Євген Глібовицький: Зараз нам треба винайти або перевинайти себе. Наступні покоління українців матимуть значно нудніші завдання

3 червня 2015 р.

Нині переживаємо швидку зміну цінностей. Це не означає, що обов’язково наздоженемо Захід або уподібнимося йому. Бо маємо унікальну суміш східності, південності й західності. Нам треба зрозуміти – яке найкраще майбутнє може мати Україна, і потім будувати його, – каже Євген Глібовицький, експерт із довготермінових стратегійЩоб українському суспільству прогресувати, слід розуміти, куди рухатися. Ви ж звертаєте увагу на “відсутність дискурсу майбутнього” в нас.

– Так, ми практично не обговорюємо своє майбутнє. Відповідно – не можемо прийти в те, чого ми не обговорюємо. У результаті, воно виникне поза нашою волею. У розвинених країнах ситуація інакша. По-перше, вони формують своє майбутнє. По-друге, мають більший горизонт планування.

Нині переживаємо швидку зміну цінностей. Це не означає, однак, що обов’язково наздоженемо Захід або уподібнимося йому. Бо маємо унікальну суміш східності, південності й західності. Цей мікс завжди робитиме нас неповторними, як і кожен інший народ. Але зараз ми в ситуації, коли потрібно змінитися. Нема альтернативи. Для початку нам треба зрозуміти – яке найкраще майбутнє може мати Україна. І потім будувати його.

Ситуацію, подібну до теперішньої нашої, пройшли багато народів. Взяти б чехів наприкінці XIX століття або американців напередодні проголошення незалежності. Вони теж були в точці історії, коли їм треба було винайти або перевинайти себе. Ми зараз – у такій точці. Наступні покоління українців матимуть уже значно нудніші завдання.

Як нам виробити суспільне бачення майбутнього України?

– Воно виникає, коли з’являються ті, хто хоче думати про власне майбутнє. Хто не готовий миритися з тим, що щось буде зроблено за них, замість них і буде нав’язане їм.

Друге: люди мають бути спроможні до обговорення власного майбутнього. Це означає, що повинен бути горизонт планування, відповідний рівень освіти і здатність рефлексувати. Остання базується на сильних медіа та на традиціях комунікації, закладених на побутовому рівні. Наприклад, у протестантських країнах важливим інструментом поступу була сімейна вечеря, за якою обговорювали події дня. Через брак у нас такого обміну інформацією та думками не маємо виходу на наступний рівень суспільного розвитку.

В інтелектуальній сфері дуже бракує осередку, де можлива серйозна критика. Українські медіа щодо цього провальні. Щоб виконувати таку роль, вони мають бути або комерційними, або суспільними. У нас же вони переважно не є ані першим, ані другим. Більшість обслуговують інтереси власників. А навіщо тим вести суспільно значимі розмови?

