте, як говорить Обама, і порівняйте з промовою Порошенка. Ось видно, як Порошенко намагається знайти правильні слова, правильну тональність – а не може. Мимо!

 

  • До речі, одним із найяскравіших прикладів такого «мимо» був виступ Юлії Тимошенко на Майдані після розстрілу Небесної Сотні.

Так, катастрофа! І ось зауваж, ніхто з політичних лідерів, які говорили зі сцени Майдану, не потрапив у потрібну тональність. Люди були, як камертон, чекали: може, цей скаже саме те, що потрібно? І – ні, розчарували геть усі. Більше того, всі герої першої хвилі теж поздувалися – всі ці парасюки, семенченки, мосійчуки, яроші, я вже не кажу про Тягнибока, команда якого ще після проходу в парламент крала, як могла.

 

 

  • Взагалі «життєвий цикл» політиків після Майдану прискорився в рази.

Горять у момент, ніякі заслуги не рятують. Взагалі страшенно бракує цікавих політиків – гаразд, хай не нової політичної культури, просто цікавих, не одномірних! Тимошенко, Ляшко, Гриценко – все пішло у відбраковування, все шлак. Усі карти биті.

Так що проблема не в архаїці як такій, а у відсутності справжніх сучасних лідерів. Хто такі еліта, аристократи політики? Це ті, дивлячись на яких, кажуть: «Я теж хочу ось так». Є у нас такі? Порошенко? Ну ні. Яценюк? Це взагалі горе. Немає цього прошарку, який поведе за собою, на який хочуть бути схожими.

 

  • Але ж Майдан дав безліч прикладів таких нових людей, лідерів «знизу».

Так, але потім спрацював той фактор, що «політика – це бруд»… Навіть я, людина з досвідом роботи в таких структурах, не зміг перебороти себе і погодитися на посаду голови відділу в РНБО.

У нас є величезна проблема: катастрофічно низький рівень довіри до влади. Як можна в такій ситуації управляти, та ще й в умовах зовнішньої агресії? Мене це турбує, це дуже небезпечно. Найкраще було б тимчасово зменшити цикл обираності. Щоб швидше в цих семи водах відмити щось пристойне. Обирати, скажімо, на два роки. Але! Ми ж знаємо, хто може прийти наступним.

 

 

  • Хто чергу зайняв.

Так. Прибираємо цих – а далі взагалі шакали. І тут десять разів подумаєш, перш ніж щось міняти. Чесно кажучи, у мене немає рецепту. Але що безперечно – те, що культура протесту, яка у нас з’явилася, має тривати: потрібно не припиняти тиск на владу.

Ще одна величезна проблема нашої влади в тому, що там немає команди. Яка «штормить», намагається розробляти якусь спільну стратегію. Кожен сам за себе. У кращому випадку – невеликі зв’язки по 2-3 людини. Немає, знаєте, команди чиказьких хлопчиків. Мене це дуже сильно пригнічує. Звідси відсутність системності. Звідси рішення типу «а нехай Славко займається культурою!» – і виникає на тілі держави така бородавка – міністр культури Кириленко! Чому, навіщо? Невідомо. І тут уся надія – ось на нас, хороших і розумних, які пишуть: дурні, у вас немає системності! Козли, що ви робите? Якого хріна берете г*вно в списки? Ідіоти, це ж ударить по вас!

Це наш обов’язок і наш внесок. З другого боку, є милий Захід, який дає гроші і потім за них питає. І ось ці спільні зусилля дають хоч якусь надію.

 

Ми все повинні промовляти, осмислювати – і Майдан, і війну, і навіть Другу світову. Росія, яка не проговорила себе, – он які фокуси викинула.

 

  • Війна заважає чи допомагає змінити політичну культуру на краще?

Заважає. Війна – це ж теж архаїка. Коли стоїть питання елементарного виживання, набагато важче намагатися вирішити питання вищого рівня. Подивіться, як вирішують проблему біженців у Західній Європі і як у нас. Та у нас держава просто не помічає її – її вирішують волонтери, а не чиновники.

За останні два роки ми побачили, яке все гниле, брехливе, нічого не працює. Єдине, що нас тримає, – це оболонка, Україна, і нас в неї об’єднав Майдан і війна. І це важливо – що ми здобули суб’єктність. Захід тепер теж дивиться на нас і намагається зрозуміти, вирішити, що ж таке Україна? Важливо, що це питання звучить. Воно має звучати і тут, у нас, ми все маємо проговорювати, осмислювати – і Майдан, який так і не був проговорений і осмислений, і війну, і навіть Другу світову. Росія, яка не проговорила себе, – он які фокуси викинула.

 

  • До речі, про культуру проговорювання. Чи треба дивитися політичні ток-шоу, є в цьому хоч якась користь, чи це погана звичка, на кшталт розчісування болячок?

Я маю бути чесним: колись давно я ходив на «Велику політику» до Кисельова, але як телеглядач я не подивився жодного такого шоу. Але я особливий випадок. А для багатьох людей це єдиний спосіб отримати живу інформацію про політику. Сказати, що вони повинні бути позбавлені цього джерела – хто я такий? Інша річ – те, як ці шоу зроблено. Модератор творить, що хоче – це чудовий інструмент маніпуляції, а глядач цього часто не бачить. Коли мене кликали на ток-шоу при Януковичі, треба було йти – це була одна з небагатьох можливостей щось сказати. Зараз я десять разів подумаю, чи йти.

Загалом, ці шоу потрібні, але вони повинні бути іншими. Гарний приклад – те, як усіх обурила поява мадам Олени Бондаренко у «Свободі слова» в Андрія Куликова. Що ж ти робиш? Був Куликов – і немає Куликова. Я вже не кажу про його поїздку до Донецька (Куликов брав участь у телемості Донецька і Києва. – Ред.). До речі, дивуюся, як легко деякі люди розлучаються зі своєю репутацією, особливо в Росії – взяти хоча б Олександра Калягіна з його недавнім виступом, у якому він прославив Путіна. А з другого боку, є приклад Макаревича, який вже начебто зовсім став гламурним ла*ном – і тут на тобі!

У цьому сенсі наш час – хоч і страшний, але унікальний, безцінний. Нам вдалося побачити колосальні речі. Який урок! І думай тепер, як правильно старіти, щоб не перекреслити в старості все своє життя.

 

 

 

Розмовляв Альберт Цукренко

 

Джерело: Культпростір

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s