Віктор Неборак про богемні кав’ярні й пивнички Львова

6 листопада 2014 р.

Ніщо не могло змінити європейського статусу Львовa – навіть за радянських часів. Особливу роль у цьому відіграли кав’ярні міста, які були осередками обміну інформацією та ідеями львівської еліти. То ж продовжує розповідати Читомо про богемні кнайпи та генделики Віктор Неборак.

— Ірванець розповідав, що бубабісти час від часу засідали у «Лисі Микиті» при Львівській спілці письменників. Що цікавого було у цій кав’ярні?

— Так, була така кав’ярня. Вона була розписана образами львівських письменників як героїв із казки Івана Франка «Лис Микита». Тобто, можна було пізнати за обличчям, скоріше, за мордою (Усміхається). Ведмедем був Роман Федорів, наприклад, Роман Лубківський ще кимось, ну, і так далі. Я не пам’ятаю, хто це розписував, проте зараз закладу немає, його продали якимсь бандитам чи здали в оренду, і вони все це просто замалювали. Ми — покоління, яке багато пиячило, і багато людей вже через ту пиятику померло. Літклубом, який підпорядковувався літфонду, керував такий письменник Василь Левицький, що втопився ще у 1989 році. А його шефом був письменник Ярослав Павлюк (його повість «Сад п’яних вишень» надрукована в антології Ґабора «Книга Лева») помер від церозу печінки. Пиятика багатьох звела з цього світу.

— А як щодо сучасної молоді?

— Я думаю, що сучасна молодь менше п’є, може, трохи бавиться наркотиками, не знаю. Ну, мені здається, що є відштовхування між поколіннями, критичний погляд на старше покоління. Ми – зараз покоління батьків зараз, і діти не повинні робити тих помилок, які робили ми. У нас, чесно кажучи, проблеми з культурою пиття: або люди напиваються до всирачки, як то кажуть, або взагалі не п’ють. У – нас не п’ють для тонусу, споживання, щоб їжа смачніша була, як це є у Франції чи навіть, Грузії…

neborak2

— Чи знаєте Ви про кав’ярню Шнайдера на вулиці Академічній? Вона була оздоблена незвичними для тогочасного Львова сецесійними розписами Антона Туха і була  популярною серед митців початку ХХ ст.

На жаль, ні. Там на Академічній був «Шоколадний клуб» –найпопулярніша кав’ярня у 1970-80-х роках із дуже гарною акустичною музикою (це там, де є зараз цей ресторанчик «Пузата хата», там де магазин «Світоч», у підвалі).

У Львові ще на вулиці Саксаганського була дуже популярна кав’ярня «Нектар», де робили смачні коктейлі, лікери пилися. Тепер я щось лікерів узагалі не бачу, а, може, просто не замовляють.

Загалом у місті завжди було багато таких закладів (зараз, певне, вдесятеро більше), де гарно сиділося і спілкувалося, і ми, будучи студентами, могли собі дозволити там сидіти. Отримуючи 40 карбованців стипендії, студент міг, ну, принаймні, чотири рази на місяць піти до кав’ярні – на це вистачало від 5 до 10 карбованців. Тобто 10 – це вже треба було дуже напитися, а 5 – цілком вистачало.

— На вулиці Академічна була також «Домова кухня», яка, як зазначає Наталка Сняданко, мала знакову роль для львівської богеми у 1980-1990-х роках.

Так, була у перші роки незалежності, де McDonaldsї приблизно; туди вже й алкоголіки приходили, бо там було дешеве пійло, майже, як в магазинах. Були кав’ярі, які давали націнку, таким чином фільтруючи біднішу публіку. Ну, мені особисто там було незручно, хоча саме там я познайомився із Сергієм Жаданом. Він блукав за мною по місту, він тоді ще був 19-річним шмаркачем, і десь мене за фотографіями впізнав, і ходив, дивився, придивлявся, чи то я, чи не я. Я пішов собі в «Домову кухню», взяв там собі пива, якоїсь риби… І стоїть навпроти молода людина і каже: «Ви –  Віктор Неборак?» (Сміється) Тобто, був час, коли я був для нього чимось там. Сергій завжди був відкритим, він справді подорожував, і тоді, в ті далекі роки, коли був студентом першого курсу, робив собі от такі літературні вояжі для знайомств. Він не був герметиком, і це те, що подобається у ньому публіці й досі, молодь любить не понурих дядьків, які повчають всьому, а відкритих, моложавих. Проблема тільки в тому, що деколи моложавість переходить у маразм.

neborak4

— Також у Львові з 1905 по 1934 роки існувала кнайпа «Центральна» у якій збирались поети «Молодої музи»…

 — «Централь»…  Це в Ґабора в антології «Чорна Індія» «Молодої Музи». Здається, вона була навпроти Галицького ринку. Помітним був заклад «Монополька», архітектура якого була досить цікавою: там жоден поверх не повторював інший. Але той, хто будував, викупив цю територію, зніс усі будинки, таким чином «Монополька» зникла. А от коли зникла «Централька» – не знаю.

Подейкують, що там вони розмовляли про свої буденні клопоти, нові книги, роздумували, де знайти видавця, і при цьому попивали «Чорну Індію». «Чорною Індією» називали специфічний напій, рецепт якого вважався винаходом Михайла Яцківа: «полинівка кольору смоли, яку пили разом з чорною кавою». Чи Ви коли-небудь куштували «Чорну Індію»?

