Роман Віктюк: Я творець, який не здається

28 червня 2014 р.

 

Особистість Романа Віктюка не потребує особливого представлення. Багато людей в Україні його знають, як епатажного, яскравого і нестандартного театрального режисера, у Росії – як засновника й художнього керівника театру Романа Віктюка. Він відомий, як непересічний народний артист Росії з особливими поглядами на життя й безмірною любов’ю до України і до театрального мистецтва. Постановки режисера Віктюка не залишають байдужими жодного сучасного театрала. Квитки на його вистави розходяться, як гарячі пиріжки.

Наша зустріч із цим легендарним театральним режисером відбулася біля знаменитого Московського художнього театру ім. А.П. Чехова в Камергерському провулку. Біля театру стояла людина у великих напівпрозорих окулярах, одягнена в яскраву різнобарвну сорочку й джинсову жилетку поверх неї, з черепом і кістками на спині. Не впізнати цю людину було неможливо. На терасі в затишному кафе під пильною увагою відвідувачів розмова зайшла про Україну, Майдан, про гастролі й погляди на день сьогоднішній життєрадісного, простого, веселого й відкритого Романа Віктюка.

– На початку цього року Ви відвідали з гастролями Україну, розкажіть, в яких містах виступали і як Вас приймали?

– Найбільш приголомшливе було те, що ми зважилися і поїхали в Україну в самий пік взаємовідносин між владою і Майданом. Ми повинні були починати з Києва, грати в Жовтневому палаці. Там сталася пожежа… Але ми приїхали. Наступне місто – Харків. В опері зал на 4000 місць був переповнений. Там де оркестр сидить, у них великий оркестр, були поставлені додаткові ряди для глядачів. І весь оркестр був заповнений. У фіналі стоячи аплодували і нас не відпускали. Народ не розходився біля театру, чекали хлопців, цілували, дарували квіти, фантастика, клянусь! Мої українці (актори – ред.) були щасливі, росіяни чекали підступу, починаючи з Києва – ні-чо-го. І далі був маршрут по всій Україні: Сімферополь, Севастополь, Дніпропетровськ…. по-моєму, було десь близько 10 міст. Останнім був Львів.

На Львів націлили нас, що буде щось страшне. Що ми нікуди звідти не вийдемо, значить, російська мова, російський театр, Москва, ну і я – запроданець. Усі квитки були продані в театр імені Заньковецької. На виставу прийшов мер Львова Андрій Садовий. Я його дуже добре знаю. Він прийшов зі своєю командою. У залі стояли, на балконах повно людей. У виставі, яку ми привезли, на сцені було 5 чоловік акторів-українців. І коли наприкінці Іван Нікульча (актор театру Романа Віктюка – ред.) закричав: «Слава Україні!», зал, – у мене аж клубок у горлі, – зал стоячи прокричав «Героям Слава!».

Тільки в Севастополі, було… Там же російське все, і ми приїхали – російський театр. Але ми не вийшли на сцену, бо дама, яка тримала ключі від театру, не прийшла. Я дзвонив у Київ. Вони не розуміли, як таке може бути. Але вона не прийшла, її взагалі не було в місті. Чи то вона була заступником з культури, клянусь, я не знаю. Ми стояли біля дверей, і все було закрито. Публіка стояла. І народ нам каже: «А може, ви зіграєте перед театром?». Але це ж неможливо. Тим більше, що це була п’єса Максимова, яка називається «Маскарад маркіза де Сада».

– Чому саме цю п’єсу Ви вирішили показати в Україні?

– Ми спеціально її возили, бо вона на тему Французької революції. Маркіз де Сад з вікна в’язниці привітав революцію. Коли революція перемогла, його відправили в божевільню, і він 17 років був в ув’язненні.

