Олена Степова: Шахтарі говорять: ми знаємо всі російські схрони. Коли укри прийдуть, приєднаємося до них

5 січня 2015 р.

Олена СТЕПОВА 43 роки, блогер.  Подробиці біографії розповідає неохоче. – Мене до війни не існує, – каже. Народилася у Свердловську на Луганщині. Мати працювала продавщицею  в магазині, зараз – пенсіонерка. Батько живе в Росії. Працювала підприємцем. 15 років тому долучилася до правозахисної діяльності. Була членом Народного руху. Від початку війни на Донбасі пише про неї у блозі. Псевдо Степова взяла у квітні, коли місцева влада почала переслідувати її. Справжнього прізвища не називає. У грудні на основі блогу видала книжку ”Все буде Україна”. Любить степ, збирає трави, захоплюється фотографією. Заміжня. Має доньок 13 і 17 років. Місяць тому переїхала з дітьми в село неподалік Переяслава-Хмельницького на Київщині, у хату друзів. За п’ятьма котами і двома собаками у Свердловську доглядає кума. По закінченні війни мріє з насіння дерев України висадити сад на ДонбасіОлена СТЕПОВА 43 роки, блогер. Подробиці біографії розповідає неохоче. – Мене до війни не існує, – каже. Народилася у Свердловську на Луганщині. Мати працювала продавщицею в магазині, зараз – пенсіонерка. Батько живе в Росії. Працювала підприємцем. 15 років тому долучилася до правозахисної діяльності. Була членом Народного руху. Від початку війни на Донбасі пише про неї у блозі. Псевдо Степова взяла у квітні, коли місцева влада почала переслідувати її. Справжнього прізвища не називає. У грудні на основі блогу видала книжку ”Все буде Україна”. Любить степ, збирає трави, захоплюється фотографією. Заміжня. Має доньок 13 і 17 років. Місяць тому переїхала з дітьми в село неподалік Переяслава-Хмельницького на Київщині, у хату друзів. За п’ятьма котами і двома собаками у Свердловську доглядає кума. По закінченні війни мріє з насіння дерев України висадити сад на Донбасі Спротив росіянам на Донбасі чинять колишні ополченці

На столичному залізничному вокзалі зустрічаю кожне таксі, що приїжджає. 2 години чекаю на блогера Олену Степову. Її потяг “Київ–Лисичанськ” вирушає о 15.42. Після декількох днів у столиці Олена везе українським солдатам на Донбас книжки, журнали й листи.

За 15 хвилини до відправлення потяга Олена телефонує, просить підійти до її вагона на шосту платформу.

– Вибачте, на радіоефірі затримали, – тримає декілька пакетів із речами. – Зараз тільки шарфик одягну, й можете фотографувати. – З дна сумки витягує білий шалик з українським орнаментом. – Їду на Донбас із волон­терською місією, пересуватимуся інкогніто. Скоро вернуся.

 

За декілька днів зустрічаємося на станції метро Арсенальна.

– Ми тимчасово живемо в селі під Переяславом-Хмельницьким. Із доньками переїхала. Сміюся: я шукаю будинок на півсела. Щоб на всіх кумів вистачило. Кума з двома дітьми ще там. Наші будинки в Свердловську розграбують – нікуди буде повертатися.

Їхати звідти до Києва – ціла історія. О четвертій ранку встаєш, о 6.00 – ­автобус. Зустрічалася сьогодні зі знайомим із Новосибірська. Відвів у кафе, нагодував. Напевно, погано виглядаю, – сміється. – У Білу Церкву їздила в друкарню. Закінчився тираж книжки, то новий запускають. Спочатку надрукували тисячу примірників.

Ідемо до кав’ярні неподалік метро.

– Ой, у мене косулі біля дому ходять! І білки. Дзвонить сьогодні донька істерично: мама, тут белки!

Незвично було переїхати зі степів у ліс?

– Коли в той ліс уперше везли, я перелякала водія машини, впиралася руками-ногами, виходити не хотіла. Казала: cтільки дерев! Мене ж тут уб’ють. Потім вибачалася.

Сідаємо за столик, Олена замовляє каву.

Як минула остання поїздка на Донбас?

– Їздила до Сіверськодонецька на запрошення громадської організації “Відродження Сходу”. Вони українізують місто: організовують мовні курси, проводять вечорниці. Ми передали бійцям допомогу й листи людей – трикутнички любові. Для луганчан вони – як оберіг. Намальоване дитиною сонечко на божничку бережуть. Так не почуваються покинутими. А то сидиш нікому не потрібний, “Гради” луплять, сусіди ошалілі бігають. Страшно.

Через це ви почали писати у Facebook?

– Було відчуття, що стоїмо на кризі. Вона відпливає від берега, і нас відносить від України. Я почала писати про реальність. От ви їдете додому маршруткою, а поряд зупиняється танк. Це нормально. В одному приміщенні двері у двері існують окружна виборча комісія і штаб ополчення. Ті пригощають кавою дівчат з ОВК.

