Мар’яна Садовська: За межами України я зрозуміла, чим для мене є моя земля

26 червня 2014 р.

 

Композиторка, акторка, фольклористка та художниця Мар’яна Садовська вже багато років мешкає в Кельні і працює в різних країнах Європи і Америки. Проте пам’ятає про українське коріння і відчуває сильний зв’язок зі своєю землею. У свій час вона з відзнакою закінчила Львівське музичне училище ім. С. Людкевича по класу фортепіано, паралельно вчилась при львівському театрі ім. Л. Курбаса, де й була акторкою протягом трьох років. У її творчому доробку три сольних музичних альбоми, художні полотна, низка театральних ролей, музика до вистав.

Виступає сольно та з німецьким джазовим тріо «Бордерленд». Ми з пані Мар’яною зустрілися на Книжковому Арсеналі, де розмовляли про переваги та недоліки життя закордоном, вплив середовища, відмінності між українською й іноземною публікою, а також про те, що українці вже достатньо «наколядувалися» і прийшов час відкрити свій Український Інститут у світі.

 

 

 

– Ви живете закордоном. Що, на Вашу думку, дає і що забирає таке провисання між двома культурами та мовами?

– Якщо би світ був інакший, то не так важко було б жити далеко від місця, де ти народився. Це ж природна ситуація, що ти виростаєш і вилітаєш з гнізда. І якщо б, наприклад, візова ситуація виглядала інакше і люди могли б подорожувати без приниження, абсурдних коштів  і перешкод, – тоді б не було страшно. В Європі й Америці молоді люди виростають і дуже часто, перш ніж йти кудись вчитися, «їдуть в світ». Для мене це важливий момент. Мені здається, що всі молоді люди повинні в якусь мить чим далі від’їжджати від місця, де народилися. Чим далі – тим краще: щоб бачити, відкривати для себе що й де є в світі. Тоді ти починаєш відчувати і ясніше бачиш, що маєш унікальне, а що, може, необов’язково вип’ячувати. Часом, дивлячись впритул, треба відійти на кілька кроків, і тоді побачиш повний образ.

Для мене виїзд за межі України був, власне, такою можливістю ясніше зрозуміти, чим для мене є моя земля. Я ніколи не планувала виїжджати на Захід і ніколи не думала, що так станеться. Мені завжди здавалось: ще півроку, ще рік, ще два роки і я повернусь. Типово емігрантська річ. А життя – складна штука. Дуже багато речей ми не можемо запланувати. Я спостерігаю, що росте нове покоління. Це глобальне покоління, де діти народжуються в дуже змішаних сім’ях: сім’я словацько-іспанська, яка живе в Польщі, чи перуансько-грецька, яка живе в Німеччині. Тобто це зовсім нове покоління, для якого питання Батьківщини і єдиної культури є дуже складним.

 

– Для вас як для митця ця відстань – перевага чи проблема?

– І перевага, і проблема. Це завжди дві сторони медалі. Перевага в тому, що я відчуваю збагачення і контакт з іншою культурою. А проблема в тому, що я працюю з народними піснями і часом дуже чітко усвідомлюю, що якщо не їздитиму в Україну і не матиму контакту з джерелом, то перестану їх відчувати. В останні місяці я зрозуміла, що ніколи ще не почувала себе так далеко фізично, але так близько серцем до України.

 

– Багато хто каже, що любити Україну на відстані легше. А як вважаєте Ви? Як це – любити Україну на відстані?

– Знаєте, це як відносини на відстані між чоловіком та жінкою: бувають свої переваги. Це, напевно, індивідуально дуже. Мені здається, що колись, коли подорожувати було важко, то й розлука сприймалась набагато страшніше. Але під час революції я дуже сильно відчула безсилля та біль неможливості бути близько, бути фізично в Україні.

 

– А ваша любов до України на відстані якось змінилася?

– Я любила Україну як була тут, так люблю її й там. Тобто я не відчуваю зміни, хоча часом в мене великий смуток через те, що не живу тут. А інколи розумію, що, навіть, наприклад, мій музичний розвиток в Україні був би неможливий. Він стався так, як він стався, завдяки тому, що я була на Заході й мала безпосередній контакт з музикантами в Європі й Америці.

