Джазмен Олексій Коган: Країна, яка заощаджує на культурі, не має шансів на економічне життя

9 березня 2015 р.

Український джаз розвиватиметься тоді, коли ми почнемо цінувати і слухати своїх музикантів. Та все ж перспективи для цього є, хоча б тому, що у нас з’явилися прихильники за кордоном. Про це кореспондентові Укрінформу розповів український джазмен, композитор, викладач, теле- та радіоведучий Олексій Коган. Також згадали дитинство, поговорили про авторський джазовий проект «Тема з варіаціями. Live», який з роками стає дедалі популярнішим, майбутні проекти і політику.

– Чи можете ви дати оцінку українському джазу?

– Можу. Це те, чому я намагаюся навчити дітей в інституті – історії українського новітнього джазу від 91-го року 24 серпня, від Дня незалежності України. Оскільки я «збоченець», людина, яка слухає музику 24 години на добу, маю абсолютно власну теорію. Але хочу наголосити, що це моя суб’єктивна точка зору.

Для мене головним надбанням української незалежності є те, що за її роки музиканти навчилися грати в американців і стали гідними партнерами відомих джазових європейських та американських виконавців. Спочатку вони з ними грали джазові стандарти, потім створили власну музику. А вже сьогодні багато відомих закордонних джазових музикантів виконують композиції українських авторів.

Хочеться, щоб розвиток джазової культури був жвавішим в Україні, але в джазі нічого не можна зробити навмисно. У джазі завжди «step by step» – крок за кроком – і нічого не передбачиш. Його не можна розглядати як щось «підвішене в повітрі», це завжди віддзеркалення політичної, економічної та соціальонї ситуації. Тому що джазмени – це такі ж громадяни цього соціуму.

Ми маємо професіоналів, але ми не навчилися цінувати своїх. Я не знаю, скільки це триватиме, можливо, мого віку не вистачить, щоб дожити до змін. Але з упевненістю скажу, якщо я візьму в руки десять останніх альбомів, які записала джазові музиканти, девять із них будуть з оригінальною музикою, а не з виконанням інших джазових стандартів. І мене це дуже тішить. Певне це і є найголовнішим надбанням незалежності України. Сьогодні вже можу сказати відверто, що мені не соромно крутити безупинно на радіо український джаз. Я роблю це залюбки.

– Я знаю, що ви популяризуєте український джаз за кордоном. Розкажіть детальніше, в яких країнах і яких виконавців? І як реагують на український джаз?

– Наша музика крутиться в Бельгії, де дуже часто звучить Ігор Закус і Сергій Овсянников, найцінніше те, що бельгійці самі просять поставити композиції наших музикантів. Також у Польщі, Голандії, Німеччині, в Італії почали цікавтися, навіть у Фінляндії, на українському радіо в Нью-Йорку, в Маямі Доктор Рональд Вебер крутить проект Юрія Шепети «Присвячення Біллу Евансу», у пограмі Sound of Surprise Ларрі Аппельбаума у Вашингтоні. До речі, Ларрі дуже цінує український джаз і довіряє українцям. Він знає, що якщо я надіслав йому запис, то його точно можна запускати в ротацію.

– Часто можна почути від слухачів і фанатів джазу, що цей стиль найкраще можуть виконати тільки афроамериканці. Бо джаз – це музика їх душі. Ви можете погодитися з цією думкою чи спростувати її?

– Сьогодні спростую. Є багато стереотипів. Так, джаз народився не в «білому» середовищі, не в найкращих місцях і не за найкращих умов. Але я згадаю інтерв’ю Джона Маклафліна, видатного музиканта і гітариста, де він сказав, що джаз перестав бути американським привілеєм. І це дуже добре. Так, батьківщина його там, коріння там, але зараз усе змінилося, з’явилися такі поняття, як європейський, азійський, японський джаз. Мені здається сьогодні джаз стає цікавим тоді, коли він базується на фольклорі будь-якої країни.

Так-от, стосовно стереотипів. Як казав Горький: «Джаз – это музыка грубых і толстых». А тепер подивіться на мене, хіба я товстий? Друга хибна думка, що джаз – це саксофон. Знаєте, можна на саксофоні не заграти жодної ноти, щоб довести, що ти джазмен, а можна взяти звичайну морську мушлю і заграти такий джаз! Чи на домрі, бандурі. Саксофон, дим від цигарок, темрява – це стереотипи. Сьогодні в жодному європейському й американському клубі не можна палити. А найголовніший стереотип – імпровізація виникає безпосередньо на сцені. Це дурня повна! Джазова імпровізація – це 100% домашня заготовка. Тільки та людина, яка більше читає, більше слухає і знає, зможе зробити це. Музиканти спілкуються нотами й звуками, які вони видобувають зі свого інструмента. Хто більше слухає, той вільніше розмовляє. А джазова імпровізація – це думки людини вголос.

