Озброєна словом: бойовий суржик Татусі Бо

18 вересня 2015 р.

Мережева героїня про популярність, тролів та силу слова.

  • Твої пости у фейсбуку читають 5 000 людей, наразі ти відомий блогер. А як все починалося? Як давно в мережі?

Вперше заглянула в світ інтернету в 2005 році. Тоді на роботі нам підключили страшенно повільний інтернет. І якщо всі тоді тестували його пошуком порно, я шукала книжки. Чомусь не вірилось, що цей інтернет містить стільки книжок. І я шукала і читала… Тоді ж і усвідомила часопросторовий парадокс інтернету, коли лишаєшся на мить після роботи дочитати в інтернеті «Тигроловів», а приходиш додому під ранок, бо випадково натрапив на посилання, а там було іще одне посилання, а там був іще банер. Це було своєрідне отруєння інтернетом.

 

  • Ти просунутий юзер?

Не знаю, наскільки просунутий. Впевнено знаходжу необхідну мені інформацію, але іноді, буває, кричу чоловікові: «Рома, іди сюди, шо воно од мене хоче?»

 

  • Сиділа на форумах?

О, з форумами то була окрема історія. В ті часи ще не були так популярні соцмережі, люди там знайомились на якихось сайтах і спілкувалися на форумах. Якось із колегою наспір вирішили заповнити анкети на сайті знайомств, їй випало зробити акаунт гарної, чемної, вихованої дівчинки. Я мала створити образ відвертого стерва, що любить випити після сексу, а іноді і замість сексу, радо зіграє з коханим в «Лінєйку» (Line Age), говорить з чоловіками їхньою ж мовою, не бажає ніяких стосунків, ніякої романтики. Я там цитувала дещо із Карпи, дещо із Подерв’янського, відверто жартувала і не уникала крутих словечок. Моїм життєвим кредо було заявлено «всі підараси – одна я білочка» (І. Карпа). Спір базувався на тому, чий акаунт стане популярнішим за тиждень.

  • Звісно ж, ти виграла.

Що я можу сказати, це був прекрасний досвід інтернетівського спілкування, акаунт мого стерва за тиждень видерся в топи, хоча на авці висіла волохата потвора. Мені цікаво було там спілкуватися, бо першим часом відсіялися якось всі маніяки і придурки. Потім я відсіяла тих, хто присилав повідомлення зі словом «привіт» і десятком фоток власного чи й чужого члена. В результаті лишилися тільки класні хлопці з прекрасним почуттям гумору. З кількома товаришуємо і зараз, одного зустріла вже серед підписників на фейсбуці.

 

  • Пам’ятаєш той момент, коли зрозуміла, що твої тексти «розлітаються, як гарячі пиріжки», що вони викликають у людей емоції? Коли взялась за тексти серйозно?

Я не бралася ні за що серйозно… Ще колись написала пару історій із власного життя в ЖЖ, там потоваришувала з Сонею Сотник, і вона сказала: «пиши, це цікаво». І я ще деякий час опиралася, думала, кому може бути цікава ця писанина. Але писала і бачила відгук. У фейсбук перейшла, коли російськомовному сегменту ЖЖ остаточно знесло кришечку і навіть під постом про квіточки рясніли коменти типу «вєрнітє наш газ, хахли». Остаточно перейшла в ФБ, коли народилася доня, бо з малою дитиною то класний формат, короткі пости, короткі коментарі. Більш серйозно почала ставитися до своїх текстів тільки під час майдану, коли побачила справжню реакцію людей, побачила, що ці короткі історії із підслуханого біля будинку, із пережитого і надуманого, дають людям хоч якусь розраду. Перша хвиля відгуків прийшла після того, як Соня Сотник зробила репост мого тексту. Саме з нього я і починаю відлік. Це був пост «про б..ську стабільність».

 

  • Як ставляться рідні до твоєї мережевої популярності?

Не знаю… Ну, чоловік іноді пишається, коли при ньому підходять люди, дякують, іноді трішки сердиться, бо мушу їздити на читання, лягаю трохи пізніше спати, бо саме спілкуюся з кимось із друзів чи підписників. Але він розуміє, що інакше не можна. Бо він так само знає всіх тих людей, які дають сили жити, писати і жартувати мені і яким я колись своїми словами дала сили вижити. Загалом підтримує мої творчі ідеї.

 

 

  • А «младєнєц Надєжда» вже усвідомлює, що її мама – відома?

Доні однаково. Іноді на читаннях вона підходить до мене, аплодує разом з усіма, кричить «Браво, браво», кланяється і вимагає безкінечних овацій собі. Щиро вважає, що люди можуть захоплюватися тільки нею. А мама… Як я колись писала, для мами будь ти хоч Нобелівським лауреатом, але картоплю вибирать приїдь. Тьотя моя була на читаннях місяць тому, говорить, що їй подобається те, що я роблю, тільки просить вставне слово «бл…ь» виділяти комами.

 

  • Так мама читає твій фейсбук?