 

– Сім’я якось вплинула на ваше творче становлення?

– Звичайно на нас впливає середовище, де ми народилися. Мені взагалі здається, що це як зорі над тобою. Є дуже гарна весільна пісня «Зіронько, засвіти наді мною…», в якій зірка відповідає: «Я над тобою світила, як тебе мати родила, іще мусю засвітити, щоб тебе оженити». Це зорі, які стоять над тобою, коли ти народжуєшся. Мені завжди здавалося, що все, що стається в моєму житті, це не просто я, а ще й пов’язаність з моїми батьками, бабцями, дідусями, прабабцями, прадідусями і так далі. І також з тими людьми, які були навколо мене: з моїми друзями, з моїми вчителями… Потім вже ті люди, якими захоплюєшся, той світ, в якому виростаєш. Звичайно, це все дуже пов’язано. Це впливає і формує. Без цього я би була не та.

 

Фото: Костянтин Смолянінов

 

– Чи збираєтеся колись повернутися до акторської діяльності?

– Напряму наразі не збираюся. Якщо буде якась можливість, тоді можна думати. Взагалі я поєдную музику, акторство й театральність. Я все одно трактую пісні як монологи, як міні-вистави. Так, для мене дуже важливий внутрішній монолог пісні, а не просто слова-мелодія. Цей якийсь внутрішній зміст, який передаєш. А щоб напряму, щоб мені хотілося зіграти в якійсь виставі роль – такого нема.

 

– Чи є щось таке, що кидається в очі, що відрізняє українського слухача від іноземного?

– Не беручи уваги мови – що в Україні люди розуміють кожне слово, я не відчуваю, що є якась радикальна різниця. Переважно мої глядачі досить подібно реагують. Спочатку насторожено вслухаються, м’яко кажучи, моя музика їх шокує, вони не розуміють що це, куди це і з чим його їдять. А потім, якщо концерт вдається, то люди відкриваються і настає момент теплого сприйняття. Я взагалі кажу, що концерти – як розмова: я ставлю запитання і слухаю відповідь. І те, як це відбувається – схоже в багатьох країнах. Але в Україні люди розуміють слова і, звичайно, в такий спосіб можуть ще глибше відчути, що за словами ховається. Я нішова музикантка, тому не дуже популярна. Але зараз дійсно з’явився в Україні глядач і слухач. Раніше я цього так не відчувала.

 

– Які Ваші враження від Книжкового Арсеналу?

– Мені страшенно подобається атмосфера. Дивлюсь яка кількість людей приходить з дітками, як вони слухають поезію, і тішусь. Це велика справа, яка дає надію, робить щасливим. Для мене світ літераторів – це «святая святих». Читаю їх і дуже всіх шаную. Вони для мене як боги. І ти тут зустрічаєшся з ними, спілкуєшся…

 

Я відчуваю, що в Україні нарешті постане така інституція, як Польський Інститут, Інститут Міцкевича в Польщі, чи Гете Інститут в Німеччині, яка насправді серйозно і масивно промуватиме українське мистецтво у світі. Щоб були літературні переклади, масивні видання на Заході, щоб про нас почули не лише з газет і не тільки в світлі політичної кризи. Так хочеться, щоб це відбулося. І в літературі, і в музиці. Я зараз мрію, щоб найцікавіші українські музиканти виступали в Європі та світі. Але для цього потрібна підтримка структур, потрібно вкладати гроші. Чомусь мені здається, що це станеться. Я відчуваю це в повітрі, чую в розмовах. Всі просто знають, що нам вистачить сил. Це виканючування грошей на будь-яку мистецьку подію мусить змінитись. Хтось так гарно сказав: «Ми наколядували гроші на оцю подію». Знаєте, це колядування має припинитися і мають з’явитися серйозні державні фонди, які б промували українську культуру в світі.

 

Розмовляв Іван Непокора

 

Джерело: Збруч

Залишити коментар

Filed under Садовська Мар'яна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s