Василь Карп’юк: Моє дитинство плавно перейшло в дитинство мого сина

18 грудня 2014 р.

 

 

 

Нещодавно у видавництві «Фонтан казок» побачила світ дитяча книжка поета Василя Карп’юка та художниці Христини Стринадюк «За руку з черепахою. Івасик, Ісусик і Марічка». Книжка є так званим перевертуном (можна читати з обох боків), з чим і пов’язана подвійна назва. А ще – це справжнє гуцульське видання, оскільки і поет, і художниця родом із Косівщини. Яскраві ілюстрації, що безумовно є ріднею тої самої стихії, що й гуцульські орнаменти, добре сусідять із текстами  Василя Карп’юка. Останні, до речі, не схожі на звичні віршики для малечі, бо є верлібрами і при своїй дитячій простоті й легкості, добре читаються навіть дорослими. Ми поспілкувалися з Василем про його дитинство – бо про що ж іще говорити з дитячим поетом напередодні дня Святого Миколая.

 

– Чим для тебе було свято Миколая?

 

– Не знаю, чи моя відповідь буде якоюсь особливою. Просто мені це здається дуже природним і так мало би бути у всіх. Хоча, розповідають батьки, що в їхньому дитинстві аж такого свята, аж такої радості не було. Просто не було можливості. Хіба часом знаходили яблука під подушками. А в моєму дитинстві кожного разу знаходились якісь іграшки, речі. Миколая – це завжди нетерпляче очікування, коли вже надійде цей день і цей час, аби я нарешті зміг заснути. Пам’ятаю раз, а може й більше разів, дуже хвилювався, що не засну і, відповідно, Миколай не зможе прийти й поставити мені подарунок. Через те, що хвилювався, то й не спалося. Це було дуже непросто.

 

– І бувало таке, що ти не засинав і чув, як Миколай ховав під подушку подарунок?

 

– Насправді й досі він зажди приходить до мене непомітно, і щоразу це несподівано. Щоразу я засинав, а коли прокидався – подарунок вже був. Миколай завжди приходить до мене у Брустури. Я там прописаний, туди й приходить. Останні роки я ночую в Брустурах на печі, то й подарунок знаходжу на комині, а не під подушкою. А як траплялося таке, що я не ночував у Брустурах, то коли приїжджав туди – подарунок мене вже чекав. Так стається і до сьогодні. Миколай, очевидно, дуже хороший дядько й додає всім радості.

 

Хоча одного разу було відчуття несправедливості. Казали вчителі та батьки, що якщо добре вчитися, то Миколай принесе щось хороше, а якщо вчитися не дуже, то менше щось принесе. Ну от вранці ми прийшли до школи й стали розповідати, що кому приніс. Щось і мені приніс (вчився плюс-мінус непогано), і я був радий, але моєму однокласникові, який вчився дуже погано, який майже не вмів читати в шостому чи то сьомому класі, Миколай приніс цілий блок петард. Я думав, як же це пояснити, в які рамки це може вкладатися?

 

– І як ти це пояснив?

 

– Подумав, що раз таке, то так має бути, і може той однокласник чимось іншим добрий. Образи не мав. Ну що я йому, Миколаєві, скажу? Він знає, що робить. Може й справді, те, що той хлопець вчився не дуже добре – єдиний його мінус.

 

– Миколай для тебе виглядав як Дід Мороз чи як священик?

 

– Не знаю, чи так, як священик, але точно не як дід Мороз. Такий собі добрий, скромний, стриманий, дідусь. Це окремий образ Святого Миколая. Одягнений він, мабуть, у темно-синє чи темно-фіолетове, щось таке.

 

– В Діда Мороза ти також вірив чи це був такий собі театральний персонаж?

 

– Так, театральний персонаж. Він приходив до школи й роздавав дітям цукерки, але я бачив того Діда Мороза, бачив, що то перевдягнений котрийсь зі старшокласників. В одинадцятому класі я сам став Дідом Морозом. На Новий Рік не було таємниці. Вже кілька останніх років, коли ми з сестрою були школярами, десь-якісь подарунки батьки нам ставили під ялинку, але це не приховувалося, а просто було символічно. Якісь цукерки. Таємниця була з Миколаєм, а на Новий Рік ніхто й не намагався грати кіна.

 

– Про що ти мріяв у дитинстві?

 

– Я багато не мріяв. Деякий час хотів стати льотчиком, а потім міліціонером. Це я надихнувся американським серіалом, де були класні поліцейські. Тоді ще не показували багато російських серіалів, але були американські поліцейські, які здавались хорошими й цікавими, такими класними чуваками, які завжди перемагають і роблять все добре.

 

– Письменником хотів стати?

 

– Коли я в одинадцять років почав писати, то вже знав точно, що буду ним. Далі з’явилися плани, що десь поряд із письменництвом, можна ще бути журналістом. Я вже знав, що це назавжди.

 

– А як так сталося, що ти почав писати? Начитався інших поетів?

