Ігор Луценко: Щоб повернути Києву історичне обличчя, доведеться стати президентом

26 червня 2014 р.

Ігор Луценко

Ігор Луценко

 

 

Улюбленим місцем активіста ініціативи “Збережи старий Київ”, а нині голови комісії з питань культури і туризму Київради Ігоря Луценка є легендарна Лиса гора, бо до неї ще не дотяглися руки забудовників. З тими, хто спотворював історичне обличчя столиці, він бореться давно, і, щоб здобути додаткові можливості, пішов у міську представницьку владу. Про те, які завдання він вважає першочерговими, роль В.Кличка у житті столиці, друзів і ворогів, теперішні відчуття від Майдану Ігор Луценко розповів у інтерв’ю Укрінформу.

ХТО Є ХТО У КИЇВРАДІ, ПОБАЧИМО ПО ГОЛОСУВАННЯХ

– Адвокат Тетяна Монтян після ознайомлення зі складом нової Київради пророкувала, що 500 днів її роботи перетворяться на 500 днів дерибану. Ви згодні з таким прогнозом?

– Якихось нових радикальних наступальних дій корупціонерів я не очікую, бо вони вже стільки накрали, що в них проблема розібратися бодай з тим, що є. Скоріш за все, це буде 500 днів боротьби за те, щоб “відмотати назад” весь той дерибан, який відбувався впродовж попередніх 15 років. Мова йде про повернення у комунальну власність землі, майна, будівель тощо.

– На вашу думку, нова команда Київради здатна це зробити? Адже ви писали , що УДАР прискореними темпами перетворюється на блок Черновецького…

– Поки що я не готовий відповісти на це питання, а просто дивлюсь на факти  і те, що з них випливає. По-перше, УДАР розставив на всі ключові позиції своїх людей, тобто владна коаліція фактично контролює все, і якщо вона не захоче повертати людям їхнє майно, то зробити це їй зараз буде досить просто – значно простіше, ніж якби вона пішла суто європейським шляхом і віддала посаду секретаря і голів трьох ключових комісій Київради так званій меншості. Чому вони зробили так, як зробили? Я логічно міркую: мабуть, для того, щоб блокувати антикорупційні дії.

А захистити права територіальної громади з таким розкладом, навпаки, їм буде важче, тому що там вже вирішуватиме не політичний інтерес Кличка, який, у принципі, сьогодні теоретично збігається з інтересами киян, а якийсь одномоментний інтерес тих людей, які отримали місце у його списку.

– Ви вже зорієнтувалися, хто ваші союзники і противники у новій Київраді?

– Я вважаю потенційними союзниками практично всю здорову частину Київради, а це, безумовно, і частина УДАРу, і позафракційних, і невеликі фракції меншості. Але поки що не було якихось знакових голосувань, в яких би хтось проявлявся. От, наприклад, треба буде проголосувати рішення по Гостиному двору, Десятинному провулку, тоді ми й побачимо, хто є хто. Хоча, я думаю, що у цих питаннях відкрито ніхто не буде “погано поводитися”, а от коли розглядатимуть призначення людей на комунальні підприємства – директорів, членів наглядових рад, там уже почнеться… І по цих речах ми чітко побачимо, хто союзник, а хто – ні.

– Для вас були якісь несподіванки у складі Київради? Можливо, якісь одіозні фігури, яких ви категорично не хотіли б там бачити?

– Ну… Супруненко, Шлапак, Пабат. А за межами оцього всього знаходиться Олександр Олександрович Омельченко, який зробив Києву, мабуть, більше зла, ніж увесь склад попередньої Київради. Але він уже в такому віці, що мені навіть якось шкода його критикувати. Тим не менш, на мій погляд, це страшенно одіозна фігура, хоча люди, на жаль, належної оцінки йому не дали.

– Чи не було у вас якоїсь образи на киян, що вони проголосували за бренд, а не за тих активістів, юристів, які роками реально захищали їхні інтереси?

– По-перше, за мене ж персонально проголосували. А щодо того, що кияни дуже дивно голосують, так це вже давно так. Власне, я тому й зробив свій політичний вибір на користь “Батьківщини”. Хоча друзі, можливо, від мене цього й не очікували, я пішов у традиційну партію.

