Віктор Морозов: Жити, співати, перекладати…

3 червня 2014 р.

Віктор Морозов: Жити, співати, перекладати…

 

 

 

Другого червня у львівській «Книгарні Є» відомий український композитор, співак та перекладач  Віктор Морозов розповідав про своє життя, буремні роки молодості, родинне вогнище, мандри  та свою різнобічну творчу кар’єру. Зустріч проходила у форматі публічного інтерв’ю Мар’яни Савки з Віктором Морозовим, але й усі бажаючі могли долучитися до розмови.

Мар’яна Савка:

– З Віктором Морозовим ми познайомилися дуже давно.  Він для мене один з тих людей, в яких я черпаю натхнення та життєву енергію. Він є символом нашого міста. Він – культурний дипломат України у цілому світі. Віктор багато подорожує, в Україну заїжджає рідко, але при цьому залишається таким нашим, таким важливим для нас. Музику, український переклад без нього важко уявити. Тож перше моє питання буде про відчуття, коли ти щоразу повертаєшся до Львова, в Україну, додому в Кременець.

– Завжди, коли приїжджаю в Україну, маю сталий маршрут: Львів – Кременець (могила мами) – Київ (Іван Малкович і решта) –  Бахмичі, Матвіївка (Кость Москалець). Ми навесні мусимо «розімкнути» воду, а восени – «зімкнути» на зиму, щоб все було добре. Торік вийшло непорозуміння. «Розмикав» воду у нас завжди Василь Герасим’юк, а ми з Костею Москальцем були свідками. Тоді Василь не зміг приїхати ні «розімкнути», ні «зімкнути» води. Тож наш ритуал на цілий рік було зіпсовано. І ви самі бачите, що почалося в країні після цього. Цього року Василь знову не зміг приїхати, і ми залучили Олега Лишегу. І от, Олег 24 травня розмикає води, а 25-го відразу позитивні зміни – вибори в один тур. Ми зрозуміли, що наш ритуал не можна в жодному випадку відміняти. (сміється)

– А це якийсь таємний ритуал?

– Ну а як же, таємний, містичний. Це ж треба у воду стрибати, раків ловити, а вони щипають за пальці. Є відео, як Лишега раків тягає і кричить “А-а-а-а”.

– До речі, про езотерику і таємничість. Колись дуже давно у нас було перше інтерв’ю, пригадуєш?

– Саме завдяки цьому інтерв’ю з’явилися мої переклади.  Історія була така: я приїхав до Львова, і Мар’яна Савка, яка тоді працювала в газеті «Поступ», вирішила взяти зі мною велике інтерв’ю про життя, про музику, про мандри. І в цьому інтерв’ю я згадав про те, що на дозвіллі перекладаю «Алхіміка» Пауло Коельйо. А тоді ж Інтернету не було, і вся інформація дуже повільно доходила до України. Питав про цю книгу Малковича – не чув, питав Андруховича – не чув, Неборака – не чув… От це мене заінтригувало і я собі почав перекладати суто для себе.

А газета «Поступ» випадково потрапила до рук Володимира Дмитерка, директора видавництва «Класика», який вже чув про цей твір Пауло Коельйо і хотів його видавати. Дмитерко знав мене як музиканта, і подумав, що це помилка. Але вирішив перепитати. Знайшов мої контакти і питав,  чи правда, що я перекладав «Алхіміка». Проблема в тому, що Дмитерко питав, чи правда, що я знаю португальську мову. Я блефував. Сказав, що блискуче знаю португальську. Десь сторінок 10 встиг перекласти, а написав, що близько 10 сторінок залишилось до кінця роботи. Він повірив. І так сталося, що дійсно видав книгу. Потім, звісно, довелося вибачатись. Так вийшов перший мій переклад.

– А скільки книг Пауло Коельйо ти переклав?

– Три.

– І навіть зустрів його особисто!

– Так. Я десь прочитав, що він мав приїхати в Москву на якийсь книжковий ярмарок, тож і поїхав туди з дружиною. Ми поселилися в готелі, раптом бачимо – там же Пауло Коельйо з літературним агентом. Тоді я не наважився підійти, але впевнився, що все піде як по маслу. Під час презентації на ярмарку  я підійшов до літагента, мовляв, я перекладач на українську мову, показав книжки. Нас представили, і Коельйо, як справжній бразилець, поставився до мене як до старого знайомого: «О, Вікторе!». Всі почали зглядатися, хто ж то такий приїхав і чому ажіотаж. Така була перша зустріч.

