Сьогодні Ліні Василівні Костенко 85

19 березня 2015 р.

kostenko-lina-vasylivna_4В цей самий день 9 років тому зранку я, студент-хімік, сидів у неї в гостях на її ж запрошення і все це все сталось для мене, маленького впєчєтлітєльного хлопчика, занадто несподівано, спонтанно і емоційно.

Я працював на своїй першій журналістській роботі, в “Газеті по-українськи”. Мені слід було підготувати про неї якийсь матеріал. Вона не давала інтерв’ю і всіляко ховалася від преси. Тоді мені здавалось це пихою, а тепер я її дуже розумію. В редакції всі мені сказали “в тебе нема шансів”. За кілька днів до дня народження Костенко – я знайшов її домашній номер. Він був у відкритому доступі, але всі казали, що в неї завжди увімкнений автовідповідач і вона не брала слухавку навіть, коли їй дзвонив Ющенко, Тимошенко чи Томенко.

Пам’ятаю, як я набрав текст “звернення” в документі і пам’ятаю, як потіли мої долоні, коли я набирав її номер. Увімкнувся відповідач і я почав на нього записувати своє “звернення”. Шкода, що його я навіть не зберіг. Не пам’ятаю, що я там тараторив. Але я не дочитав його навіть до середини, як вона взяла слухавку.

– Так, я вас слухаю. – сказала по ту сторону телефонного дроту Ліна Василівна.
– Еееееееее…… – десь так відповів я. Я ж не Ющенко. І не Тимошенко тим більше. В мене була заготовка – начитати все своє повідомлення і в кінці залишити зворотній контакт. Це був мій план. Звісно, я усвідомлював, що мене ніхто ніколи не набере і тим більше я не розраховував, що вона візьме слухавку. Вона! слухавку. В мене був шок і якийсь страшний ком в горлі не давав сказати ні слова.
– Я взяла слухавку, – начебто вона збагнула, що слід мене заспокоїти, – тому що мені сподобався ваш голос. Мені сподобалось те, як ви це говорили і будували свої думки. Рідко, хто так говорить зараз.

Я, здається, так і не зміг внятного нічого сказати, втім, ми домовилися про зустріч. Точніше я напросився на день народження Ліни Василівни. До неї додому.

Пам’ятаю як я вибирав найменш страшний букет троянд і якісь цукерки. З букетами тоді була така штука, що можна було або страшний, або найменш страшний вибрати, інших не було. Ми прийшли до будинку на Гончара вдвох із фотографом. Шкода, але в мене нема жодної з тих фотографій більше. Подзвонили в домофон і в мене знову було таке ж саме відчуття, як з автовідповідачем. Пустить, чи не пустить?

– Ліно Василівно, це Богдан, пам’ятаєте….
– Пам’ятаю. – двері відкрилися.

Ми піднялись на поверх і Ліна Василівна нас вже зустрічала на вході в домашніх капцях. Нам теж було видано по парі. Вона почала з милості і сказала, що мій голос вона забути не могла, але не уникла можливості і трохи посварити. Вона покосилась на фотографа і зробила мені зауваження, що про нього я не попереджав.

Мене трусило. Це була одна із найстрашніших зустрічей. Тобто нічого страшного в самій зустрічі не було, але роздута колегами і медіами велич людини перетворює її в уяві в надлюдину. Я проходив внутрішній шлях від інтроверта до екстраверта через непросту журналістську працю і на цьому шляху траплялися люди, яких я, дякуючи радянській системі освіти, тоді вважав непорушними іконами з мавзолею літератури.

Ліна Василівна відкрила вино і ми його розпили. Це був єдиний раз за 7 років власного сухого закону, коли я не став відмовлятись і щось пояснювати. Не міг сказати їй, що я не п’ю.

Коли повернувся тоді в редакцію – до мене підходили колеги знайомитись. Новина про мій подвиг швидко облетіла весь офіс. Я працював на пів-ставки і майже не з’являвся в офісі, паралельно ще намагаючись отримати совкову могилянську хімосвіту, тому мене до того мало хто знав. Я став авторитетом і героєм для деяких колег тільки через те, шо пробився до Ліни Василівни. А мені було страшенно незручно. Незручно, що я приперся до старшої жінки в гості, ще й в її день народження, зі своїми дурними питаннями. Незручно, що я хвилювався, запинався, потів і, напевно, червонів. Фотограф був значно досвідченіший, ніж я, і йому вже доводилось знімати багатьох зірок і навіть ікон з іконостасу різних царин, тож він вів себе досить розв’язно, а мені було незручно, що він собі таке дозволяє в монастирі літератури. Мені було і незручно, що потім за весь час роботи в тій газеті на думку керівництва і колег я не зробив нічого кращого за це інтерв’ю, жодного подвигу і жодного досягнення. Всі вони мєркли у порівнянні з “Тим, що пройшов до Ліни” і “Голосом, що вразив Ліну”.

 

 

 

Розмовляв Богдан Логвиненко

 

 

Джерело: Логвиненко

Залишити коментар

Filed under Костенко Ліна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s