Ярослав Нудик: «Героям слава!» відповідав увесь зал у Луганську

1 червня 2014 р.

Ярослав НУДИК

Ярослав НУДИК

У той час, як іноземні гурти скасовують концерти в Україні, а вітчизняні артисти скаржаться на “нестабільну ситуацію”, “Піккардійська Терція” сміливо вирушила в концертний тур по найгарячіших точках країни

 

На тижні учасники вокальної формації повернулися з морем вражень та цікавих історій. Соліст “піккардійців” Славко Нудик розповів кореспонденту “ВЗ”, чим відрізняються луганські меломани від донецьких, про своє знайомство з луганськими електричками та “теплі бесіди” з сепаратистами.

– Пане Ярославе, довго наважувались на тур по півдні і сходу України?

– Ініціатива стосовно туру надійшла власне зі сходу – від фірми “Мастер-шоу” з Луганська. Тур почали готувати з вересня минулого року, погодили, що проведемо концерти у дев’яти містах південного сходу. Тоді ще про Майдан і гадки не було.

Перед самою поїздкою вагались, хвилювались, стежили за новинами, зв’язувались з організаторами тричі на день. Чесно кажучи, проводити концерти по Україні зараз непросто: виникають проблеми з логістикою. Початково планували, що будемо пересуватись автотранспортом. В останній момент довелось змінювати плани через численні блок-пости.

Пересувались переважно поїздами чи електричками. Єдине місто, що випало з туру, – Маріуполь. Організатори подорожували разом з нами і сказали, що не беруть відповідальності за ситуацію у цьому місті.

– Але ви провели концерти у Донецьку і Луганську. Невже Маріуполь небезпечніший?

– Зізнаюсь, під час виступів у Донецьку і Луганську було тривожно. У Донецьку сепаратисти перебувають безпосередньо у місті, і місцеві жителі не мають впливу на ситуацію. Раз за разом телефонували люди, котрі купили квитки, мовляв, не можуть прийти на концерт – бояться вийти з хати. Вперше зали не були повні. Одне слово, випробовувати долю у Донецьку та Луганську ми не хотіли: пересувались по маршруту “готель-концертний майданчик”.

– Публіка у Донецьку та у Луганську відрізняється?

– Мушу визнати, що добробут і зовнішній вигляд міста позначається на його жителях. Луганськ є більш депресивним. Проводимо тут концерти останні п’ять років, і прогрес у місті дуже незначний. У тому ж Донецьку виступаємо з 1993 року, а місто змінюється на очах: на вулицях дуже чисто, усе в квітах, багато нових споруд, паркові зони, алеї, освітлення. Це сучасне європейське місто…

Здивую вас ще більше: тут є три греко-католицькі парафії. Місцева влада їм давала землю за одну гривню під забудову греко-католицького храму. Ми знайомі з місцевим владикою, бо усі парафіяни справно приходять до нас на концерти – це, так би мовити, наша російськомовна діаспора у Донецьку (сміється. – О. Г.).

– У Луганську ситуація сумніша, наскільки я розумію?

– Переповідаючи слова мешканців, попередня влада “кинула” Луганськ. Увесь луганський бізнес був переправлений у Донецьк. Місто залишилось з порожніми підприємствами із забитими вікнами. Це страшна картина. Таке враження, що там вчора закінчилася Друга світова. Звичайним людям доводиться якось виживати в таких умовах.

– У Донецьку кричали “Слава Україні”?

– “Героям слава!” відповідав увесь зал у Донецьку, Луганську, Полтаві, Миколаєві… У кожному з восьми міст. Такі моменти проймають до сліз, бо розумієш, що Небесна сотня загинула ненамарне. Для галичан це звичне звертання, наче “Добрий день” сказати. А на сході “Слава Украї­ні” – це подвиг, бо вони виховані на розповідях про ветеранів і фразах на кшталт “мой дед форсировал Днепр”. До розуміння Повстанської армії їм ще далеко… Але ми маємо сучасних героїв, вдяка і пам’ять про яких об’єднує українців сходу та заходу. Неймовірно, який патріотичний поштовх дав нам Майдан. Усе це заслуга хлопців, що вирішили стояти до кінця і загинули.

– Прихильник “Піккардійської Терції” з Полтави писав, що єдина пісня, яку б він не хотів чути, – це, “Гей, плине кача”…

– Виконати “Гей, плине кача” – це наче даність. Хоча у мене щоразу аж горло стискає… Ми мали чітку програму, складену з композицій, перевірених часом і досвідом. У всіх містах зал слухав “Гей, плине кача” стоячи. Коли люди встають у Полтаві чи Сумах – це не дивує, але коли зал піднявся в Донецьку – це стало справжнім одкровенням. Кажуть, у залі плакали навіть чоловіки.

– Композиція “Гей, плине кача” стала реквіємом за збігом обставин. А як реагуєте на те, що зараз кожен артист воліє заспівати про Небесну сотню і активно використовує відеокадри з Майдану на концертах?

– Особисто я не люблю профанації. Передбачав, що на революційній темі спекулюватимуть. Проте не виключаю, що хтось співає щиро. Нормальна людина не може не реагувати на смерть співвітчизників.

– Згадували, що “Терції” довелось подорожувати електричками. Мабуть, для вас цей вид транспорту був справжнім випробуванням?