Слава Богу, ні. Але час від часу питає: «І шо ти там пишеш? І шо людям нравиться?» Іноді хтось із її односельчан переказує, що я про неї щось написала, тоді вона дзвонить і каже: «шо ти там ото понаписувала». Сердиться на історичну недостовірність. Я іноді змінюю імена і завуальовую якісь факти, щоб не накликати біди якої на людей, і тоді мама починає «разоблачать»: «А чо це ти Івана Макаровича Петром Сидоровичем назвала? Нема в нас Петрів Сидоровичів і не було, так нечесно».

 

  • Коли вперше ти прочитала свої тексти публічно?

Вперше мене запросили на читання рівно рік тому. Саме 14 серпня відбулася зустріч на Арт-пікніку Слави Фролової. Я дуже хвилювалася. Я тоді не знала зовсім тих людей, з якими спілкувалася, які розраджували і надихали. Думала, прийде там людей 10 – і то добре. Як зараз пам’ятаю – прийшла завчасно, а там 4 людини сидить, і все. І я вже готова була читати тільки для них, аж як почали сходитися. Я була надзвичайно вражена. Я хотіла запам’ятати там кожну пару тих очей, хотілося обійняти всіх, з кожним поговорити. Тоді не хватило всім стільців, сиділи люди просто на помості, стояли на тротуарі. Я не знаю, скільки прийшло туди людей, але я ще не бачила такої великої і душевної аудиторії. Тоді вперше мої історії почули їхні безпосередні свідки і учасники, – мої однокласники Вітя і Наталочка.

 

  • І після того… почалося?

Після тих читань були зустрічі у Львові і в Полтаві. Осінній Львів для мене відкривав тоді мій фб-френд, котрий став справжнім другом. Фактично він сам з родиною все організовував. Читала там у «Львівській копальні кави». Менеджмент закладу довго сумнівався, чи формат я для них, чи не буде там у мене чогось страшного. Думали, що приїде якась тітка в білих одежах і почне проповідувати. В результаті, там бармен втирав сльози, а офіціанти ледь доносили келихи, бо їх тіпало від сміху. Просили приїжджати ще раз. Хтозна, може, і в цьому році заглянемо. В Полтаву теж покликали друзі. Там було страшно читати. Бо це свої, це рідні. Бо вони всі такі, як я. Боялася, що не здивую їх, що не лунатиме сміх, що скучатимуть. Але підтримали, ще й як підтримали, зал реготав і плакав. Фактично це не читання – це зустріч. Я люблю поговорити з людьми, я надихаюся ними. Тому читаю деякі свої історії , вірші і недовірші, розказую щось, що згадається.

 

 

  • Що найкраще «заходить» на читаннях?

На читаннях просять розказати більше про маму, дуже люблять ті історії, які читала Соня Сотник, хоча і знають, що краще неї їх ніхто вже не прочитає. Я завжди відкрита для спілкування, люди пишуть в приваті, з кимось так розговоришся в коментарях, що розумієш, що треба зустрічатися, пити чай і дивитися в очі. Багато хто з френдів на фейсбуку перейшов в коло близьких друзів. Грань між віртуальним і реальним світом дуже тонка. А ще класно зустрічати серед фоловерів чи коментаторів своїх давніх знайомих, які навіть не здогадуються, не впізнають. Нещодавно абсолютно випадково в коментарях під постом про село зустріла перше кохання свого брата. Сиділи всією родиною впізнавали.

 

  • Буває, що до тебе підходять після читань зі словами типу «ой, я вас не такою уявляла»?

Ну так, люди часто очікують побачити високу дебелу товстошкіру тітку, яка поїзд на скаку остановить і коня винесе. А тут я – півтора метра істєріки. Хтозна, може, розчаровуються і потім мусять іти до психолога, але частіше просять сфоткатися в позі «я з Полканом на граніце».

 

  • У тебе є якісь правила щодо публічних виступів?

Єдиний принцип, який я не змінила і не хочу поки змінювати, – я не беру за свої читання грошей. Бог, люди і життя дають мені якісь слова, я не маю поки морального права їх комерціалізовувати. Тому всі такі зустрічі так чи інакше благодійні. Завжди з організатором домовляємося, на що конкретно чи кому підуть зібрані гроші. Якщо вхід вільний, то запрошую на такі заходи знайомих волонтерів і просто кажу: «Ось є такі люди, ось вони – ось бородатий Человєк і його друзяки. Ось Гагагагаєв – йому не хватає на автомобіль для медиків, ось красень Макс Алєксєєв, якому дзвонять з передової і просять найнеобхідніше. Якщо ви маєте бажання якось фінансово віддячити мені, підійдіть поспілкуйтеся з ними і допоможіть, чим зможете». На цьогорічних читаннях на Арт-пікніку люди добре подякували мені через волонтерів, а я вдячна, що в такі часи в них знаходяться сили на сміх і гроші на допомогу.