– На концертах проекту «Тема з варіаціями. Live» можна почути поєднання джазу з різними стилями більше, ніж джаз у класичному виконанні. Як ви це прокоментуєте?

– Ми вже маємо універсальну публіку, якій треба представляти універсальних музикантів. У нас на концертах є все, і навіть поєднання джазу з іншими стилями й кавер версії у джазовому стилі. Може прийти і будь-яка рок-група, але виконати блюзову програму. Мені не потрібно те, що молоді музиканти грають у клубах. У нас всього один концерт на тиждень, і ми маємо представити програму, яка може зацікавити, і буде професійно підготовлена.

Мені подобаються тематичні програми, коли, скажімо, музиканти грають п’єси, присвячені будь-якій порі року чи іншим природним явищам, чи музика одного виконавця, як данина його пам’яті, чи концерт в одному стилі. Часто випускаємо блюз. Тому що блюз це те, що було перед джазом. Як казав Бі Бі Кінг: «Джаз – це блюз із вищою освітою». Також пускаємо музикантів, які грають програму new age. До речі, декілька концертів тому у цьому стилі грав власну музику Роман Коляда, одна з музичних мов, якою він користується, – мова імпровізації, мова джазу.

Потрібно розуміти, що музика не може замкнутися в якихось рамках, якогось одного стилю, це буде неприродньо. Джаз передбачає інтеграцію і взаємопроникнення. Це найголовніше.

– Як взагалі ви обираєте і вибудовуєте концерну програму? Чим керуєтесь, коли запрошуєте того чи іншого музиканта?

– Я багато чого знаю і намагаюся бути в курсі всіх подій. Також я довіряю своїм менеджерам Юрію Руднєву й Артуру Ямпольському. Вони мають гарний смак і добре знаються на цьому. У нас ніколи не було поганих концертів. Були кращі, були гірші. Але гірші тільки тому, що молоді музиканти інколи можуть перенервувати або перегоріти. Все буває, це музика.

Мене тішить те, що на сьогодні музиканти в нас отримують фіксований гонорар, ми дуже дбаємо про їхній комфорт, залучаємо найкращих звукорежисерів, у нас вважається моветоном, коли хтось розмовляє по телефону в залі, дуже прискіпливо до цього ставимося. Ми завжди вчасно розпочинаємо концерт. І все це при тому, що, по-суті, не маємо підтримки.

– Чи є можливість у початківців виступити в рамках ваших концертів? Чи обов’язково потрібно бути метром? Як заохочуєте молодь?

– Я взагалі-то не кокетую. Розповім життєвий випадок. Мене дратує, коли до мене підходять молоді люди з метою дати мені свій альбом на прослуховування і просять висловити свою думку стосовно їх творчості. У таких ситуаціях я завжди кажу: «А якщо мені не сподобається, що ти зробиш? Припиниш цим займатися? Роби те, що робиш». Так чинити порадив один мій мій друг, теж музикант, волторніст Аркадій Шилклопер.

Я дуже давно дав собі слово ніколи не сидіти в журі. Якщо ми кожного дня намагаємося переконувати, що будь-яка людина – це щось неповторне й індивідуальне, тоді ніхто не має права судити творчість іншої людини. Я дуже боюся запитання „А судді хто?” Мені цього не треба.

Але маю сказати, що попри всі негаразди, найбільше, що мене сьогодні захоплює, – це викладацька справа. Своїх студентів я дуже люблю, хоч вони ще молоді, дурні, зелені, але я просто в захваті від їх компанії.

– Як часто «Тема с варіаціями. Live» виходить за межі Києва?

– Іноді виходить. Зараз нас запрошують до Одеси, і ми обов’язково поїдемо туди. Також ми маємо Львівський фестиваль Alfa Jazz Fest. Але хотілося б більше.

Також маю зараз пропозицію від двох львівських видавців видати мою авторську книжку. Але її треба підготувати, а я до цього ще не готовий.

– Яка для вас найочікуваніша подія цього року на проекті «Тема з варіаціями. Live»? Будуть сюрпризи?