– Я до електротранспорту звичний, час від часу їжджу в Карпати мукачівською електричкою (сміється. – О. Г.). Але цього разу нам довелося чотири години їхати електричкою з Луганська у Донецьк. Найбільше мене потішила провідниця, яка на кожній зупинці конфліктувала з пасажирами. Складалось враження, що це є частиною її робочих обов’язків. Її відбірні донецькі мати дуже веселили наш колектив – ми трохи відвикли від такої “екзотики”. Провідниця одразу ставила на місце новоприбулих, задаючи їм напрям руху та подальші дії. Цікаво, що пасажири на шедевральні словесні звороти провідниці ніяк не реагували. Лише один хлопець зробив зауваження: “А чому це ви до мене на “ти” звертаєтесь” (сміється. – О. Г.).

– З сепаратистами довелось стикатися?

– Коли їхали з Донецька у Дніпропетровськ поїздом “Донецьк- Київ”, хтось зірвав стоп-кран. Після чого двоє підозрілих чоловіків у балаклавах з пістолетами Стєчкіна взялись ходити по вагонах і перевіряти паспорти (мабуть, Київ на них діє, як червона шмата на бика, – свято вірять, що “у столиці хунта засіла”). Досить ґречно попросили пред’явити їм наші документи. В цей момент кожен з учасників колективу відчув легкий трем, бо ж у всіх в паспорті під фото написано “місто Львів”. Якось не наважився запитати у них, з якою метою відбувається перевірка. Коли наші документи дослідили і побажали “счастливого пути”, зітхнули з полегшенням.

– А у Кривому Розі вас чому зупиняли?

– У Кривому Розі – усі наші. Дніпропетровська область у кожному місті має свій блок-пост. Нас зупинили і українською мовою запитали про мету візиту. Відповіли, що ми артисти зі Львова, й нас одразу ж пропустили. Тільки тур-менеджер спереживався: просив, щоб ми так голосно не розповідали, що зі Львова, мовляв, перед нашим приїздом хтось на театрі фарбою написав, що “западенцы приезжают”.

– У Полтаві ваш концерт збігся з фіналом Кубка Украї­ни, матчем “Динамо”-“Шахтар”. Не переживали, що публіка на стадіон втече?

– Аніскільки. На концерті був аншлаг. Потім ми ще встигли подивитись другий тайм матчу і, треба зауважити, великого скупчення народу на стадіоні я не побачив.

– Скільки аншлагів зібрали за час південно-східного туру?

– Аншлаги були усюди, крім Луганська й Донецька. У Миколаєві, Кривому Розі і Дніпропетровську слухачі просили додаткові концерти. При тому, що у Миколаєві та Кривому Розі виступали вперше.

– Правда, що наперед не складаєте послідовності виконання пісень?

– Маємо визначений репертуар, але можемо змінювати послідовність, якщо відчуваємо відповідний настрій публіки. Коли бачимо, що мінору досить, намагаємось розвеселити людей. Цим процесом у нас керує Дональд. У “Піккардійській Терції” нема анархії, ми наче маленька держава – кожен має свою функцію і чітко її виконує.

– Який випадок найбільше запам’ятався під час туру?

– У Луганську, коли люди встали під час виконання “Гей, плине кача”, група людей у вишиванках підняла синьо-жовтий прапор. Наш звукорежисер чув, як жінка у залі вигукнула: “Не робіть з концерту політики”. Ми зі сцени цього не почули, але вловили певну напругу. Згодом нам вдалося подолати цю напругу, але зробили висновок, що в Луганську ще не всі звикли до синьо-жовтого прапора.

– Зараз готуєтесь до закордонних гастролей?

– Так, їдемо у Канаду. Далеко не вперше відвідаємо Оттаву, Монреаль і Торонто. Зустрічають нас завжди дружньо, бо Канада – це взагалі така країна – Україна (сміється. – О. Г.). Колись у Канаді був дуже потужний генерал-губернатор Роман Гнатишин — галичанин за поход­женням. У середині 90-х в парламенті не вистачило одного голосу з тринадцяти, аби зробити українську третьою державною мовою (перші дві — англійська і французька).

– А якщо б у Росію “піккардійців” запросили з концертами, поїхали би?

– Важко сказати. Коли запросять, тоді й вирішуватимемо… Ми бували в Росії. Їздили за Урал, там багато українців: у Сургуті, Тюмені, Ханти-Мансійську… У Сургуті взагалі 77% українців, є дуже потужна українська організація.

Довідка «ВЗ»

Ярослав Нудик народився 7 лютого 1968 р. у Львові. Закінчив музичну школу. Від осені 1986-го упродовж двох років майбутній «піккардієць» «служив Радянському Союзу». Згодом працював токарем-фрезерувальником. У 1989-1993 рр. навчався у Львівському державному музичному училищі ім. С. Людкевича, де й познайомився з багаторічними колегами по вокалу та сцені – Володимиром Якимцем, Андрієм Капралем і Богданом Богачем. У Славка Нудика – троє дітей: син Роман та близнята Соломія і Ярина.

 

 

Автор: Олена Гутик

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under "Піккардійська терція", Нудик Ярослав (Піккардійська терція)

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s