Георгій Тихий та Іван Любиш-Кірдей: У нас не було завдання знімати військові події

23 вересня 2014 р.

Фрілансери німецького суспільного каналу ARD Георгій Тихий та Іван Любиш-Кірдей — про те, як вони опинилися в пеклі Іловайська та які матеріали змогли привезти звідти

Ці двоє подумки ще в Іловайську. Хоча в Києві не чути стогону поранених на вулицях і не літає дощ із осколків, вони ще не тут. Щойно вимикається диктофон, Георгій Тихий та Іван Любиш-Кірдей навперебій діляться інформацією про знайомих у шпиталях та на передовій. Самі вони вирвалися звідти дивом.

У таких умовах, як оточення під Іловайськом, ці молоді журналісти опинилися вперше. Від початку Георгій Тихий та Іван Любиш-Кірдей готували сюжети поблизу Краматорська, знімаючи матеріали про повернення переселенців до своїх осель. Однак їм хотілося підготувати й сюжет про військові події, тож вони наполегливо добивалися дозволу прес-центру АТО. Завдяки власним контактам домовилися про дозвіл на зйомки з батальйоном «Миротворець». І рушили з військовими до Іловайська, не підозрюючи, що за власною волею обрали дорогу в пекло. За словами Георгія Тихого, військові й самі про це точно нічого не знали.

Після Іловайська оператори ARD Іван Любиш-Кірдей, Максим Палкін та кореспондент Георгій Тихий раді кожній нагоді побачитися

Так знімальним групам ARD, «Еспресо TV», фотокореспонденту LB.ua Максиму Левіну та ще кільком їхнім колегам випало на власні очі побачити, як помирали українські військові.

Про те, що довелося пережити та як вдалося вирватися, Іван Любиш-Кірдей, Георгій Тихий розповіли в ЗМІ. Зокрема, в газеті «День», на сайті Lb.ua та в ефірі ARD.

«Телекритика» ж поставила журналістам запитання про те, як у ситуації небезпеки вони виконували свої професійні обов’язки.

Георгій Тихий: «У мене одне слово для того, що я там побачив  бійня»

 

– Георгію, як сталося, що ви разом із батальйоном «Миротворець» опинилися в Іловайську?

– Ми просто зрозуміли, що єдиний шанс щось знімати – це їхати безпосередньо з бійцями. До того намагалися домовитися через прес-цент АТО. І таким чином один знімальний день втратили:

Можна познімаємо?

Не можна без дозволу керівництва.

Намагалися налагодити й власні контакти. Ніхто без команди начальства нам вести зйомку не дозволяв.

Тоді ми здійняли галас, що не дають працювати. І тільки наступного дня якийсь міліцейський генерал все-таки дозволив нам знімати. А коли ти вже з бійцями, вони вже нормально реагують на камеру і говорять відкрито. На передовій вони самі просять про зйомку.

А на блокпостах усіх розвертають, бо не знають, чого чекати від журналістів. Є ж і недобросовісні колеги, які публікують фото з назвами населених пунктів і назвами підрозділів, а їх потім обстрілюють. От через таких журналістів працювати потім найважче.

– Хто воює у складі «Миротворця»? Чи говорили вам бійці, що ситуація під Іловайськом небезпечна?

– Там багато різних людей, від кухаря з Майдану до міліціонерів. В одному з наших інтерв’ю учасник протестів на Майдані обіймався з беркутівцем. Плюс там спецназ міліції, МНСники. Це дуже різношерстий батальйон на основі міліцейських підрозділів і ветеранів.

Ми не знали, що їхнє завдання тримати фронт в Іловайську – за сто метрів від бойових дій. Так, нам було відомо, що «Миротворець» рушає в бік Іловайська. Але знаючи, що це міліцейський батальйон, ми думали, що завдання буде невійськового характеру – поставити блокпост чи щось інше. Ми думали, що завдання буде якогось міліцейського характеру, а не військового. Вже на вході в Іловайськ стало ясно, що все набагато серйозніше.

Чи переймалися військові безпекою журналістів?

– Командувач батальйону за нас дуже переживав, ще із Дзержинська стежив, щоби ми нормально харчувалися. А щодо військових дій, вони інструктують, а в іншому – все на твій розсуд, де ти можеш перебувати, а де ні.

 

Що призвело до того пекла в Іловайську? Чи намагалися самі військові попередити вище командування про таку ситуацію?