– Ні! Єдине, чого я очікую, – мир і спокій в Україні. Це абсолютно щиро. Нічого не може бути зроблено, поки є війна в країні. Потрібно, щоб припинили гинути молоді люди, здорові хлопці, дівчата, діти і мирні жителі. Так не має бути в ХХІ столітті. Ось вам і заощадження на культурі! Я певен на 100 %, те, що відбувається на сході, – результат відсутності культури. Країна, яка заощаджує на культурі, ніколи не має шансів на економічне життя.

– Чому саме джаз?

– Нового не скажу, буду повторюватися. Джаз – це класична музика ХХІ століття. Кожний джазовий музикант грає цю музику по-своєму. Це музика вільних людей або людей, які в певний час раптово захотіли бути вільними. Це музика, яка дає право вільно обирати. Взагалі, це музика, яка дозволяє людині не думати весь час про себе рідного, а запустити в себе щось або когось.

– У якому віці і як ви зрозуміли, що полюбили джаз? Як почалася ваша джазова історія?

– Усьому сприяло моє музичне оточення. Мій тато був лікарем, але дуже гарно грав на семиструнній гітарі, чисто співав, у нього був приємний баритон, до того ж він писав вірші. Сьогодні вже тата немає, тому можна вихвалятися. Декілька українських хітів у 60-х роках написані за сприяння мого тата. Він був відомим поетом, хоча й ніколи нікому цього не казав через свою сором’язливість. Моя мама все життя викладала музику в дитячому садочку. Бабуся була концертмейстером. Один двоюрідний брат – саксофоніст, інший – гобоїст. А на джаз мене «підсадив» мій дядько Захар Брагінський – звичайний робітник Київського заводу торгівельного машинобудування, майстер-золоті руки. Саме він, коли я був у сьомому класі, водив мене на всі концерти Дюка Еллінгтона. Тоді я зрозумів, що така музика мені до вподоби. У музикантів того часу й обличчя були інші. У більшості сьогоднішніх наших артистів, які грають у біг-бендах, вираз обличчя такий, як на фотографіях партійних документів. А тодішні музиканти могли грати в будь-якому стані. І грали вони на всі 12 балів за п’ятибальною шкалою. Це мене захопило, і я назавжди полюбив джаз. Мені вдалося своє хобі перетворити на професію. Я вважаю, що будь-який чоловік може пишатися, коли в нього є можливість перетворити своє хобі на фах і коли йому ще й гроші за це платять.

– Що вам свого часу найбільше подобалося на уроках музики?

– Я закінчив музичну школу з класу скрипки. І зробив я це для своєї мами. Я дуже любив музичну літературу, завжди добре її знав, гармонію, не подобалося лише сольфеджіо. Взагалі, мене цікавила будь-яка музика. Я й зараз слухаю не тільки джаз. Вважаю, що музика буває тільки хорошою і поганою. А яка вона – народна, симфонічна, класична, джазова, рок- чи поп-музика – не має значення. До речі, в моєму лексиконі ви ніколи не почуєте слово «попса». Я з величезною повагою ставлюся до поп-музики. І вважаю, що людина з нецікавих і примітивних жанрів повинна виростати, як дитина з одягу. Це має бути природньо.

– Який у вас найулюбленіший інструмент? І чому?

– Це провокація! Але вам відповім. Мені часто сниться, як я граю на тромбоні. Я так кльово граю уві сні! Мені дуже подобаються тромбон, діатонічна губна гармоніка і електропіано Rhodes.

– А ви самі викладаєте чи, можливо, проводите, якісь майстер-класи?

– Я викладаю вже четвертий рік у Київському інституті музики імені Р. М. Глієра. Тема мого предмету – артистична майстерність та історія стилів. Майстер-класів не проводжу. Хоча й маю пізнавальний телевізійний проект. Люди мені не вірять, але мене абсолютно не цікавить телебачення. Коли я бачу себе на екрані телевізора, мені одразу ж хочеться його вимкнути.

– Ви вже понад 40 років у джазі, за плечима – величезний досвід. Порадьте, що потрібно, щоб стати, як мінімум, хорошим джазменом? На кого треба рівнятися?

– Я відповім жартом. Хоча гумор джазменів специфічний, він існує на тонкій межі між сльозою і посмішкою, це чистий тобі Чехов. Можу дати пораду всім музикантам: намагайтеся грати добре, погано вийде саме. Ще в 49-му році відомий музикант Чарлі Паркер сказав, що для того, щоб стати професійним джазменом, треба, по-перше, досконало вивчити свій інструмент. Друге – послухати все, що було зіграно на цьому інструменті до тебе. А по-третє, забути перше й друге і просто грати. Це все.

 

 

Розмовляла Наталія Яроповець, Київ.

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under Коган Олексій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s