Василь Шкляр: В українській свідомості утвердилося імперське поняття: “Від Сяну до Дону”

21 лютого 2015 р.

771e1c2a7cc708abf3386a35a76a7933-3953cde5bb99bd40a0e5bb5c68436205.jpgПродаж роману Василя Шкляра “Маруся” менш ніж за півроку сягнув 49 тисяч примірників.

Після неймовірного успіху “Залишенця”, на книгу про “отаманшу Марусю” довелося чекати п’ять років. До початку продажу один примірник автор виставив на аукціон у підтримку армії. Видання придбав одесит за дві тисячі гривень. Події майже вікової давності у багатьох викликали асоціації з Майданом і нинішньою війною на сході країни. Про сучасних безстрашних героїнь, а також те, за які заяви письменнику приписували сепаратистські настрої та чому не ризикує написати книгу про Степана Бандеру, письменник розповів в інтерв’ю журналіста “ВЗ”.

– «Маруся» – це історія про справжню українську амазонку – Олександру Соколовську. Вона була юною тендітною дівчиною. Народжена не для війни, а для щастя, – розповідає «ВЗ» Василь Шкляр. – Після того як загинуло троє її братів, стала отаманом. Вела за собою величезне українське військо, аби очистити нашу землю від московських загарбників. Це реальна історія про легенду повстанського руху України. Відомо, що у 1920-х роках була войовнича та мужня дівчина Олександра Соколовська, яка, не задумуючись, брала зброю до рук. Матеріали для роману шукав в архівах і щоденниках очевидців.

– Пане Василю, чи маємо сьогодні сучасних безстрашних героїнь, які готові іти у бій та захищати свою державу?

– Зараз є мужні та войовничі як хлопці, так і дівчата. Ми це бачили на Майдані і бачимо зараз. Жінки активно долучаються до військових формувань. Часом такі люди бувають непомітними у нашому буденному житті, але настає момент особливих випробувань, під час яких вони і проявляють свої найкращі риси – мужність, стійкість і відвагу.

– Ще на початку 90-х ви говорили, що у нас будуть серйозні проблеми, котрі є зараз з Кримом, Донбасом. Наскільки ця ситуація була неминучою?

– Знав, що Крим буде великою проблемою для України. Тому, що молода українська держава з такими очільниками, яких вона тоді мала, не змогла освоїти цей край, українізувати його у кращому розумінні цього слова. Бачив, що там побутує українофобія, якій не можна буде дати ради. Особливо при тій гуманітарній політиці, яка проводилася. Моєю мрією була етнічна українська держава. Зараз дуже багато говорять про політичну націю, російськомовних патріотів, але я у це мало вірю. Люди, які розмовляють різними мовами, ніколи не зможуть бути на одній позиції. Тобто на певних відрізках історії у них можуть збігатися інтереси, вони можуть стояти за Україну, захищати її, але настане час, і тої національної одностайності не буде.

Про початок війни попереджав у журналі «Універсум» трирічної давності. На його обкладинку було винесено заголовок: «Україно-російська війна триває…”. Хоча вона ніколи не припинялася, просто набирала різних форм. Тепер же постала у найжорстокішій – кровопролитній. Якщо ми говоримо, що найвищою цінністю є людське життя, то життя найкращих синів України цінніші за будь-які території. Крим потрібно цивілізовано передати кримським татарам, корінному населенню півострова. Вони б увійшли до України як автономна республіка у межах однієї держави. Щоб у них був великий запас українського патріотизму. Він є і зараз. З кримськими татарами тої проблеми, яку маємо сьогодні з «русским миром», ми б не мали.

– Через такі різкі заяви вам приписували сепаратистські настрої.

– Всі бояться бути непопулярними. У мене є багато опонентів і я категорично їм нічого не заперечую, але маю право на власну думку. Багато хто вже побачив, наскільки дорогу ціну ми платимо за випалену “чужу” землю. Тепер ми її більше відчуваємо своєю, бо вона полита кров’ю наших героїв. Без цих територій ми б давно були успішною європейською державою, але в українській свідомості утвердилося імперське поняття: «Від Сяну до Дону». Тобто хочемо мати якомога більше територій.