І оскільки там тема революції, і те, що відбувається у всіх містах (в містах України, в часи Майдану – ред.) їм здавалося, що це про життя зараз. Ось не було відчуття, що які вони сміливі, як так можна. А в п’єсі всі тексти самого Маркіза де Сада про те, хто такі ті, хто паплюжить революцію. І він собі в цій божевільні на стіні намалював театр, балкони, і в ложах посадив тих, хто його нищив, і він грав один перед ними свої п’єси. Вони спеціально до нього поставили головного жандарма, щоб він міг вивчити душу цієї людини й підпорядкувати владі. Йому це не вдалося. Влада творця – основна тема, яку ми привезли в Україну.

І вже коли я виходив на сцену – це був апофеоз, тому що я – творець, який не здається, тому що я привіз «Маскарад Маркіза де Сада» під час Майдану в Україні.

– Ви кілька разів переносили гастролі до Києва. З чим це пов’язано, і коли Ви плануєте виступити в столиці України?

– Ми б уже поїхали. У нас були заплановані спектаклі в Києві 23 і 24 червня. І я сказав – так. Все, і ми були готові. Але відповідь Михайла, який нами займається, – поки ще не можна. Я кажу, перенось, куди хочеш. Я пропоную поставити спектакль в будь-якому з театрів (у Києві – ред.). Поки не домовилися. Він навіть мені каже: «Може, ми зробимо ваш творчий вечір». А я йому відповідаю: «Що я буду стояти один? Хто мене одного буде слухати 3 години?». Хоча слухають дуже добре. Ми поїдемо обов’язково, але це не від мене залежить.

Це пов’язано з тим, що в тій будівлі, де ми повинні були грати, там була пожежа. Пожежу, природно, вже усунуто. Після пожежі, вони все зробили швидко, й зробили для концертів. А те, що всередині коробки – верх, низ, з боків, – поки це не працює. А нам потрібно, щоб усі ці штанкети, обладнання технічне, куди вішаються декорації й всі прилади, щоб все це разом працювало. Ми приїдемо, коли там, у Жовтневому палаці, дійсно все буде готове зі сценою.

– Романе Григоровичу, а що за історія відбулася з українськими прикордонниками? Мовляв, театр Романа Віктюка переносить гастролі до Києва через те, що прикордонні органи України не можуть гарантувати перетин кордону чоловікам, зайнятим у спектаклях: артистам і технічному персоналу?

– Це нас лякають. Кажуть, що нас не пустять. Я не знаю, хто це пише. Таку дурість я не міг написати. Хто це пише?

– ЗМІ повідомляють, що рішення про перенесення гастролей було прийнято дирекцією театру…

– Ну, цього немає. Розумієте, я такої заяви не робив. Тому можете мені повірити на слово, що це брехня. Тому що я таку дурість не міг написати. Нас лякали – це так.

– Ви розповіли про виставу «Маскарад Маркіза де Сада», з яким гастролювали по Україні, але в Київ Ви ж збираєтеся привести ще один спектакль – «Соломію»?

– Так, звичайно, ми повеземо й «Соломію». І скажу чому. Тому що так добре нас чекають, що соромно нам не зіграти. Люди не здають квитки, скільки часу вже тягнеться, це вже третій перенос.

Я навіть у Харкові хотів, щоб ми «Соломію» безкоштовно зіграли, але, на жаль, в опері зал був зайнятий.

– Цього року вистави «Служниці» виповнилося 25 років, з нею Ви об’їздили 46 країн. Це єдиний Ваш спектакль такого світового масштабу?

– Ні, у мене повно таких вистав. Ось зараз ми були в Нью-Йорку, й не тільки в Нью-Йорку, а по всій Америці, по всьому атлантичному узбережжю.

– З яким спектаклем?

– Булгаков, «Майстер і Маргарита». Що коїлося… Я знаю трошки, що таке, коли хочуть бачити. Але тут не підійти було до будівлі, де ми грали. Я не міг своїх друзів провести або купити квиток. І так по всьому узбережжю, Вашингтон і так далі. І доїхали ми до Канади, і безумство там. Просто фантастично. Причому, вони для себе відкрили Булгакова. Чули, але хто ж читав? А тут, коли це зримо – це, звичайно, діяло.

– Я знаю, у Вас була ідея поставити спектакль про Людмилу Гурченко. Головну роль повинна зіграти Наталія Могилевська. Ваші плани не помінялися? Ця п’єса вже написана? Коли плануєте поставити цей спектакль і де?