В ополчення навесні пішли переважно шахтарі. Чому?

– Нам постійно вкидали інформацію, що в людей забиратимуть пенсію, дітей усиновлюватимуть примусово. Місцева газета “Восточный экспресс” надрукувала: “У зв’язку з кризою в Україні приймається закон про примусове відбирання органів у загиблих”. Це підігрівало страх. Ополчення – це, по суті, була місцева народна самооборона. Вони патрулювали місто – п’яниць із вулиць забирали, наркоманів. Люди вирішили: ми – патріоти свого міста, а не України чи Росії.

А паралельно в ритуальному агентстві відкрив штаб “Русский мир”. Там сиділи п’янички, які бігали з триколором. Їх ополченці лупцювали щодня. Люди з “Русского мира” о шостій ранку виходили в центр фотографуватися з прапором – для звіту. Удень ховалися.

Я казала ополченцям: хлопці, ми виросли в цьому місті. Ти з моїм чоловіком навчався, а ти в моєї куми на весіллі грав. Та ми ж – кровники, пацани. На фіг ви на фронт хочете йти? Ви – розмінна монета, м’ясо. За кого? За Єфремова й Ахметова? “Ні, ми проти них”, – казали.

У місто приїхав хлопчина з Ровеньків – шахтар, без ноги. Там його засудили до розстрілу за проукраїнську позицію. Він сказав: “Я не приховую – у мене синьо-жовтий візок, я був на Майдані. Ви мене теж розстрілюватимете?” Вони: “Ти чьо, мужик? Ти – брат!”

Як ситуація змінилася з приїздом російських козаків?

– Козаки з’явилися в червні. Було відчуття, що цирк приїхав. На шахтах оголосили, що прибув “Правий сектор”, пам’ятник Ленінові замінований, всіх убиватимуть. Наші шахтарі рвонули до пам’ятника. Під’їжджають – там справді стоять люди, п’ють горілку з горла і пісяють на Леніна. Одразу вирішили – “Правий сектор”. Їх почали бити. Так ми вперше побачили російських козаків. За тиждень вони на цій же площі збирають мітинг – “российские товарищи приехали вас спасти”.

Козаки – це саранча. Крали все підряд. У Свердловську жінки на площі стали перед ними на коліна і сказали: ідіть геть або вбивайте нас. Козаки пішли. А в Антрациті їх хлібом-сіллю зустрічали, розселяли по домівках. На площі розвели вогонь і палили українські паспорти.

Чому така різниця у настроях географічно близьких міст?

– Що бідніше місто, то більша в людей надія на “русский мир”. Думають, він принесе високі зарплати й пенсії.

Наше місто заможніше. У таких не було активного “русского мира”. Була незгода з владою в Києві. Не любили Турчинова, Тимошенко, боялися католиків, “Правого сектора”, негрів на парашутах. До Росії хотіли чиновники, судді, прокурори. Суддя тут отримує 20 тисяч гривень, а в Росії – 40.

Коли закінчиться війна, ми вжахнемося кількістю вбитих. Люди впускали у свій дім козаків, смажили їм шашлик і наливали вино. Потім ці сім’ї пропадали, а в хатах лишалися нові мешканці. По селах зникло багато самотніх бабусь, тому що козакам подобалися їхні хати.

Куди поїхала ваша родина?

– У глибоке село під Антрацитом, де була пасіка друга. Більш як місяць жили там. Потім – у Суходольську, Красному Лучі, Ровеньках.

Земляки виїжджали в Росію?

– Є такі. Хотіли дім у Криму, квартирку на Красній площі в Москві. А отримали тушонку, згущонку і пропозицію жити на Далекому Сході. Подруга з онуком живуть у гуртожитку на Близькому Сході. Погано живуть. Каже, люди допомагають – несуть їжу й одяг. Забрати її не можемо, бо квиток коштує дорого. А от еліта в Росію не поїхала. Командири ополчення, які воювали проти України, отримували великі виплати й покупляли будинки в Одесі й на Закарпатті. Директор школи Косяков, який проводив референдум, у Харкові пенсію оформив, мер міста Олександр Шмальц – десь у Києві.

Коли все починалося, місцева влада була на 100 відсотків упевнена, що будемо в Росії. Тепер кажуть: Путін, собака, кинув нас.

Владі й ополченцям треба визнати: є криза й гуманітарна катастрофа. А вони всюди пишуть, що в нас усе добре. Міста живуть за рахунок контрабанди. Незаконно завезений бензин женуть по всій Україні. Виручку має місцева влада й ополчення.

Як виживають люди?

– Подруга бачила, як добре одягнений чоловік копається у смітнику. Виявився заслуженим учителем. У нього немає пенсії.