Відбулося російське вторгнення 24 серпня. Російські підрозділи зайшли у великій кількості. Взяли Амвросіївку, взяли Саур-Могилу. І, як повідомили в інтерв’ю ЗМІ Семенченко (командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко. – ТК) і Береза (командир батальйону «Дніпро» Юрій Береза. – ТК), генерал-лейтенант Литвин зі своїми силами залишив сектор Д і відкрив усі тили Іловайська. В результаті всіх оточили в три кільця, не лишивши українським військовим жодного шансу. А на момент, коли ми заїжджали в Іловайськ, був спеціальний маневр артилерії, щоби завести в місто колону. Але тоді це було оточення в одне кільце.

– Як трапилося, що «живий коридор» розстріляли?

– З того, що ми дізналися на місці, з 4-ї години 28 серпня до десятої вечора було оголошено режим припинення вогню для того, щоб виїхала колона з пораненими й загиблими. Вона доїхала до Многопілля – передмістя Іловайська – і там у шпиталі забрали ще поранених і загиблих. І о 21-й ця колона мала рушити з Многопілля. Її обстріляли прямо на виїзді з передмістя. Тобто хтось не дотримався цього режиму припинення вогню.

Того вечора ночувати ми повернулися назад у шпиталь – точніше, до школи, в якій облаштували польовий шпиталь. Там нам повідомили, що начебто режим припинення вогню продовжено до наступного ранку й зранку ми всі зможемо виїхати.

Взагалі, це питання про припинення вогню з російської сторони виникло, аби визволити поранених російських десантників. Ми їх там бачили, і саме заради них якась нижча ланка командування російської армії домовлялася про цей коридор.

Вранці колона стояла, очікуючи команди. По ній почали пристрілюватися з міномета. Колона була змушена поїхати в поле, де її розстріляли, влаштувавши тир і пекло.

Потім, як розказали мені хлопці, які потрапили в полон до росіян і спілкувалися з російськими командирами, ці командири говорили, що їм ніхто нічого ні про який коридор не повідомляв. Натомість їм нібито сказали: «Рухається ворог. Знищити».

Слід зазначити, що на ранок в українській колоні були не тільки поранені й мертві. Там була техніка, там були танки. Тобто, начебто була домовленість, що збройні українські формування теж виходять з Іловайська. І потім в останній момент начебто з’явилася умова, що ви виходите, але без зброї і без техніки. Звісно, прийняти таку умову вони не могли, тому що це означало добровільно здатися в полон. Я не уявляю, як таку умову можна було прийняти.

Як мені видається, все це відбулося через прорахунок нашого командування, яке допустило до такої ситуації, що наші війська опинилися в оточенні. Також коридор був підставним. Адже які можуть бути домовленості про милосердя: це війна і на війні ворог намагається тебе знищити. А Путін тоді своєю нічною заявою про заклик до миру просто зняв із себе відповідальність. Такі ж заяви Януковича і решти лунали й під час Майдану – ми за мир… А після цього починався розстріл.

– Скільки там могло загинути людей і наскільки ці дані відрізняються від офіційних?

– Я офіційним даним взагалі вірю мало. Стосовно територій взагалі не вірю. Стосовно цифр загиблих і поранених воно більш-менш відповідають дійсності, але за деякими ситуаціями також є питання..

Щодо Іловайська саме можу сказати, що в лавах добровольчих батальйонів було 400-500 людей. Але там були ще Збройні сили України. І скільки їх було загалом і скільки прийшло в цю колону, в це місце, де відбувалися бої з Амросіївки, Саур-Могили та інших розбитих територій, я не знаю. Тому такі різні цифри щодо загиблих. Щодо добровольчих батальйонів загиблих десь третина, гадаю.

Наша колона (спільна колона всіх добровольчих батальйонів та бійці плюс ЗСУ) наприклад, складалася десь із 40 одиниць військового складу. Скільки було бійців ЗСУ, підрахувати важко.

 

– Журналісти, які перебували на території бойових дій на сході, піднімали питання про складнощі у співпраці з прес-центром АТО. Чи виникали конфлікти у вас?

Ми співпрацювали в основному з Олексієм Дмитрашківським. У мене з ним проблем не виникало. Там, де він міг допомогти, він допомагав. Але ефективності з боку прес-центру АТО не було. Я не знаю, чи це його провина, чи командування.

У мене склалося враження, що особливо наполегливо журналістів намагаються не підпускати до артилерійських підрозділів, які стоять ближче до Донецька. Припускаю, це робиться для того, щоби ЗМІ не дізналися, що звідти, цілком можливо, ведеться артилерійський обстріл міста.

І я розумію чому – у житлових будинках ставлять вогняні точки сепаратисти.