Звісно, я розмовляв з багатьма партіями, які могли б стати моїми політичними партнерами, але за результатами “тендеру” Батьківщина виявилася найкращою.

– А вам “Батьківщина” висувала якісь умови за включення до списку?

– Ні, жодних. Я, чесно кажучи, думав, що за неї проголосують значно більше киян. Звісно, “Батьківщину” можна сто разів критикувати, але я спостерігав їхні дії протягом останніх років на київському рівні – у мене немає до них претензій щодо корупції. Так само якщо дивитися на їхню діяльність протягом революції – вони реально працювали.

Я знаю людей, яких у нас чомусь вважають уособленням українського політичного зла, але насправді зло зовсім не в тих, про кого думає загал. Тому, на мою думку, “Батьківщина”, “Свобода”, “Демальянс” мали отримати більше голосів, бо це люди, засвідчені роботою “в полі”. Але всі вирішили віддати голоси за “УДАР”.

ПОКИ ЩО КЛИЧКО НЕ СЛУХАЄ, НЕ ЧУЄ І НЕ БАЧИТЬ

– Обрання мером Віталія Кличка було для вас прогнозованим?

– Абсолютно!

– А чого ви очікуєте від нього як киянин і як громадський активіст? Який у вас для нього є список нагальних справ?

– Мабуть, зараз найактуальнішим побажанням було б спуститися на рівень Києва і реально взятися за роботу. Звісно, людині, яка має світову славу, президентські амбіції і в певний момент мала досить високий, навіть найвищий, шанс стати президентом, психологічно дуже важко повернутися на сходинку нижче і ставати звичайним хазяїном нехай і найголовнішого, але просто міста. У Києві дуже велика компонента абсолютно не зіркової господарської роботи, і я би від нього хотів, як не дивно, саме господарського запалу. Це перше.

Друге – йому все-таки не треба забувати, що виборець, попри те, що він голосує так, як голосує, у певні історичні моменти проявляє страшенний розум, пам’ять і злопам’ятність. Тому Кличку все-таки треба не залишати президентські амбіції, але в їх контексті пам’ятати, що прихильність електорату інколи треба заробляти потом і кров’ю, тобто реальною працею на київському рівні. Врешті-решт, Саакашвілі теж починав на рівні міста. От і покажи, що ти – український Саакашвілі. Нехай не ти, а твої радники. Саакашвілі насправді теж на радниках дуже сильно виїжджав – на тому ж Бендукідзе. Тому так само зроби все ідеально за всіма параметрами на рівні міста, і тобі воздасться – цього точно ніхто не забуде!

– У вас є відчуття, що Кличко послухає тих радників, що треба? Бо призначення радником Ніконова ви вже розкритикували?

– От якраз такого відчуття у мене немає! Поки що Кличко не слухає, не чує й не бачить. Мені здається, що йому дискомфортно повертатися на київський рівень. Але, даруйте, щоб гарно грати на національному рівні, теж треба потренуватися і, можливо, використати цей київський період, щоб наростити “нові м’язи”. Він повинен мати якісь здобутки як київський політик, щоб усі розуміли, що оце, оце й оце зробив саме Кличко.

– Ви особисто з ним спілкувалися?

– Дуже мало, хоча бачилися нерідко, навіть досить довго стояли по один бік барикад, в тому числі у прямому сенсі. На мій погляд, під час Майдану він був одним з найбільш відкритих для людей політиків. З іншого боку, неформально я з ним мало спілкувався і можу точно пригадати лише одну бесіду про ораторське мистецтво. У нас із ним спільні проблеми в цьому плані – мені важко цю річ опанувати, і йому, як спортсмену, мабуть, теж треба було докласти певних зусиль. Насправді Кличко піднявся досить сильно, особливо під час Майдану, це треба визнати,  і я питав, як йому це вдалося, просив поділитися досвідом.

– На вашу думку, киянам на чолі міста потрібен той, хто поведе їх за собою і скаже “Роби як я”, чи “Зроби мені, а я потім оціню”?