А під час Форуму видавців у Львові була друга зустріч. Коельйо приїхав і мав відкривати Форум. Він сидів в залі, чекав початку і  нудився. А я якраз мав десь виступ з гуртом. І тут мені телефонує Малкович, каже «Коельйо нудиться. Підкажи, куди можна його відвести розважити». Ну та я й кажу, щоб поїхали в Брюховичі, там колиба є, а я потім під’їду. Малкович і вкрав Коельйо. А згодом і я приєднався до забави в Брюховичах. А там якраз було чиєсь весілля. Коельйо був щасливий, що його впізнають. Потім танцював з хустинкою, з усіма обнімався. А закінчилось все тим, що Коельйо почав співати, а я підігравав на гітарі.

– А тим часом весь Форум видавців сидів в залі оперного театру і чекав, коли вийде Коельйо. (посміхається). Взагалі-то тобі щастить на непересічних авторів. От після Коельйо перекладав Джоан Роулінґ. Мав з нею зустріч?

– На жаль, ні. Мав можливість на одному з фестивалів в Торонто. Тоді  хотів підійти до літературного агента домовитися про зустріч, але на той час я лише почав роботу над перекладом і не певен, що вдалося б зустрітись. Потім намагалися контактувати з нею, але ніякої реакції, все через агента.

А з «Гаррі Поттером» теж дивна історія була. Після «Алхіміка» мені дружина порадила перекласти щось для підлітків, бо дуже мало літератури саме для них. Тоді  з’явилися перші книжки про Гаррі Поттера і фільм почали знімати. Виникла ідея: українською нема перекладу, російською – нема. А вийде фільм і діти почнуть шукати книжку. Якщо українською вже вийде книга, то всі почнуть її читати, і так я українізую всіх. Але в доінтернетну епоху було важко це організувати. Спершу підійшов до того ж таки Дмитерка, але він відмовився, бо вони дитячу літературу не видають. Потім кажу Малковичу. Але й той не чув ні про книгу, ні про авторку. А ще як сказав, що я перекладу, то відразу відмовився. Він знав, що я  музикант, але аж ніяк не перекладач. Потім довідався, що книжка про чаклунів, то навідріз відмовився, мовляв, він християнин і ніяких чаклунів не хоче видавати. В мене вже був готовий переклад, але переконувати видавців довелося рік. А потім ще рік авторські права добували.  От могли видати швидше, ніж російською, але не вдалось. Приємно було, коли мені прийшов лист: «Мой ребенок прочитал Гарри Поттера на украинском. И спросил меня: Мама, а почему мы не говорим на украинском?».

– Ти переклав кілька книг,  які таки українізували читачів – книги Джеремі Стронґа, наприклад. Ти з ним і побачився,і  побавився, і поспівав.

– Я не чув про нього, а саме «Видавництво Старого Лева» запропонувало перекласти його твори.  А виявилося, що ми з Джеремі дуже схожі, ще й однолітки.

– А що в твоєму житті більше займає місця: переклад, музика, родина, мандри? Чому ти сам віддаєш перевагу, якщо маєш можливість вибирати?

– Я не маю можливості і не хочу вибирати. Всього потроху, і щоб не нудитися. Я постійно змінюю діяльність. Набридає музика – починаю перекладати, набридає переклад – починаю музику, набридає те й інше – займаюсь родиною.

– Ти живеш так далеко від України. Наскільки інакше життя тут і там?

– Це тільки останні 3 роки. Перед тим 10 років жив у Києві. Зрозуміло, що все інакше. В кожній країні щось інакше. Але з роками я зрозумів, що в мене починаються стиратися ці межі. На початку бачилась різниця, коли вперше в 1989 році було турне по північні Америці, ми з роззявленими ротами ходили, все дивувало. Заходили в продуктовий магазин і бачили 40 видів сирів, 50 – ковбас, ми стояли й істерично сміялись. Продавці дивувалися з нас, але це була дивовижа. Бо ж  у нас як було: «Яка є ковбаса? – Ковбаса».  І коли ми повернулися, то контраст був величезний. Коли моя майбутня дружина з подругою пробули в Україні перші 5 днів, я зробив їм подарунок, від якого вони стрибали до стелі. Знаєте, що так здивувало канадійок? Набір туалетного паперу, який в Україні на той час дістати було майже нереально.

– Кажуть, що все колись було ліпше, цікавіше. А виявляється, що так здається, бо ми колись були молоді. Як думаєш, чи це так?

– Мені здається, що людина в своєму розвитку зупиняється. Ти перестаєш шукати нового, занурюєшся в буденне сіре життя. І все кольорове зникає.  Але кожен період життя має свої плюси. Просто треба завжди мінятися, шукати щось нове, бути як дитина, бо ж для дитини все завжди цікаве, свіже, барвисте. Треба кожен день проводити, ніби тільки народився. А водночас, як казав Стів Джобс після важкої хвороби, треба стимулювати себе прожити день інтенсивно, бо щомиті ти можеш покинути цей світ.