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, 39 років, експерт із довготермінових стратегій Народився й виріс у Львові. Батько – музикант, був солістом місцевої опери, мати – ­інженер-хімік. Має диплом Києво-Могилянської академії за фахом ”політологія”. Також вивчав правознавство у Львівському університеті та філософію – в Блаффтонському університеті, США. – В університеті в Штатах зрозумів протестантську суть християнства, – каже. – Інколи навіть жартую, що я є католиком за традиціями і протестантом – за переконаннями. Вірю в те, що праця – це благо. Вірю, що людині даються певні можливості, і вона має їх реалізовувати, а не занапастити. Людина зобов’язана розвиватися. Починав журналістську кар’єру в газеті ”Post-Поступ” і на радіо ”Промінь”. Працював на телеканалах ”1+1”, ”Першому національному”, у газеті ”Киевские ведомости”. Був співрозробником концепції ”5 каналу” й одним із творців Громадського ТБ. Викладає стратегічні й комунікаційні дисципліни в Українському католицькому університеті у Львові та в Києво-Могилянській академії. Партнер компанії pro.mova. Учасник Несторівської групи – неформального об’єднання інтелектуалів та громадських активістів з розробки стратегічного бачення України. Про родинне життя воліє не говорити
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, 39 років, експерт із довготермінових стратегій Народився й виріс у Львові. Батько – музикант, був солістом місцевої опери, мати – ­інженер-хімік. Має диплом Києво-Могилянської академії за фахом ”політологія”. Також вивчав правознавство у Львівському університеті та філософію – в Блаффтонському університеті, США. – В університеті в Штатах зрозумів протестантську суть християнства, – каже. – Інколи навіть жартую, що я є католиком за традиціями і протестантом – за переконаннями. Вірю в те, що праця – це благо. Вірю, що людині даються певні можливості, і вона має їх реалізовувати, а не занапастити. Людина зобов’язана розвиватися. Починав журналістську кар’єру в газеті ”Post-Поступ” і на радіо ”Промінь”. Працював на телеканалах ”1+1”, ”Першому національному”, у газеті ”Киевские ведомости”. Був співрозробником концепції ”5 каналу” й одним із творців Громадського ТБ. Викладає стратегічні й комунікаційні дисципліни в Українському католицькому університеті у Львові та в Києво-Могилянській академії. Партнер компанії pro.mova. Учасник Несторівської групи – неформального об’єднання інтелектуалів та громадських активістів з розробки стратегічного бачення України. Про родинне життя воліє не говорити

Руху вперед заважає й чинник Росії.

– Його певною мірою зможемо розв’язати в найближчі 20–30 років. Україна впливатиме на Росію через м’яку силу. Ми вже подаємо їм привабливі моделі. Хоча російська й українська політичні культури – із різних планет. Просто ми маємо досвід близького співжиття з росіянами. А отже, навчилися розуміти дещо в них.

У нас політична організація – горизонтальна. Немає “вертикалі влади”, її безумовного пріоритету над громадянином, як у Росії. Ми в цьому ближчі до Півдня Європи, вони – до Сходу Європи.

Ви неодноразово презентували “ціннісну мапу України” й “ціннісну мапу Європи”.

– Це скоріше схема, що пояснює переважаючі цінності в різних містах України. А також – яким чином вони можуть поєд­нуватися, коли дивимося на них у загальнонаціональному масштабі.

Що ж до Європи, то виділяю чотири ціннісні моделі. Північноєвропейська передбачає дуже розвинені інститути стримування і противаг. У східноєвропейській – сильні автократичні інститути. Центральноєвропейська є сумішшю ознак першої та другої. Четверта модель – це південноєвропейські країни: середземноморські й більшість балканських. Там переважають неформальні інститути, а формальні – слабкі. Україна має більше ознак південноєвропейської моделі, ніж східноєвропейської.

Російська агресія, вважають, консолідувала більшість громадян України навколо цінності її державності. Чи це скоріш об’єднання навколо цінності безпеки й виживання?

– Сформувався консенсус навколо того, що незалежна Україна потрібна нам усім. У суспільстві є розрив між групами, для яких важливі цінності самовираження, і тими, для кого на першому місці – цінності виживання. Неможливо перейти від цінностей виживання до цінностей самовираження, якщо не гарантована безпека. Це й пояснює дії Путіна щодо України: тримати нас у постійному відчутті загрози. Отже, доки не вирішимо проблеми безпеки, не зможемо розвиватися як суспільство. Водночас вирішити їх не можна через замирення з агресором чи задоволення його вимог. Бо завтра буде нова вимога й нова загроза.

Я спілкувався із західними аналітиками про мету постачання зброї Україні. Вона полягає не в тому, що це допоможе перемогти Росію воєнними засобами. Скоріше за все, це неможливо. Йдеться про більшу впевненість українських громадян у спроможності їхньої держави постояти за себе. Це може знизити рівень стресу в суспільстві. Поки що він залишається високим, а відповідно – створює передумови для поглиблення розриву між носіями цінностей самовираження й виживання. Доки ця небезпека існує, росіяни намагатимуться грати на ній. Бо ми змушені відсувати в бік цінності самовираження, що притаманні розвиненому світові, і глибше занурюємося в цінності безпеки, які характеризують нерозвинений.