– А кияни хитрі, вони і так хочуть, і так – коли як їм зручно. Кияни – це усереднений портрет усієї України.  З одного боку,  у столиці найбільша кількість підприємців і за відсотковим, і за абсолютним показником у розрізі регіону , тобто самостійність дуже розвинута. Але люди у Києві розбещені тим, що тут знаходиться центральна влада, на яку звідси легше натиснути, тому вона дає більше подачок непасіонарним частинам киян. Ті самі тарифи на ЖКГ у столиці найнижчі, тому що люди у високих кабінетах розуміють, що цей електорат треба якось задобрити. Влада менше розуміє, як знайти підхід до людей, які розраховують на себе.

МІЛЬЙОН З МАЙДАНУ НІКУДИ НЕ ДІВСЯ – ВІН ПРОСТО ТУДИ НЕ ПРИХОДИТЬ

– З якими почуттями ви зараз проходите через Майдан?

– Мені дуже важко там ходити. Відверто кажучи, я його уникаю, тому що бачу, наскільки – не можна сказати даремними, але поки що безрезультатними – були всі ті жертви. Тобто я бачив на цих місцях надзвичайно великий підйом, а зараз, ідучи Майданом, відчуваю страшенну пустку, можливо, навіть дещо зі знаком мінус.

– Хто зараз говорить від імені Майдану?

– Це зажди був хаотичний процес. Не хаотично від імені Майдану говорили лише політичні партії, що, знову ж таки, викликало до них багато питань, наскільки вони мають право виступати від імені Майдану.

– Тобто він узагалі некерований?

– Він є стихійно організованим – є начало хаосу і начало організованості, тобто, в будь якому разі присутні дві сили. Але Майдан має таку властивість, що його ніякими громадськими радами Майдану, Громадськими секторами Євромайдану і так далі, не вичерпаєш. Насправді Майдан – це дещо інше, це все ж таки мільйон людей.

– Ви впевнені, що їх і досі мільйон? Чи все ж таки на тліі того, що Майдан маргіналізується, їх уже менше?

– Ні, мільйон нікуди не подівся – він просто не приходить на Майдан, але це є справжній Майдан. А що там по наметах інколи сидять якісь бомжі, то вони завжди були, просто серед великої кількості інших людей їх не так було помітно. А зараз вони, по суті, є “обличчям” Майдану. Але попри те, що його свідомо намагаються маргіналізувати, на Майдані збереглося багато цілком здорових структур.

– Але ви зараз влада, і вам треба якось виходити з ситуації з Майданом, виходити з наметів…

– Щоб вжити жорстких рішучих дій щодо бомжатника, треба мати політичну волю і чітку політичну мету. Просто так розганяти бомжатник теж було б неправильно, бо він через деякий час знову сам себе збере. Ми маємо чітко щось там поставити замість цього.

На мою думку, у короткостроковій перспективі це має бути мобілізаційний центр. Зараз у нас війна на сході,тому на Майдані треба проводити теоретичні вишколи, готувати медиків, планувати логістику для відправлення на Схід. Насправді тут маса роботи для майданівців, які, в принципі, до таких речей звикли.

А в довгостроковому плані Майдан має стати громадським простором для політичного та культурного спілкування. Скажімо, в певних наметах можна проводити якісь громадські події.

– Тобто, намети залишаємо?

– Їх можна зробити більш просунутими, з урахуванням найкращих екологічних технологій – це може бути така міні-ВДНГ саме в технологічному плані.

А яким ви, як голова комісії з питань культури, бачите відновлений Майдан?

– Я спілкувався з міністрами закордонних справ, які приїздили на Майдан, стосовно того, що треба було б залучити європейських експертів до розробки комплексного містобудівного рішення центрального простору Києва – Європейської площі, Хрещатика, Інститутської. Європейських тому, що в Києві немає досвіду створення пішохідних зон – у нас їх завжди нищили. Приміром, Андріївський узвіз п’ятсот разів оголошували пішохідною зоною, а в результаті там наскрізний проїзд.

Тобто, спершу треба створити пішохідну зону, далі спланувати транспортні потоки в обхід центру, а вже після цього розробляти монументальні і архітектурні рішення внутрішнього простору. Це величезний комплекс речей. Їх має вирішити київська влада, яка має серйозні повноваження. Але я думаю, що вона піде дуже простим шляхом.