 

  • Зворотний бік інтернет-популярності – купа неадекватних людей в коментарях. Як справляєшся з тролями?

Та по-різному справляюсь. Іноді допомагає бан животворящий. Іноді на фоні притомних і світлих людей просто не помічаю того лайна. А бувають якісь такі критичні моменти, коли під цілком нейтральним постом – відкривається якась клоака ядучих коментарів, іноді навіть від людей, яких знаю особисто. Після такого просто перестаю спілкуватися – допомагає вийти на кілька днів із мережі взагалі. Добре, що світ реальний краще віртуального. Але загалом у мене в коментарях «демократія і плюралізм» – кожен має право висловити свою думку, принаймні раз. Єдине, чого не терплю ніколи і ніяк, – приниження людей за національними, релігійними ознаками, всі гомофоби, антисеміти, путінофіли моментально і безповоротно йдуть геть.

  • Розкажи про своїх побратимів по «бойовому суржику». Хто вони та як ви знайшли один одного?

Хто вони – то є здебільшого воєнна тайна. Бо суржик же ж бойовий. Серед своїх активних коментаторів і підписників якось ще під час майдану зустріла Мурзіка Васильовича, довго спілкувалися з ним в мережі, минулого літа побачилися вперше. Він писав дуже потрібну на той час вижимку новин за день. Події тоді розвивалися бурхливо, ЗМІ впадали в істерику, народ панікував, а Мурзік Васильович чітко і впевнено подавав новини дня без ніяких маніпуляцій, до того ж в гумористичній формі. В житті Мурзік кіт, великий чорний і пухнастий.

 

  • А зі Свиридом Опанасовичем як звела доля?

Зі Свиридом Опанасовичем, сільським аналітиком, ми познайомилися пізніше, як він розказував, то випадково натрапив на котрийсь із моїх постів, потім побачив іще кількох блогерів, котрі писали суржиком. Якоїсь миті він видав таку аналітику міжнародних новин, яку просто не можна було не перепостити. Він простою мовою, якою говорить більша половина українців, легко і невимушено розклав по поличках складні і заплутані повідомлення про новини у світі. Він класно знається на історії, тому написав фактично альтернативний підручник з історії України. Дід настоящий, лом в його хаті стоїть настоящий, петунії цвітуть, і спортом дід теж займається по-настоящому. Так що дай Бог всім українським дідам такого розуму, такої сили і такого духу. Саме Свирид Опанасович і класифікував «Бойовий суржик». Решта людей, які входять до клубу, – це цікаві блогери з усіх куточків України, кожен має свій стиль і напрямок, кожен виконує свою місію. Єдине правило в клубі – ніякого кацапізму.

 

  • З Віталієм Чепиногою вже познайомилась особисто?

Ні, ми так і залишилися віртуальними друзями. Все не можемо зустрітися, хоч більшість наших френдів і вважає, що ми тісно пов’язані родинними зв’язками. А ми як завжди домовимось кави випити, і все: Клим дома – Хоми нема.

 

З Ольгою Герасим’юк

 

 

  • Нещодавно тебе запрошувала на інтерв’ю до себе у програму Ольга Герасим’юк. І як воно, бути «у гостях» кумира дитинства?

Це були дуже дивні відчуття. Уяви, якось їдеш ти в порваних джинсах і в бандані на пікнік з друзями, в тебе дзвонить телефон, і там кажуть: «Доброго дня, це Оля Герасим’юк». В мене було перше бажання відповісти: «Шо? А я Микола Вересень. Харе прикалуваться!» – але добре, шо я далі – «шо?» – більше нічого не ляпнула, виявилося, що то і справді Оля. Спілкування було дуже душевним, може, спрацювали наші полтавські гени, але на зйомці було відчуття, що я говорю з рідною людиною, це не було класичне інтерв’ю. Просто ми так говорили, говорили, і я розказала все те, про що й думала пошепки.

 

  • Які плани на майбутнє? Над чим ти зараз працюєш?

Прямо зараз дописую дитячу книжечку «День народження тортика». Це історії, які я розказую своїй доні Надії, коли вона мене питає, звідки щось взялося чи як воно працює, трирічкам не поясниш світ законами фізики. Друзі, коли чули ці історії, просили їх записати – насмілилася. Записала. Зараз закінчую вже третю книжечку, щоб була певна серія. Є кілька казок для малечі. Хочу вже доробити кулінарну книгу простої і смачної кухні. А ще самі собою просяться з рук історії із красивого сільського життя, такого, де молодь відривається по повній, старше покоління переживає небачені пристрасті, де є місце і романтиці, і сміху, і сльозам, і містиці… Справжнє таке життя, без ужастиків і шевченківських хаток. Світ добряче насипав мені пригод і історій, хочеться ними ділитися. Бо якщо мої слова подарують комусь хоч усмішку, то хай воно буде!

 

 

Розмовляла Поліна Булгакова

Фото: Тетяна Різванюк та з архіву Татусі Бо

 

 

Джерело: Кульпростір

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s