Скільки українців поділяють цінності самовираження?

– 4–5 відсотків. Після Майдану встановився новий політичний консенсус між ними й рештою суспільства з його цінностями безпеки. Але Путін торпедує цю “коаліцію”. Добивається, щоб більшість погодилася фактично на різновид “стокгольмського синдрому” (прив’язаність жертви до свого мучителя. – “Країна”). Тобто почала співпрацювати з агресором, а не самостійно вибудовувала свій шлях.

Скільки має бути людей із цінностями самовираження, аби суспільство впевнено могло рухатися вперед?

– Відсоток їх є різним для кожного суспільства. За певних обставин процес його зростання прискорюється. Наприклад, на початку Євромайдану не виглядало, що існує критична маса таких людей в українському суспільстві.

Однією з особливостей українців називаєте здатність “будувати паралельні інститути”.

– Паралельні інститути – це як школа і додатково репетиторство, міліція та ще і свої охоронці в магазині. Ця особливість притаманна багатьом суспільствам. В Україні вона виражена дуже яскраво. На практиці це означає подвійне оподаткування суспільства. Тому в якийсь момент або паралельні інститути повинні стати офіційними, або під їхнім тиском офіційні мають вдосконалитися.

Що в нашій ситуації дає підстави для оптимізму?

– Звична модель руху вперед полягає в тому, що ліберальніша частина суспільства має якісь пропозиції, а консервативніша працює як фільтр, пропускаючи їх крізь себе. Те, що залишається, стає кроком уперед – розвитком. В Україні ж є певний консервативно-ліберальний консенсус стосовно змін. Основним двигуном руху вперед у нас є та частина суспільства, що стоїть на сторожі традиції. Наприклад, Українська греко-­католицька церква говорить про гріховність корупції і цим дає модернізаційний ефект.

Тобто маємо нетипову ситуацію – погодження щодо змін між традиціоналістами й лібералами. Доки є оця широка суспільна коаліція, країна може розвиватися динамічно. І це дає підстави для оптимізму. Подібна ситуація була в Туреччині в 1990–2000-х. В Україні націоналісти й ліберали стоять по один бік барикад у боротьбі за майбутнє.

Аналітики часто говорять про так звані вікна можливостей, що на якийсь час відкриваються для тих чи інших країн. Наші ще відчинені?

– ”Вікно можливостей” означає, що ми віримо: зміни неможливі, окрім унікальних випадків. Цей підхід заперечує сталість розвитку. Бо фактично означає, що ми пробуємо зробити якийсь стрибок, після чого можливий відкат назад. Нині бачимо серйозну зміну правил гри в країні. Уся система стає підзвітнішою. Тому замість розмов про “вікна можливостей” варто намагатись постійно впливати, тиснути.

Історик Ярослав Грицак стверджує, що українська молодь більше схожа на своїх однолітків у Європі, ніж на покоління батьків.

– Є дані, що це підтверджують. Молоді українці мають дуже високий рівень оптимізму, відчуття щастя. Один із найвищих у Європі. Цим нагадують південноєвропейців. Та десь у 25 років проходять через ціннісний злам, що робить їх більш подібними до росіян. Суть його в тому, що в житті з’являється неуникненна відповідальність. А в нашій культурі батьки виховують дітей не щоб вони брали на себе відповідальність, а щоб уникали її. Тому будь-яка відповідальність стає травмою, робить життя дискомфортним. Наприклад, сім’я і початок кар’єри. Це моменти, де доводиться приймати відповідальні рішення, що робить молодих українців нещасливими. Далі значна частина тих, хто раніше дивився на систему як на щось чуже, чому треба протистояти, починають думати, як себе вбудувати в неї. І цінності змінюються.

Та впродовж останніх років бачимо, що зростає кількість молоді, яка проходить цей віковий поріг без зламу цінностей. Саме вони й формують частину суспільства, зорієнтовану на самореалізацію й розвиток. Вони навчилися брати відповідальність і при цьому не бути нещасними.

 

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Глібовицький Євген, Несторівська група

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s