Володимир Лис: Читачі часто вірять придуманому автором, а те, що було в реальному житті, сприймають з недовірою…

13 квітня 2015 р.

«Читачі часто вірять придуманому автором, а те, що було в реальному житті, сприймають з недовірою...»

Неодноразовий переможець «Коронації слова» Володимир Лис поділився секретами письменницької майстерності

Коли відомому письменнику з Волині Володимиру Лису (на фото) кажуть, що він живий класик, сприймає це незворушно. Навіть не усміхнеться у пишні “шевченківські” вуса. Пояснює: “Марнославство у мене на нулі”… А часом віджартовується: “Я вмію оперувати словом, псувати папір. І якщо зіпсований мною папір комусь цікавий, то отримую від цього кайф”. А тим часом не кожен письменник може похвалитися такою “колекцією” літературних призів і нагород. Досить сказати, що він є володарем Гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» за роман «Острів Сильвестра» і премії «Гранд-коронація» за «Століття Якова». За версією тієї ж “Коронації…”, «Століття Якова» визнано найкращим українським прозовим твором останнього десятиліття. Про те, чи лобіював свою книжку на Шевченківську премію, як уживаються двоє митців в одній сім’ї і чого навчили сорок років у журналістиці, відомий письменник розповів журналісту “ВЗ”.

– Пане Володимире, як ви зрозуміли, що хочете присвятити життя літературі?

– Мені завжди хотілося займатися літературою. Можу повторити слова португальського письменника, лауреата Нобелівської премії з літератури Жозе Сарамаго: “Якби я помер у 60 років, майже ніхто не знав би про мене як про письменника”. Перший його роман, який набув європейського розголосу, – “Спогади про монастир” – вийшов у 1982 році, коли йому було рівно 60. І в мене теж “Століття Якова” вийшло, коли мені йшов 60-й рік. Я жартую, що беру приклад із Сарамаго.

Я все життя писав книжки — прозу, п’єси, радіоп’єси. І паралельно ще левову частку часу присвячував журналістиці — треба було елементарно заробляти на хліб. Якось підрахував: щороку писав до 20 друкованих аркушів – а це близько 500 машинописних сторінок – журналістських матеріалів.Тобто це солідна книжка. Підрахував також, що для газети я лише кожен третій матеріал писав із задоволенням. Це були матеріали про людей, на моральні теми, історичні розвідки. А решта – просто “було треба” писати: різні прес-конференції, “круглі столи”, партійні з’їзди і навіть рекламні матеріали… І ще встигав із 7-ї ранку 2-3 години попрацювати над літературним твором. У вихідні, у відпустки також. От і весь час на писання. Усі свої твори, за винятком останніх, я написав у такому режимі. Зараз ось уже третій рік займаюся виключно літературою і почуваюся щасливим. Пишу те, про що люблю писати, про що все життя мріяв. Мені насамперед цікаве боріння людського серця зі самим собою, відстоювання людиною власної гідності, коли вона раптом відкриває в собі таке, про що раніше не підозрювала. Вважаю, не сфальшував жодним рядком і жодним словом.

– Ви близько сорока років віддали журналістиці. Як вона вплинула на вашу літературну творчість?

– Багато сюжетів дали мої численні поїздки, зустрічі, спілкування з людьми. Навіть «Століття Якова» було б інакшим, якби я не написав протягом роботи журналістом до десяти матеріалів — історії волинян, які воювали у Війську Польському. З іншого боку, можу повторити слова Павла Загребельного: газета навчила люто ненавидіти штампи. Газета навчила не тільки працювати зі словом, а й оперативності, дисциплінованості. Але все-таки між літературою і журналістикою є різниця. Не кажу, що щось краще, але це різні види творчості. Хороший журналіст може бути хорошим письменником, а хороший письменник може бути хорошим журналістом. Але може бути й навпаки – журналіст береться за літературу, і з нього не виходить письменник. Або письменник хороший, а журналіст – ніякий.

– Ваша дружина Надія Гуменюк — також журналіст і відома письменниця…

– Надія — моя персональна муза. Вона, на відміну від мене, уміє все – не тільки писати, а й смачно готувати, і ще багато чого. Я умію тільки псувати папір. Ну хіба щось елементарне – забити цвяшка, щось скласти, якщо є інструкція. Але майструвати нічого не вмію. Належу до людей, які знають досконало одну справу. Я маю справу зі словом. Може, не настільки досконало, але… А вона — прозаїк і поетеса. Я колись у школі теж писав вірші, але потім зрозумів, що мене тягне до п’єс, а далі – до прози.

Надія видала більше книжок, ніж я. Зокрема, для дорослих п’ять книжок, практично кожна з них була удостоєна літературної премії: «Благовіст», імені Олександра Олеся, імені Агатангела Кримського. Вона і драматург, удостоювалася премій і в цьому жанрі на всеукраїнському конкурсі радіоп’єс. Багато написала для дітей. Її роман «Білий вовк на Чорному шляху» отримав друге місце літературного конкурсу «Ярославів вал». Перше місце тоді отримав роман «Чорний ворон» Василя Шкляра. Він був розкручений. А роман Надії Гуменюк нічим не гірший. Першу премію за повість «Таємниця Княжої гори» вона отримала у конкурсі «Золотий лелека». Державну літературну премію ім. Лесі Українки — минулого року за книгу «Шуршик В. та інші: Казки з Яринчиного саду». За романи «Янгол у сірому», «Роденія», «Енна» була тричі лауреатом «Коронації слова». І це далеко не повний перелік…

Ми з Надією навзаєм є першими читачами наших творів. Я до неї звертаюся за порадами, коли йдеться про вичитку рукопису. Надія краще знає мову. Хоча ми даємо читати свій рукопис тільки тоді, коли роман закінчено. Вона одразу набирає на комп’ютері, а я пишу ручкою. Звичайно, ми обоє суверенні творчі особистості, які ось уже понад сорок років добре уживаються разом. Нас познайомив Львівський університет, де разом навчалися на факультеті журналістики. Маємо дітей, онуків…

– Ваша бабуся видавала життєві премудрості. Чи користуєтеся в житті її порадами?