 

– То натура така поетична. Була осінь, відлітали журавлі у вирій і я написав:

 

летять журавлі

у теплі краї

і забирають осінь з собою

 

я теж полетів би із ними

але я літати не вмію

 

тоді попрошу

я в журавлів

щоб скинули кілька пір’їнок

 

тоді полечу

я в теплі краї

разом із журавлями

 

Ще була хороша вчителька літератури Надія Григорівна. Вона роки зо два тому померла. Їй було під сімдесят ще коли мене вчила. У радянський час Надія Григорівна приїхала за направленням зі Сходу України в Брустури. Тут і вийшла заміж. Була вчителькою російської мови й літератури, але коли з часу незалежності російська вже не викладалася, то Надія Григорівна перейшла на викладання української мови. Вона її знала так само добре. До самого кінця залишалася однією із найавторитетніших, як серед учнів, так і поміж вчителями. Вона для мене – це образ, яким має бути справжній вчитель. Вона все своє життя присвятила навчанню дітей. Навіть ті учні, які з мови чи літератури мали найменше знань, з мови й літератури вони знали набагато більше, аніж із будь-якого іншого предмету.

 

 

– Ти показував їй те, що писав?

 

– Так, я їй першій показав. Попросив нікому не казати і вона не казала нікому.

 

– А тобі що сказала?

 

– Як сказала… Ну щось ніби «працюй далі», щось у такому контексті – все добре, схвально і все нормально. То я й продовжив.

 

Батьки, у свою чергу, були збентежені, здивовані. Їм це здалося взагалі чимось незвичним і таким, що вони ніколи би не змогли. Відразу оцінили це як талант. Десь через рік я вирішив відкритися зі своїми віршами, але не знав як. А якось шкільний твір із зарубіжної літератури я не написав удома, як треба було, а прийшов до школи й, щоб викрутитися, написав його віршем. Вийшло на сторінку з чимось – все римовано. Ну мені відразу дванадцять балів поставили, почали розпитувати, може ще щось такого є. Так я став шкільним поетом. Про Шевченка маю вірші, про Франка, про Бандеру, навіть про рідне село.

 

– І ти думав, що ти великий поет?

 

– Ні, не думав. Але знав, що я поет і що далі продовжу працювати в цьому напрямку. Ті вірші я не вважав якісними й не ставився до них серйозно, але ж міг написати, тому мене часто про це просили. І що я мав би сказати, що чекаю натхнення? Ну не вкладається мені в розуміння, як можна було відмовити. Просять, можу, то чого не зробити? Це ж нікому не шкодить, якщо я напишу якийсь поганий вірш. Зрештою, він не поганий. Він просто не вірш, а заримований текст. Я й то не дуже позиціонував як вірші.

 

– Ти сам їх декламував, чи просто писав на замовлення, а тексти вже йшли куди треба?

 

– Спочатку сам читав, а потім вже й ні. От моя двоюрідна сестра (на три роки старша) працює зараз у школі організатором. Організовує різні свята: перші вересня, останні дзвоники. То навіть зараз мені доводиться писати для неї всілякі римовані штуки. Ну воно якесь таке… Я то їй віддаю і видаляю. Але ж не буду пояснювати, що в мене нема натхнення, або що це нижче мого рівня. Може, це найбільша користь, яку приносить мій талант. Бо важко сказати, в чому його користь.

 

– А нічого не лишилося, якби хто хотів прочитати?

 

– В мене нема їх ніде. Ну вірш про село може в інтернеті школа десь опублікувала. Або й часом бувало, що односельчани просили написати привітання в районну газету для їхніх родичів. Ну та й що? Писав!

 

– А книжки читав у дитинстві?

 

– Читав. У молодшому віці дуже казки любив. У бібліотеці була серія «Казки народів світу», там китайські, киргизькі, японські, англійські… Гарна така серія: великого формату, тверда обкладинка. То всі ті казки, які були в бібліотеці, я перечитав. Після того кинув. Ну як кинув – перечитав, та й всьо. Далі вже трошки підріс і не дуже мені читалося. Знову почав читати вже зарубіжну літературу в одинадцятому класі. То були Кафка, Брехт, Маркес.

 

– Нівроку стрибок.

 

– Просто великий проміжок часу, коли я чимось іншим займався. А заохочень, спонук, та й потреби в читанні не було. Тому зараз я іноді відчуваю прогалини в знаннях із літератури. Та, з іншого боку, маю таке величезне поле, яке можу читати вперше, і думаю, що сприймаю набагато якісніше, ніж міг би сприйняти тоді.

 

– Ти думав над тим, як сприйматиметься твоя книжка дитячих віршів? Мені ці тексти здаються дуже глибокими і, може, дорослими.

 

– Не думав. Воно просто написалося в якійсь доволі ігровій імпровізаційній формі. Це справді не є виключно дитячі вірші. Спробую на презентаціях практикувати розмови на теми, порушені у віршах. Це й для батьків з дітьми мало б так бути – вони читають текст, а тоді говорять про те, про що «хотів сказати автор». Але щоб пробували робити свої висновки. Просто щоб спілкувалися. Щоб разом говорили не лише про якісь практичні речі, а й про абстрактні. То означає то, а то означає інше.

 

– Коли закінчилося твоє дитинство?

 

(Василь задримбав пальцем по губах: бр-бр-бр, бр-бр-бр… потім засміявся)

– Воно триває! Моє дитинство плавно перейшло в дитинство мого сина.

 

Розмовляв Богдан Ославський

 

Джерело: Збруч

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s