– А ви, як влада, хіба не зможете вплинути на цей процес?

– У комісії по культурі чотири депутати – от і визначайте, на який відсоток ми влада.

– Де зараз ваше робоче місце?

– Оскільки у КМДА ще триває ремонт, робочого місця наразі немає. Але я звик працювати вдома або в публічному просторі. Зараз гарна погода, тож можна працювати десь у парках, скверах, на галявинах. Я вже два роки так роблю – у мене є каремат, я лягаю під грушею на Десятинці біля Історичного музею з ноутбуком, і мені не гірше, а навіть краще ніж будь-якому офісному працівникові.

– Але ж ви тепер маєте якісь прийоми громадян проводити?

– А яка різниця, де це робити? Головне – спілкування! Я зустрічався з людьми на тій же Десятинці. А якщо іде дощ, можна у кафе сховатися. Мене знаходять і через Facebook – я думаю, що в якомусь сенсі це навіть ефективніше, тому що не всі можуть ходити, розмовляти, виділити на це час – хтось на роботі, в когось, приміром, ноги болять. Тому це зручніше.

ТАМ, ДЕ РАДЯНСЬКІ НАЗВИ, ЗАВЖДИ КРОВ І НЕЩАСТЯ

– Відомий вам головний архітектор Києва Сергій Целовальник казав, що у нас немає механізму врахування громадської думки щодо архітектури. Ви з ним згодні?

– Насправді він був завжди – це громадські слухання. На жаль, за “сприяння” Целовальника їх було знищено. Тепер він дійсно каже правду, що механізму немає. Можливо, це його “досягнення” як посадової особи. Тому потрібна люстрація.

Я хочу, щоб на друге засідання нашої комісії мої колеги принесли пропозиції і привели експертів, які допоможуть нам розробити концепцію комплексної люстрації у сфері культури, у тому числі архітектури. Тобто, мають бути принципи люстрації і обов’язково прізвища, певний топ-100 людей, яких треба люструвати.

– Я так розумію, що у вас уже є кандидати до цього списку.

– Звичайно! Я можу назвати шорт-лист кандидатів – з архітекторів це Бабушкін і Целовальник, з охорони культурної спадщини – Вінграновський і Вечерський, і Сердюк. Окрім того, нинішній радник Кличка Ніконов, колишні керівники “Київміськбуду”, інші очільники будівельних компаній, які відверто йшли проти суспільних інтересів.

Не факт, що ми зможемо змістити цих людей з посад, бо кадрових повноважень не маємо, але ми можемо самі висловлювати недовіру і домагатися цього ж від Київради.

– На кого ви будете спиратися – на чотирьох членів комісії чи залучатимете свою громадську команду?

– Безумовно, члени комісії – це мої колеги, і я налаштований працювати командою. Але, крім того, звісно, розраховую на дві спільноти, на які я завжди спирався і які на мене спиралися, – це київська пам’яткоохоронна громада і мої майданівські бойові побратими, насамперед, Громадський сектор Євромайдану.

– Окрім люстрації, які ще плани ви маєте?

– Я вважаю відведений цій Київраді період страшенно маленьким, тому треба орієнтуватися на певний мінімалізм і планувати короткі проекти. Їх у мене два. Перший – в рамках війни ідентичностей, яку проти нас усіма способами веде Росія, продовжити десовєтизацію Києва. Приміром, у столиці є шість вулиць, пов’язаних з іменем Леніна, меморіальні дошки катам і пам’ятники незрозумілим особистостям з КДБ, ВЧК тощо. У цьому плані є “червоний” список невідкладних перейменувань та знесень – у сенсі червоний колір світлофора, а не комуністичний, – і “жовтий”, який можна обговорювати довше. Наприклад, можна радитися, чи варто залишати щось пов’язане з пам’яттю Шелеста, Скрипника, бо вони були націонал-комуністами, лояльними до України.

Аргумент, що перейменування вимагає великих коштів, я вважаю дещо перебільшеним. На моє переконання, в будь-якому разі це треба робити, бо там, де радянські назви, завжди кров, нещастя і вбивства.