Але я не розумію, чому військові не називають речі своїми іменами. Такий підхід лише посилює українську позицію у світі, як і довіру до інформації з боку української сторони. Якщо кожне офіційне повідомлення починається зі слів «унаслідок обстрілу терористами житлових кварталів Донецька, Луганська тощо загинули мирні мешканці», це не дає повної картини. І чому замість «внаслідок обстрілу терористами житлових кварталів» не написати «внаслідок бойових дій»? Через такі речі й втрачається довіра до їхніх слів.

Тим більше, в українські будинки потрапляють і сепаратистські снаряди. З українського боку є хоча би намагання завдати якомога менше руйнувань інфраструктури та уникнути жертв. З боку ж сепаратистів, навпаки, – що більше руйнувань, то краща картинка для ілюстрування «злодіянь хунти».

До речі, найбільше мене вразило, що й в журналістиці, і в прес-службах військових відомств – нуль уваги до місцевого населення.

В нас є наші, які воюють з ворогом, і все. А те, що там гинуть сотні людей щодня від обстрілів з двох сторін, що над ними дощ із металу літає, скупі рядки.

Яким би словом ви назвали події, свідками яких стали під Іловайськом?

Я не знаю. У мене одне слово для того, що я там побачив – бійня. Я би не давав оцінок, що йде якась переможна вітчизняна війна. Так, це боротьба України за незалежність. Але вона відбувається в форматі трагедії України. Тому що там гинуть наші громадяни й наші військові й торжества особливого з цього приводу не відчуваю.

 

Після повернення з Іловайська ви підготували документальний фільм про ці події, який, за даним ARD, переглянули близько двох мільйонів глядачів Німеччини. Якою була реакція на цю роботу?

– Найпершим відреагувало керівництво ARD. Це суспільне телебачення, що об’єднує кілька підрозділів. І всі боси цих підрозділів написали листи, що вони дякують нам за цю роботу і що вона надзвичайно важлива. І цей фільм, можливо, навіть буде подано на здобуття журналістської премії.

І ми зараз монтуємо 45-хвилинний фільм із продовженням історії, з намаганням розібратися з тим, що відбулося в Іловайську, чому така ситуація сталася.

Глядачі сприйняли фільм загалом схвально. Транслювався він у програмі Weltspiegel Extra. Від початку це мав бути сюжет про Іловайськ, просто ми відзняли стільки матеріалу, що стало на документальний фільм.

У Німеччині настрої щодо України неоднозначні, німецька суспільна думка завжди відчутно підтримувала Росію. І навіть у цьому конфлікт на сході України, як з’ясувалося, також багато людей підтримують РФ. Тим не менш, коли з місяць тому ARD проводило власне опитування, цікавлячись «Чи вважаєте ви, що Росія ініціатор конфлікту?», «Чи правильно робить Європейський Союз, що вводить третю хвилю санкцій?», 80% німців відповіли «так» і на перше, й на друге запитання. Це мене і вразило, й здивувало. Я не думав, що німці так підтримують український погляд на конфлікт. Але в Німеччині існує російське лобі, яке намагається протидіяти такій об’єктивній інформаційній політиці.

Кореспонденти ARD працюють під надзвичайним тиском, під погрозами життю. На поштові скриньки, у Twitter щоденно приходять десятки, сотні погроз життю. Пишуть журналістам речі на кшталт: «Ви винні в тому, що в Слов’янську розіп’яли хлопчика»… Частина таких дописувачів – російські тролі, частина – люди, які вірять російській пропаганді.

 

– Які аспекти цікавлять ARD в матеріалах щодо подій на сході України?

– Ми робили сюжети, репортажі, прямі включення. А для нашого 15-хвилинного документального фільму про Іловайськ на ARD спеціально знайшли формат – Weltspiegel Extra.

Зараз ми працюємо над 45-хвилинним фільмом теж про Іловайськ, на основі того самого матеріалу, але розширеним аналітикою й історіями учасників після повернення. Він попередньо має вийти в ефірі 6 жовтня.

 

Іван Любиш-Кірдей: «Саме завдяки українським військовим і було нестрашно»

 

– Іване, як давно співпрацюєте з ARD?

– Ця співпраця розпочалася від зимових подій на Майдані. Якось моя зйомка подій кінця січня, коли там з’явився БТР, зацікавила представників німецького суспільного каналу, його представники захотіли придбати це відео. Так і зав’язалася наша дружба з ARD, а до того я не мав знайомих на цьому каналі.

– У чому специфіка зйомок військових подій для ARD?

– На «2+2» я знімаю футбол. А тут вийшло так, що я став військовим оператором. Футбол і війна – зовсім, м’яко кажучи, різні речі. Тому і специфіка зйомок відрізняється.