Моя мама – пенсіонерка, їй 65. Коли пенсії платити перестали, треба було їхати в Мілове – це українська сторона. Проїзд коштує 350 гривень. Кума – мати двох дітей, чоловік загинув. Сусід через вулицю не має рук – відірвало в 11 років, коли поліз у високовольтну будку. Волонтери дали нам тисячу гривень. Ми втрьох поїхали в Мілове й оформили пенсії.

Є бабуся лежача. Казала, що двічі доповзала до балкона – намагалася викинутися. Та підвестися не змогла.

Усе крадуть. На пошті посилки відкривають. Доставити щось можна лише з волонтерами. Продукти – купити. А з ліками погано. Антибіотиків немає. Препарати утроє-уп’ятеро дорожчі, ніж в Україні. Пластиночка но-шпи коштує 150 гривень.

Коли люди гинуть від голоду чи самогубства, влада пише: помер від серцевого нападу.

Чи змінилися настрої за час окупації?

– Відсотків 30 населення на Донбасі – проросійське. В українців є патріотизм, а у проросійських немає ідеалів. Є одне: де більше платять.

Донбас переживає своєрідний Майдан?

– Коли в Києві відбувався Майдан, на Луганщині тривала інформаційна війна: “З гір спустилися брудні, п’яні, безробітні вуйки й воюють на Майдані, щоб відібрати в нас шахти”.

Тепер Донбас проходить очищення. Із кров’ю, болем. Тому що гинуть патріоти. Так, це наш Майдан.

Найжорсткіший спротив росіянам чинять колишні ополченці-сепаратисти. Вони воюють проти Росії. Це вже масовий рух, що неможливо приховати. Минув період, коли боялися отримати прикладом по голові за ненароком сказане слово. Шахтарі говорять: “Ми знаємо всі російські схрони. Коли укри прийдуть, приєднаємося до них, схрони відкриємо й буде москалям гаплик”.

Хотіла б зустрітися з людьми в Західній Україні. Пояснити їм, хто ми такі на Донбасі. Щоправда, мене у Львові недолюблюють – через висловлювання про Ірину Фаріон.

Ви сказали, що на її совісті – кров донецьких дітей.

– Неможливо бути патріотом своєї країни й ненавидіти людей за мову і за те, що вони – з Донбасу. Як можна називати нас поголовно даунбасівцями й ватою? Її слова стали гаслом цієї війни, що підхоплювала місцева влада й використовувала як страшилку. Фаріон крутили всі наші канали цілодобово. Навіть патріоти дивувалися: за що нам по морді ляпас такий? Фаріон настроїла проти України людей Донбасу.

Що може змінити ситуацію в регіоні?

– Правдива інформація. Там і далі – інформаційна блокада, що тримає Росія.

Новоросія не пішла в Україну, як сподівався Путін. Він створив Сомалі, і воно розвертається в його бік. Російські війська на кордоні борються, щоб банди не йшли до них.

Як ставилися до вас росіяни, які живуть неподалік кордону?

– Моя кума народилася в селі Гукове біля українського кордону. Її мама дзвонила й попереджала: дівчата, тікайте, “Катюші” привезли. Літні люди “Гради” називають “Катюшами”.

Раз я приїхала в Гукове. Місцеві по сусідах збирали гроші, щоб допомогти нам. Зайшла на базар. Запитую в жінки, по чому сало. “А вы откуда, с войны? – питає продавщиця. – Я вам по себестоимости отдам. Ешьте, родные. Это же мы по вам стреляли”.

Ваш батько живе в Росії. Спілкуєтеся?

– Батько родом із Житомирщини. Живе десь під Воронежем. 43 роки його не бачила. А тут знайшов мене через інтернет: “Лена, держись, мы собираем деньги, вооружаем наших ребят. Скоро вы будете в России. Мы убьем всех “бандеровцев”. Я йому написала: “Папа, ты идешь убивать меня. Потому что я – тоже “бандеровка”. Після цього видалила сторінку в “Одноклассниках” і перестала спілкуватися з ним.

 

Advertisements

5s коментарів

Filed under Uncategorized

5 responses to “Олена Степова: Шахтарі говорять: ми знаємо всі російські схрони. Коли укри прийдуть, приєднаємося до них

  1. я її у фейсбуці читаю. не в усе вірю. а ти?

    Подобається

    • Василько

      без поняття хто вона така))

      Подобається

      • ну, вона звідти. з Артемівська чи шо. нібито правозахисник. доросла тьотка, з певними літературними здатностями. хз, може і потрібні Донбасові адвокати, думаю, но дещо мене злить, навіть у цьому інтерву.

        Подобається

        • Василько

          ааа. Ну це добре, що є такі люди. Бракує саме такого Донбасу, якщо чесно.

          Подобається

          • звичайно. хоч і є певне романтичне перебільшення. у моєму оточенні є таких кілька. називаю їх про себе “адвокати донбасу”.
            та власне. я сама такий адвокат. не в сенсі виправдати, а в сенсі зрозуміти, як так вийшло

            Подобається

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s