Олег Скрипка: Найбільше людей у вишиванках я побачив на концерті в Донецьку

11 жовтня 2015 р.

Лідер гурту «Воплі Відоплясова» – про 30-річчя легендарного колективу, «Країну мрій» у Львові та «динозаврів» українського рок-н-ролу.

На його музиці виростали покоління. Олег Скрипка жартує, що «ВВ» було створено ще «до нашої ери». У 2016-му колектив відзначатиме своє 30-річчя. Поза тим, Скрипка не забуває про сольну кар’єру, організовує фестивалі, знімається у фільмах і, дасть Бог, стане… письменником. На прохання журналіста «ВЗ» музикант пригадав, якою була атмосфера на перших, андеґраундних, концертах «Воплів Відоплясова».

-Це були шалені виступи,— розповідає Олег Скрипка. – 1980-ті – кінець Радянського Союзу і початок української рок-музики. Бурхливі були часи. Кожен намагався щось творити, експериментувати і дивувати. За п’ять днів до концерту розвішували по місту кілька афіш. Написаних від руки, ясна річ. Зали заповнювались вщерть. Поганий звук, таке ж світло, але атмосферу словами не передати! Енергія, драйв – такі концерти запам’ятовуються на все життя. На сцену виходять четверо кумедно одягнених хлопців, починають грати – і зал шаленіє. Досі не розумію, як нам це вдавалось.

— Під час виступу «ВВ» на фестивалі «Захід» теж було гаряче…

— Зараз досягти такого ефекту набагато легше. Є хороша апаратура, світлове шоу, велика сцена. А тоді не було нічого. Дві колонки – ось тобі й концерт.

— Ностальгуєте за тим періодом?

— Я не схильний до ностальгії. Завжди з надією дивлюсь у майбутнє, майже не озираюсь. Але приємно згадати, як було колись. Це корисний багаж за плечима.

— Незабаром святкуватимете 30-річчя гурту. Як охарактеризуєте етап, на якому перебуваєте зараз?

— Назвав би його словом «зрілість». Музичний колектив як добрий коньяк – якщо довга витримка, то й смак кращий. Ось так і «ВВ» (сміється. – О. Д.). Усе залежить від людей. Якщо вони готові працювати, мають бажання, мотивацію – вік не має значення. Зараз перебуваємо у піднесеному настрої, бо готуємось до свого 30-річчя. Плануємо великий концертний тур. Ось-ось завершу фестивальні справи і з головою занурюсь у приємний репетиційний процес.

— У вас не виникало бажання написати книгу про історію свого колективу? Гадаю, це було б захоплююче чтиво…

— Не повірите, але сьогодні вранці мене теж осяяла така думка! Справді, досі не написано правдивої історії «Воп­лів Відоплясова», як, зрештою, й історії українського рок-н-ролу. Після прочитання публікацій у пресі, перегляду архівних матеріалів помітив, що вимальовується дещо викривлене бачення тих часів. З іншого боку, сісти за написання книги зараз не можу – страждатимуть моя музична творчість і організаторська діяльність. Література потребує чимало часу. Але сподіваюсь, що колись таки зберусь зі силами і напишу мемуари. Направду, є про що згадати. Ми ж такі собі динозаври української рок-сцени. Почали свою діяльність ще в «доісторичні» часи – задовго до здобуття Незалежності. Наша історія містить кусень радянського періоду. Потім був європейський, коли жили у Франції. А за ним вже український, який почався в середині 90-х.

— Гурт «ВВ» був останнім українським колективом, який дав концерти у Донецьку і Луганську перед війною…

— Ми виступали в Донецьку, коли обласну адміністрацію вже було захоплено. Ще не усвідомлювали, до чого це призведе, однак погане передчуття нас не покидало. На Донбас завітали в рамках всеукраїнського туру. Як не дивно, найбільше людей у вишиванках я побачив на концерті в Донецьку. Великий зал був переповнений, люди тримали синьо-жовті прапори і скандували «Слава Україні!». Разом виконували національний гімн. Пригадую цей концерт і вкотре переконуюсь, що ситуацію розхитали ззовні. Це не вина донеччан.

Не менш приємним був виступ у Луганську. Теж аншлаг, прапори, вишиванки. Батьки привели своїх дітей, адже концерт відбувався у затишному, камерному приміщенні. Мені подарували букет квітів із синьо-жовтою стрічкою.

— У вас дуже багато прихильників і в Росії. Чи підтримуєте з ними зв’язок? Як вони сприйняли вашу чітку позицію щодо війни на Донбасі?

— Концертів у Росії зараз не маємо, і спілкування фактично припинилось. З росіянами бачимось здебільшого під час європейських турів. Серед наших прихильників немає (принаймні я не зустрічав) переконаних «ватників», усі тверезо сприймають ситуацію. Недавно спілкувався з Борисом Гребенщиковим, Андрієм Макаревичем, Михайлом Козирєвим. Це адекватні люди. Не йдеться про антиросійську чи проукраїнську позицію. Вони лише намагаються бачити ситуацію ширше, ніж інші.

— Як гадаєте, українці і росіяни ще зможуть мати нормальні стосунки?

— А іншого виходу й немає. Ми не втечемо від Росії на інший континент, як би нам цього не хотілося. Нам судилося бути сусідами, тож рано чи пізно потрібно буде вибудовувати нормальні, рівноправні стосунки. Ясна річ, це стане можливим лише після переформатування самої Росії, що, як мені здається, є неминучим.