– П’єса написана, вже готова. І вона (Могилевська – ред.) прочитала і, захлинаючись, мені кричала: «Я готова на все, тільки б мені це репетирувати». І тепер ви розумієте, подія за подією, одне за іншим. І я кажу: «Почекай ще, потерпи ще трохи». Коли вже потеплішало, вона поїхала кудись і спеціально схудла для ролі Гурченко.

Тепер, як ви питаєте, коли. Ну, коли політики домовляться і офіційно підтримають, тому що це є продовження нашої співдружності. Мені все одно де, або тут (у Росії), або там (в Україні). Яка мені різниця? Різниці немає, ніякої. Ось я чекаю, все залежить від двох сторін.

– В Україні є російські театри. У Росії ж не те щоб українського театру, немає ані школи, ані класу.

– Я цього не знав. Тому що, наприклад, в Ризі є дві українські школи. Я там був і там чудові діти. А в Росії… Ну, напевно, це були такі «спорідненість і братерство», що вважали, що ця мова (українська – ред.) настільки близька й рідна, що не треба нічим це підтверджувати. Хоча український театр був у Санкт-Петербурзі після революції. І я знав уже стареньких артистів з цього театру. Але тепер його немає, нема. Але не було й Українського дому на Арбаті в центрі Москви.

І тепер тобі скажу правду. Коли це все починалося, чоловік із Західної України зі мною зустрівся і сказав, а ще тільки-но йшли ремонтні роботи, «подивіться, щоб тут був театр».

– Театр на місці Українського дому?

– Нагорі в Українському домі. Я йому все розповів, як побудувати зал, куліси, сцену. Він все це записав, і все – починаєм робити. Його звільнили. Його немає. І ідея ця пішла разом із ним. Розумієте, а він так завзято за цю справу тоді взявся.

– А сьогодні чи існує ідея створити український театр в Росії?

– А хто пропонує? Ну як можна в безповітряному просторі дихати на повні груди? Розумієте, коли був би Богдан Ступка, ми б щось придумали тут. Я хотів…

– З приводу театру?

– З приводу спектаклю з ним у нас в театрі (Романа Віктюка – ред.) на мові.

– А у Вас сьогодні є спектаклі, як Ви кажете, на мові?

– Ні, немає.

– Думаєте, що в Росії це не піде?

– Ні, я не думаю. Навіть якби комедія якась «Шельменко-денщик», може й пішло б, я не знаю.

– Як вплинули події на Майдані на Ваше натхнення?

– Коли я побачив, що там відбувається, я зважився прийти. І був переконаний, хто ж мене знає, думав тихенько пройдуся собі, все подивлюся. Та ба. Вони дивляться телебачення, вони як кинулися до мене, й головне, розповідали, що з ними відбувається. Вони це визначити літерами не могли. Але всією енергетикою – це було їхнє народження. Вони не розуміли, в чому справа, що з ними сталося. І ось тут на «Эхо» (радіостанція Ехо Москви – ред.) я спробував уперше собі пояснити, що сталося? І найстрашніше буде зараз, якщо влада не продовжить або не підтримає в цьому поколінні те чудо. А чудо в тому, що зовні вони дійшли до межі, ця межа – Батьківщина. А всередині відкрилася нескінченність, відкрилася та висота, вертикаль, вічність, і раптом вони відчули в собі фантастичний стан, нібито вони стоять перед океаном. Берег океану. І вони можуть все, вони можуть літати, можуть плисти, можуть сходити з розуму, межі цьому немає. І вони це викладали, але так смішно, так приголомшливо. І наступне покоління, коли прийде, ось це повітря й той океан, яким вони надихалися, вони це внесуть у свою країну.

– У вас є задумка поставити п’єсу, присвячену подіям на Майдані? Це ж історична пам’ять.

– Не знаю.

– Ви говорили, що готуєте спектакль про Людмилу Гурченко…

– Ну, а як же. У неї така любов до України, ви навіть собі не уявляєте.