Ще до Іловайська ми готували сюжети для випусків новин ARD, це були 2-3-хвилинні матеріали. А коли з Георгієм вже опинились у зоні бойових дій, зрозуміли, що сюжетом не закінчиться, й знімали кадри уже для документального фільму. При цьому в мене було тільки два акумулятори – військові сказали мені, що до Іловайська ми їдемо на один день, і я їм повірив, – тож знімав кадри, які вважав значущими. Якби не акумулятори, там із кожного дня зйомок можна було би монтувати фільм.

У чому особливості зйомок для ARD, навіть не знаю. Як правило, завдання обговорюємо з Георгієм перед зйомкою. Для кожного сюжету – свої вимоги: жива або статична картинка, довгі плани тощо.

– Чи виникає у зоні військових дій конкуренція між операторами?

– Відповім щодо подій в Іловайську. З-поміж чотирьох операторів-журналістів-фотографів, які там перебували, жодної конкуренції не виникало. Переконаний – якби друга фотокамера Левіна мала опцію зйомки відео, він би її мені надав, це точно! Журналісти, як і солдати, ділилися там усім.

Додам, що з Максом (Левіним. ТК) товаришуємо ого-го вже скільки років.

 

– Як показала себе у військових умовах техніка, якою ви користувалися? Що би порадили колегам стосовно цього?

– Я знімав камерою X3 компанії Sony Але для військових умов вона пристосована не дуже. По-перше, через незручний візир. По-друге, від моменту ввімкнення камери до початку запису відео проходило п’ять-шість секунд. Це забагато як на обставини, коли події відбуваються блискавично, довкола біжать люди, падають осколки і порохи, а до приміщення залітає каміння і потрібно встигнути добігти сховатися у підвал.

Набагато зручніші для зйомок зовсім маленькі камери, які пишуть у Full HD – Canon 100, наприклад. Тут і акумулятори дають більше можливостей попрацювати. Набрав собі у кишеню, і тобі на кілька днів вистачить.

Ну, й порада щодо флешок – аби не залишитися без відео, варто постійно виймати флешкарти й тримати їх окремо від камери.

– Як самі бійці в ситуації небезпеки реагували на вас?

– Абсолютно спокійно. У нас була домовленість із ними: хто зніматися не хоче, того ми в кадр не беремо. Також комбат нагадав нам, як небезпечно для військових знімати загальні плани тощо.

– Чи переймалися військові вашою безпекою?

– Саме завдяки військовим і було нестрашно. Відчувалася підтримка з їхнього боку. І не полишало відчуття, що в разі якоїсь атаки вони нас прикриватимуть.

– У яких технічних умовах ви працювали там? Чи мали у розпорядженні телефонний зв’язок, інтернет?

– Інтернет у нас був – Макс Левін ділився з нами своїм модемом. А телефонний зв’язок був на третьому поверсі в школі, де ми ночували. Писали СМС у підвалі, потім натискали «відправити» й бігли на третій поверх. Далі швидко спускалися в підвал, позаяк на третьому поверсі було не дуже безпечно. (Саме під цією школою було поранено фотографа-документаліста Олександра Глядєлова. За його словами, осколок потрапив у ногу, коли він вийшов на вулицю. За його враженнями, цей «залізний дощ» улаштував профі, який помітив, що під школу вийшла людина. – ТК.)

 

– Журналісти, які перебували на території військових дій на сході, говорили про складнощі у співпраці з прес-центром АТО. Чи виникали конфлікти у вас? На яких умовах акредитації ви працювали?

– Я мав загальну акредитацію від СБУ від телеканалу ARD на три місяці. Від початку ми знімали в Краматорську лайфові сюжети – робили виїзди по району. Нас цікавило, як місцеве населення повертається до своїх осель. Завдання знімати війну як таку в нас не було. У Краматорську в пошуках таких сюжетів ми познайомилися з батальйоном «Миротворець». Попросили в них зробити декілька зйомок із військовими. Отримали дозвіл на зйомку на два дні від командування – комбат батальйону зателефонував своєму командирові, вони дочекалися дозволу, й відтоді ми були з «Миротворцем».

Щодо прес-центру АТО, я особисто з цими людьми в роботі не спілкувався. Був курйозний випадок. Одного дня представники прес-центру зібрали журналістів, які знімали в Краматорську, і запропонували під’їхати познімати на ще один блокпост. Щойно ми наблизилися, бійці наставили на нас зброю і дула танків. Як з’ясувалося, про зйомку їх не попередили.

Фото Максима Лісового

Автор: Олена Крокодим

Джерело: Телекритика

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s