– В Україні є два романи, які побили всі рекорди з продажів – ваш «Залишенець» («Чорний ворон») та «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, але обом їм передував скандал. Це запорука успіху в українського читача?

– Є такі моменти у популяризації книжки, як скандали, але «Чорний ворон» продавався і купувався ще до того, як я відмовився від Шевченківської премії. Ця книжка продавалася у скоб’яних лавках разом з халвою, хлібом, повидлом, гасом та мазутом. Книга стала відкриттям для багатьох читачів. Повстанську боротьбу в Центральній Україні не лише замовчували з усіх сил, а й забороняли навіть згадувати про це. Коли бандерівців хотіли всіляко очорнити, казали, що це «галицький феномен», то «холодноярців» ніби не існувало. «Чорний ворон» відкрив багато правдивих сторінок для своїх читачів. Пригадую, як кілька років тому під час презентації «Чорного ворона» у Кривому Розі до мене підійшли молоді хлопці й один з них каже: «Ми прочитали ваш “Чорний ворон”. Покажіть, де вмерти за Україну»? Тоді ніхто подумати не міг, що буде така війна. Минув час, і знову зустрів тих самих хлопців, але вже на Майдані. Вони знову задають це питання. А я й сам не знав тоді, хто і як всім цим керує… Згодом перетнулися з цими юнаками, коли вони збирались на війну. Вони пішли ще у травні і не озивалися до мене два місяці. Одного дня один з них мені подзвонив і попросив, щоб допоміг йому купити карабін. Намагаюся підтримувати з ними зв’язок.

– Давно говориться про екранізацію “Чорного ворона”. Навіть ініціювали народний збір коштів…
– Битва за Україну триває у всьому світі. Коли запитували про екранізацію “Чорного ворона”, то завжди говорив, що почекайте, дайте скинути цю владу. Тепер ми її скинули, і настав Майдан. Та не встигли поховати героїв по-людськи, як почалася війна. Говорити про кіно мені якось не випадає. Почекаємо – і все у нас буде. Особливо, коли міцно стане на ноги наша багатостраждальна країна. Ми на порозі того. Якщо сама книжка так сколихнула людей, то вірю, що замість отого російського сміття з’явиться наш справжній український фільм. І це було би великою, потужною і мирною зброєю…

– Чи хотіли б написати книгу про Степана Бандеру?

– Кожен би хотів, але це надзвичайно тяжка праця, особливо, якщо є документальні книжки і коли ми вже знаємо про кожен крок особистості. Не дуже вже і є шанс написати щось нове. Не варто фантазувати про те, що нам відомо. Поки щось спробувати писати про Степана Бандеру, дайте про УПА написати (усміхається. – Т. К.).

Багато письменників візьмуться писати про Майдан, війну на Донбасі. Мене запитують, чи буду писати про ці події? Кажу, навіщо це робити, якщо все бачимо у прямому ефірі. Драматизм Майдану перевершив всі книги, і треба насамперед описати все документально, зафіксувати кожен крок, ім’я, вчинок. Потрібно добре осмислити ці події, щоб написати переконливо і правдиво.

Довідка «ВЗ»

Василь Шкляр народився 10 червня 1951 р. у с. Ганжалівці Лисянського району Черкаської обл. У 1968 році закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю. 1972 року отримав диплом про вищу освіту у Єреванському університеті. Працював у пресі. 1988-1998 – займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Популярність як письменника прийшла з виходом роману «Ключ» (1999), який зібрав низку нагород. Це був перший твір автора після тривалої паузи – з 1990 року. 2000-2004 – головний редактор видавництва «Дніпро». Особливий резонанс викликав історичний роман Шкляра «Чорний ворон» (2009).  Найсвіжіший роман «Маруся» презентував на Форумі видавців у Львові (2014). Вдруге одружений.

 

 

 

Розмовляла Тетяна Коняєва

 

 

 

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under Шкляр Василь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s