– А чим Майдан не підходяща тема для вистави?

– Те ж саме. Але якщо хтось напише. Я не вмію писати. Тому що кожен з цих… має бути якийсь узагальнюючий образ. Це – Гамлет.

– Романе Григоровичу, ваша позиція щодо України не збігається з позицією більшої частини представників російської інтелігенції, яка наближена до Кремля. Чи йде на вас якийсь тиск через це?

– Я цього не знаю. Ну, як? Все ж таки в мене всі ці звання поки є (заслужений діяч мистецтв РФ, народний артист РФ – ред.). Ці мені кажуть, що… Ну, от коли я зараз прийшов і кажу, що ми повинні дограти, залишився один спектакль у Києві. Начальник, міністр (міністр культури РФ Володимир Мединський – ред.) мені сказав: «Ви ж герой України, звичайно, їдьте». Все. Ось це я підтверджую.

– Ходять чутки, що Вас позбавили звання народного артиста РФ «за підтримку фашизму» в Україні. А в російській Вікіпедії вже написано, що Ви були народним артистом РФ в період з 2009 по 2014 рік…

– Це неправда. Поки ще не забрали. Я тихо сиджу.

– Як змінилося ставлення до Вас ваших глядачів у Росії після того, як Ви почали відкрито висловлюватися на підтримку українського Майдану?

– Так тільки от грали позавчора, я виходив на сцену, і який був крик (захоплення – ред.).

– Сьогодні, очевидно, що на сході України відбувається військова інтервенція з боку Росії, гинуть мирні люди. Кремль продовжує у всьому звинувачувати Захід разом з українською владою, намагається навісити на український народ ярлики у вигляді фашизму, «Правого сектору», бандерівців. Як Ви бачите вихід із цієї ситуації?

– Я з цього приводу вже висловлювався. Українцям на Донбасі я сказав: вимкнути всі телеканали. Все, що у вас відбувається, якби Бог був у ваших серцях, цього б не було. Тому в тиші помовчіть, послухайте. Якщо ви українці і Бог вам відповість, залишайтеся. Якщо ви не українці, спочатку я сказав, ідіть геть з України, а потім я сказав, що все в цьому конфлікті має вирішувати тільки український народ.

– Адже в Росії прийнято таких людей як Ви називати «п’ятою колоною», «націонал-зрадниками». Я маю на увазі людей, у яких є своя точка зору на події довкола, зокрема, в Україні, яка суперечить офіційній позиції керівництва Росії.

– Ні. Точно ні, я ще не потрапив до їх кола.

– Я знаю, Ви є дуже хорошими друзями з Лією Ахеджаковою…

– Ну, звичайно, а як же, вона грала в мене у спектаклі, стільки років.

– Вона каже, що це Ви розкрили її образ?

– Це правда, що якби не я… Вона це весь час промовляє. А ще казала: «Що за кожну репетицію з ним я повинна йому платити».

– Лія Ахеджакова якось висловила думку, що вона не пам’ятає такої масштабної і брудної пропаганди, яка сьогодні в Росії ллється з екранів телевізорів. Що Ви з цього приводу думаєте?

– Ну, так це природно, про це вже всі говорять. Вже всі говорять, що тут уже боятися.

– Ви самі дивитеся зараз російське телебачення, що і як там говорять про Україну?

– Зараз ні. Чорний екран, категорично. Я ж із цього приводу нещодавно сказав, в першу чергу, жителям Донбасу: «вимкніть телевізор, і свій, і чужий».

– Раніше Ви працювали в театрі імені Івана Франка. Чому Ви його покинули?

– Я повинен сказати, все дуже смішно. Тому що Кравчук мені показав місце, де він для мене побудує театр. І там досі нічого немає.

А потім я Богдану (Ступці – ред.) весь час кричав… Але п’єси, які вони мені давали, я цього не можу ставити – це така дурниця, сором просто. Ну, ніколи.

– А чому?

– Я звідки знаю. Якби я був поганою людиною, я б сказав, що вони навмисне мені давали такі п’єси…

 

Автор: Віталій Сич, Москва.

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s