Другим моїм проектом є створення дієвих механізмів захисту того культурного спадку Києва, що залишився, бо хтозна, як буде далі, кого оберуть до наступної Київради. Але ці дві мінімальні речі ми маємо зробити.

– На вашу думку, що має постати на місці знесеного революцією пам’ятника Леніну?

– Його можна було б і краще знести, але добре, що не гірше, бо могли взагалі підірвати і, не дай Боже, ще когось прибило б. Але Леніна там не мало бути. В принципі, цей пам’ятник можна було б перемістити у якийсь ще не створений у нас музей пам’ятників Леніну, бо насправді він був значно кращим від середнього ліпленого Ілліча. Однак історично сталося так, як сталося, і я, відверто кажучи, не дуже з приводу цього Леніна шкодую.

Звісно, це місце треба було б швидко заповнити, однак швидко не означає аби чим. Як на мене, варто було б відійти від ідеї монументизації окремої персони. Приміром, я поставив би там пам’ятник Українському повстанцю – абстрактній звичайній людині, яка боролася за свободу. Навряд чи навіть Східна Україна мала б якісь питання з цього приводу. Звісно, я тут не фінальна інстанція, але можна провести конкурс, розглянути інші концепції.

– Наскільки реально знизити поверховість будинків-монстрів, які спотворили дніпровські схили?

– Насправді це потребує або самостійності Києва, якої, на жаль, Кличко зараз не добивається, або нам треба захоплювати національний рівень і вже з нього захищати місто. Зараз така ситуація, що аби захистити Софію і Лавру від негідників-забудовників, треба, умовно кажучи, мені стати президентом України. Але це ненормально – я не хочу зараз ставати президентом навіть заради такої речі. Тому треба переобрати Верховну Раду і привести в неї тих, хто хоч якось дослухатиметься людей.

– Що буде з Гостиним двором, адже Київський апеляційний адмінсуд скасував рішення Київради про виділення землі його забудовнику під протиправну реконструкцію?

– Сьогодні законним власником Гостиного двору є фонд Держмайна. Йому варто лише на абсолютно прозорих і зрозумілих підставах розірвати договір оренди з фірмою “завгоспа” Януковича Андрія Кравця і шукати інвестора, який профінансує повернення Гостиного двору у первісний вигляд в обмін на передачу в оренду чи у власність частини площ. Гостиний двір має постати таким, яким він був, і слугувати киянам. Але, скоріш за все, пауза з ним триватиме, бо я поки що не бачу політичної волі “скачати” з фірм Кравця гроші за те, що вони там наробили. Є порушене з нашої подачі кримінальне провадження щодо цього, але владі цим, мабуть, нецікаво займатися.

– А Межигір’я ви вже відвідали?

– Ні, але, мабуть, переборюючи нудоту, мені доведеться туди поїхати, тому що є ідея зробити з нього культурний об’єкт, приміром, постійно діючий мистецький центр. Побачимо, чи є у нас стільки пропозицій по мистецтву, щоб повністю задіяти Межигір’я.

– Якою буде доля музею Києва, “подарованого” місту?

– Це не музей, а симулякр. Ми з колегами маємо чорновик концепції музею історії Києва – звісно, не цього. На цю роль претендують ряд будівель – той же Гостиний двір, а також Жовтневий палац, Український дім. Є різні концепції , як цей музей має працювати взагалі. Тобто “дорожню карту” вирішення проблеми музею Києва ми маємо.

– Отже, свою енергію ви спрямуєте на зміну архітектурного обличчя міста, а не його внутрішнього стану?

– А як можна поміняти внутрішній стан без архітектури? Звісно, наші “підопічні” – це також театри, музеї, парки, але найперше, що впливає на місто, це архітектура. Адже це музика, яка звучить 24 години на добу і створює результуючу вібрацію усього міста.

– Ви з оптимізмом оцінюєте свої шанси щось зробити на новій посаді?

– Років десять тому я почув термін, який мені страшенно сподобався, – героїчний песимізм. Зараз, його, можливо, треба якось модифікувати , приміром, на героїчний оптимізм.

 

Автор: Надія Юрченко, Укрінформ.

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under Луценко Ігор

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s