— Я вже не застав цей напій, хоч і чув про нього. Думаю, десь якісь рецепти лишилися, і, може, деякі кнайпи намагаються відновити їх, але чи це буде та сама «Чорна Індія». Це була якась горілка, дуже гірка. За описами сучасників, які згадували це, вона була дуже дешева, і тому молодомузівці, які були бідними студентами, могли взяти собі каву і сидіти з тою кавою дві-три години. І їх ніхто не виганяв з кав’ярні, такий був звичай. Окрім того, там газети були, які можна було безкоштовно почитати. Вони, оскільки не мали інших можливостей, то  зробили кав’ярні своїми літературними штабами. А вже коли вони отримували якісь гонорари, таке траплялося, що замовляли цей дешевий напій «Чорну Індію». Звучить дуже романтично, але насправді –  це від бідності, найдешевший напій був, і найпаскудніший на смак, очевидно, але з ним можна було дуже довго сидіти.

Читайте також: Ірванець про богемні кнайпи та генделики Києва

— А куди у Львові в 90-ті письменники могли сходити, аби насолодитися «львівською екзотикою» ― флячки?

Флячки? Не знаю. Ми любили вареники, любили деруни завжди, і вареничних було достатньо. На Личаківській була варенична, може, вона там і зараз лишилася. Ми любили ходити у майстерні до художників, фактично усі наші друзі-художнаки мали майстерні – дешево і сердито. Можна було у магазині взяти кілька пляшок, зробити канапки і гарно посидіти.

А в 90-ті роки, від 1991 до 1997-го – це ж були кризові роки, і ці кнайпи дуже здеградували. Всі там намагалися торгувати горілкою; у мене є навіть такий вірш «Горілчана зрада». Була така кнайпа на вулиці Костомарова «Псяча буда», дуже популярна у 90-х, до кризи й інфляції (зараз там, здається, «родина ковбаска»). Власницео цієї «Буди» булла пані Світлана, і там збиралася така богема від Ігоря Калинця до навіть учнів (там є школа Крушельницької недалеко, то старшокласники приходили в обідній час). Тарас Чубай туди заглядав, художники різні. І от, коли почалися усі ці кризові моменти, почалася гіперінфляція, ця Світлана вирішила заробляти на горілці, раніше в неї горілки ніколи не було там. Вона вирішила, що на горілці ліквідує усі ці втрати через інфляцію, але відразу повалила інша публіка, яка хотіла тільки випити, і все було зруйновано. Ця аура мистецьких балачок, пліток про те, де і яка йде виставка… Тоді тусовка перейшла до ресторану «Червона калина», що біля філармонії, потім до «Порохової вежі», а далі – настав час богемних кнайп «Дзиґи». Вони і досі це роблять, і, здається, це найуспішніше, що вони роблять. «Дзиґа» знала, що є мистецьке середовище у Львові, бо нові бізнесмени, які завелися, спочатку були дезорієнтовані, а «Дзиґа» показала приклад, зараз фастівські заклади перехопили ініціативу.

neborak3

— Чи знаєте Ви кнайпу, яку Тарас Прохасько називає «кнайпа з Мухами на стінах»?

— Ні, не знаю. Ну, може, «Червона калина», про яку вже згадував

— «Червона калина», так. А розмальовував її художник Муха. Ось такі у Прохаська асоціації. А якби у Львові створили кнайпу «Ляля-Бо» чи «Літаюча голова», якими екзотичними напоями вони могли би заманювати до себе відвідувачів?

—А вірш «Я літаюча голова..» насправді немає назви, він просто десятий у циклі, написаний у 1988 році. Треба подивитися, що у той час продавалося у радянських гастрономах, яка горілка, яке вино – такі напої були би у закладі.

— А можна було би узяти усі ті напої, усі ті призи, які ви дарували за премію…

— Ой, ми, напевно, це не фіксували, пам’ятаємо тільки дуже дороге. Наприклад, Цибуля (Володимир Цибулько – Ред.) отримав коньяк «Наполеон», а Петро Мідянка отримав якийсь коньяк,  вартість якого у перерахунку на валюту, дорівнювала третині Шевченківської премії. Просто Шевченківська премія не була дуже великою, коли йшла інфляція, її не змінювали. Наприклад, довший час вона була 100$, а наша — 33$ (а заробляли на місяць по 10$, тобто коньяк вартував трьох місячних зарплат). Мідянка і нашу премію отримав, і Шевченківську потім. Його називали четвертим з Бу-Ба-Бу.

neborak5

Під час інтерв’ю ми з паном Небораком пригощалися кавою та дечим міцнішим у легендарній «Вірменці», про яку у своїй статті «Культура розбитих філіжанок» із сумом згадує Наталя Сняданко. У ній і досі можна здибати найцікавіших львівських митців, але як пилася кава стоячи на дворі коло вікон «Вірменки» памятають уже далеко не всі. 

 

Світлини Нати Коваль, Анатолія Мізеренка

Автор:

 

Джерело: Читомо

Advertisements

2s коментарів

Filed under Неборак Віктор

2 responses to “Віктор Неборак про богемні кав’ярні й пивнички Львова

  1. ірван худющий)))

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s