— Біль від втрат і зламаних доль ще довго даватиме про себе знати…

— Так, біль нікуди не зникне, скільки б десятків років не минуло… Однак, повторюсь, це можливо лише після кардинальних змін у Росії. Цей сценарій мені видається цілком реальним, адже Україна не має права на поразку. За нами стоїть весь світ. Часто цього недооцінюємо, говоримо про зрадливість Європи. Насправді це величезна сила, і вона, повірте, на нашому боці.

— Помічаєте це під час концертів за кордоном?

— Звичайно, навіть на такому рівні ставлення змінилось. Колись ми приїжджали в європейські столиці і нам казали «Здравствуйте!». Постійно треба було доводити, що ти не ведмідь, який вибрався з барлогу. Скільки б ми не їздили світом, усюди наші концерти перетворювались на лекції з поясненням, що таке Україна. Зараз тільки при згадці про українців зал аплодує стоячи. Нами захоплюються, висловлюють солідарність і повагу. Україна довгий час мала хворобу самоповаги і самоідентифікації. Війна на нашому Донбасі є одним з її симптомів. Болючих, смертоносних. Ми долаємо цю хворобу повільно і важко, з кров’ю і потом. Не розумію людей, які кажуть, що вій­на є звичним процесом, що вона була неминучою. Думаю, якщо б Україна вкладала кош­ти у розвиток культури і освіти, то зараз не довелося б вкладати в армію.

— Ви не є радикальною людиною…

— Якщо йдеться про культуру – я радикал. Коли мене запитували, чи не хочу очолити Мінкульт, відповідав: «Лише якщо зможу застосовувати радикальні методи реформування державної культури. Якщо ні – тоді немає сенсу».

— Як треба реформувати державну культурну політику?

— Культура має стати державним пріоритетом. Нарівні з економікою і міжнародною політикою. Наразі до нашої сфери ставляться як до чогось непотрібного і декоративного. Слово «культура» досі є незрозумілим для наших урядів, через це вона опинилася на марґінесі, на задвірку. Потрібно визначити культуру як одне з ключових завдань на законодавчому рівні. Не боятись кардинальних змін. Україна не може бути повноцінною державою без цього складника.

— Ви вже понад десять років організовуєте у Києві етнофестиваль «Країна мрій». Чи отримуєте державну підтримку?

— Лише раз я отримав кошти. А зазвичай це якісь знижки, адміністративна підтримка. Заздрю організаторам європейських фестивалів – їх підтримує держава настільки, що можуть планувати свій бюд­жет на кілька років. Відповідно, і якість заходів не страждає. А ми інколи до останнього дня не можемо вибити дозвіл на проведення «Країни мрій»… Виконуємо фактично державну функцію – пропагуємо якісний культурний пласт. А держава ще й нас обдирає – платимо величезні кошти за проведення нашого дійства. Потім люди приходять і дивуються, чому квитки такі дорогі. Важко пояснити, що організація фестивалю – це надзвичайно затратна справа. Такі заходи майже не окуповуються. Мовчу вже, щоб вийти на якийсь заробіток…

— 10-11 жовтня «Країна мрій» втретє відбуватиметься у Львові…

— Так, для львів’ян культура завжди була пріоритетною. Півроку тому зателефонував директор Шевченківського гаю Роман Назаровець і запропонував привезти «Країну мрій» до Львова. Я зрадів такій ініціативі. Пан Роман провів належну роботу з міською владою, адміністрацією, отримав підтримку. Ми уклали насичену музичну, літературну програму. Запросили різноманітних майстрів, організовуємо ярмарок. Майже усі роботи виконано. Залишилось придбати квитки на потяг і їхати до міста Лева.

— Якими ще проектами живе Олег Скрипка?

— Поза тими, про які вже згадано, – це сольна кар’єра. Записую дві платівки. В одному альбомі будуть ліричні пісні. Вже можна почути дві композиції – «За хмарами» і «Не я один». Вони опубліковані в Інтернеті. Зніматимемо кліпи. А друге – це моя соціальна діяльність. У листопаді проведемо благодійну акцію, яка стане продовженням наших «Великих французьких вечорниць». Це буде дитячий бал – танцюватимемо, виконуватимемо академічну музику. Діти гратимуть і мої твори, написані для «ВВ». Усі зібрані кошти передамо на потреби дітей, які лікуються у київському кардіоцентрі.

Довідка «ВЗ»

Олег Скрипка народився 24 травня 1964 року в Таджикистані в сім’ї переселенців з України. По матері має російське коріння, по батькові – українець. Виріс у Мурманській області Росії. У 1987 році закінчив Київський політехнічний інститут. Створив групу «Воплі Відоплясова» та отримав першу премію на київському рок-фестивалі «Рок-парад». У 1991-1996 роках мешкав у Франції. У 1996 році повертається до Києва. З 2000-го по 2002 рік гастролював у Ризі, Лондоні, Ізраїлі, Португалії, Нью-Йорку, Торонто, Москві, організовує тур по містах Сибіру. У 2005 році відмовився від звання народного артиста України. У 2006 році отримав престижну театральну премію «Пектораль» – за музичну концепцію вистави «Наталка Полтавка» театру ім. І. Франка. У 2007 році Олег Скрипка зайняв 2-е місце у танцювальному проекті українського телеканалу «1+1» «Танці з зірками». У 2010 році став кавалером французького Національного ордена заслуг, нагороду вручив посол Франції в Україні. З 2012-го по 2013 рік – тренер вокального конкурсу «Голос країни» на телеканалі «1+1». Зараз мешкає у Києві з дружиною Наталею Сидь. Подружжя виховує чотирьох дітей: Романа,Тараса, Лізу і Зоряну.

 

Розмовляв Орест Дрималовський

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under "Воплі Відоплясова", Скрипка Олег (ВВ)

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s