– Не те що користуюся, я навіть видав книжку про неї. Торік у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» вийшла книжка «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї». Видавництво звернулося до мене з пропозицією написати про звичаї, обряди, легенди, міфи Полісся. Я подумав: навіщо мені щось збирати, коли в мене була бабуся Пелагія? І спробував у книжці відтворити ті повір’я, легенди, притчі, казки, які вона розповідала. Вона була народною зцілителькою, склала чимало рецептів. Казала, що королева лікувальних рослин — ромашка, а король — деревій. Оригінально трактувала сни. Ніде не зустрічав таких цікавих трактувань – вони були засновані на суто селянській філософії, на прагматичному підході до життя і водночас мали елемент поезії. Вона блискуче користувалася західно-

поліським діалектом. Я там навіть дав у книзі «Словник Пелагеї». Вона давала «великі і малі поради», проводила із сільськими жінками знамениті духовні бесіди, сама складала молитви, замовляння, дуже цікаво трактувала Біблію.

Вірила, що кожне лісове створіння має душу, з ним можна говорити. Наприклад, вірила, що русалки не бояться хреста, а бояться запаленої свічки. І давала мені ту свічку та сірники, коли я ходив у поле, до лісу. Розмовляла із тваринами. Її прислів’я, приказки настільки оригінальні, там така цікава образна мова! Я почав їх записувати ще у 70-х роках. Потім все пропало. А нещодавно ці листочки знайшлися. Це, певною мірою, чудо.

– Чи важко чоловікові-письменнику описувати героїню-жінку, її думки, її світ? Йдеться про роман «Соло для Соломії».

– Писати чоловікові від імені жінки — це, звичайно, нахабство. Але я спробував у романі розповісти про жіночу долю. Тим більше, що одного разу я говорив із жінкою (на жаль, вона вже покійна) і написав у своїй газеті матеріал під рубрикою «Невигадані історії». Матеріал називався «Два нерозділені кохання ланкової». Це не мій заголовок, його дав редактор. Ця жінка розповіла історію, яка лягла в основу цього роману. Я просто уявив, як реально могло бути те, що вона розповідала. Про три жіночі долі на тлі української історії розповідає мій новий роман “Країна гіркої ніжності”.

Так само, як у «Столітті Якова», історія першого кохання Зосі народилася з однієї фрази про реальну Зосю: вона пройшла Крим і Рим. Я уявив, як це могло бути. Парадоксально, але факт — читачі дуже часто вірять придуманому автором, а те, що було в реальному житті, сприймають з недовірою. Одна жінка мені сказала про один епізод: це занадто пафосно. Але так було!

– Робота письменника – неприбуткове заняття?

– Я, здається, єдиний на Волині письменник, який за державний кошт, за допомогою обласної влади не видавав книжок. Дочекався часів, коли є видавництва (“Клуб сімейного дозвілля”. – Авт.), які платять гонорар авторові. Звичайно, за українськими мірками це небагато. Але вже те, що в Україні є кілька видавництв, які платять авторам гонорар, – уже плюс. Хоча в усьому світі надзвичайно мало письменників, які живуть суто з письменницької праці.

«Століття Якова» свого часу було у номінації на Шевченківську премію. Коли роман дійшов до третього туру, працівник Шевченківського комітету подзвонив мені: «Володимире Савовичу, нам так подобається ваш роман. Ви вийшли в третій тур. Ну робіть же щось!». Я кажу: «Я вмію написати, але не вмію «щось робити». Хоча знаю, як це все робиться, мені розповідали. І що з того? Ну отримав хтось премію. Хай потішиться людина. Дехто колекціонує нагороди. Мені це нецікаво. От чому мені подобаються такі конкурси, як «Коронація слова», – бо там оцінюють текст, я не знайомства…

– Чи були пропозиції екранізувати ваші твори?

– Були, кілька разів. Першого разу я погодився, але коли побачив, що з роману залишилися ніжки та ріжки, — відмовився. Зі “Століття Якова” зробили сценарій про наркоманів. Потім інший митець хотів екранізувати, сам зіграти головну роль. Склав договір, згідно з яким ніхто після нього не може екранізувати роман. Коли я довідався про це і про те, яку мізерну суму хочуть використати на цю екранізацію, теж відмовився. Зараз є одна цікава пропозиція, але не буду казати, щоб не наврочити…

З досьє «ВЗ»

Володимир Савович Лис народився 26 жовтня 1950 року на хуторі поблизу села Згорани (Любомльський район, Волинська область). Український журналіст, драматург, письменник. У 1951 році його батьків вивезли у Дніпропетровську область у рамках “програми перевиховання західних українців”. Згодом родина повернулася у рідні краї. Володимир Лис 1977 року закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Працював у редакціях районних газет Волині, Хмельниччини, Херсонщини, Рівненщини, найдовше — в обласній газеті «Волинь». Завідував літературною частиною Рівненського музично-драматичного театру. У літературі дебютував як драматург, п’ять його п’єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо. Як прозаїк заявив про себе 1985 року. Член Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

 

Розмовляла Юлія Ліщенко

 

Джерело: ВЗ

 

Залишити коментар

Filed under Лис Володимир

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s