– А як щодо важливого. Є кілька слів постулатних, на які ти опираєшся щодня?

– Жінки. Мар’яна Савка була стимулом перекладацтва, а інші жінки були стимулом моєї музичної кар’єри. Коли я пішов в 1 клас, мої батьки хотіли, щоб я став музикантом. Мене відали в музичну школу на фортепіано. І я мусив щоразу грати одне і те ж. А як я вже казав, не люблю нудитися, для мене смерть щось одноманітне. Так минуло рік-півтора. Потім я почав бунтувати. Сказав батькам, що мені не подобається інструмент, думав, вони дозволять кинути музику. Ні, вони віддали мене на баян. Знову та ж історія. Потім сталось, що батьки поїхали у довге відрядженні, і я скористався цим: кинув музичну школу і зненавидів музику. Почути якусь музичну нотку по радіо абощо, то це було для мене як тортури. Але через кілька років, в класі 7-8, приїхав мій двоюрідний брат, на 3 роки старший, який був для мене прикладом для наслідування. А він приїхав і почав наспівувати мені пісні відомих на той час гуртів. І я, звичайно, при всій ненависті до музики, все це слухав.  Потім він мені показав радіо хвилю, де можна було знайти всі ці пісні. Довелось боротися з дідом за можливість послухати радіо. Згодом почав награвати мелодії на гітарі. Навчився грати тільки мажорні мелодії. Зібрав свій гурт і ми вивчили одну пісню. Під час музичного вечора в школі ми напросилися виступити. І тут уявіть: сидить зал завішаний портретами Леніна тощо, а ми почали грати агресивну пісеньку. Вся дирекція відразу розлютилась, але дівчата просто шаленіли. Тоді я зрозумів, що музика мені дуже допоможе в житті.

– А наскільки важлива жінка в твоєму житті?

– Звичайно, жінки –  одні з найважливіших людей, особливо якщо це рідна жінка. Моя мама, моя бабуся, вплив якої я дуже відчуваю на собі зараз. Старша донька Мар’яна Садовська – моя гордість, середня донька – науковець. А дві наймолодші 8-річні двійнята, Зірка і Квітка , – це мій унікальний досвід. На день Святого Валентина нас закликав лікар і показав на екрані 2 маленькі цятки, в яких билися серденька. Тоді для мене народились мої доньки-двійнята. Зараз я бачу як вони ростуть, змінюються. Ми дуже близькі, тому мені шкода, що не міг ні Мар’яні, ні Інні приділити стільки уваги.

– Розкажи ще трохи прос свою музичну кар’єру.

– У 1972 році в складі гурту «Арніка» ми брали участь в концерті з обробкою народних пісень, потім поїхали в турне Союзом.  Повертаючись до Львова думали, що нас зустрічатимуть квітами. А виявилося не так: відразу партійники почали викликати на допити. Мало того, що літературний альманах «Скриня», де були твори Олега Лишеги, Миколи Рябчука, мій віршик, попав під прес. А потім ще й «Арніка» ніби співала націоналістичні пісні. Скандал був страшний, нас мали арештувати. Але була така чудова жінка, Віра Миколаївна, яка нас рятувала як могла, бігала по бібліотеках, вишукувала тексти пісень, які були ще середньовічними, і аж ніяк не націоналістичними. Мене і з університету виключили. А от з комсомолу – ні. Віра Миколаївна мене взяла під своє крило, влаштувала вантажником, потім кур’єром, згодом бухгалтером.

– Повернімося до сьогодення. Напевно кожна людина шукає в собі якісь сили, щоб пережити теперішню ситуацію. Як себе поводити, щоб це було правильно для країни? Як ти борешся з такими травматичними речами і чи маєш якусь свою візію, що на нас чекає?

– Я не є якийсь порадник чи пророк. Але я впевнений, що все-таки нам вдасться вийти з цієї трагічної ситуації. І, з одного боку, Україні пощастило пройти довгий шлях без кровопролиття, а з іншого – теперішня пролита кров наших хлопців дає знак, що Україна почне очищатися і вийде з цього важкого стану. Певен, що наша країна знайде себе.

– Я погоджуюсь. Ти для мене є людиною, яка знаходить в собі силу і ніколи не здається. Навіть ці майданівські пісні, які ти написав, мають в собі енергію життя.  Як би ти хотів будувати стратегію нашої країни, якою хотів її бачити? І що б ти хотів зробити для країни і для культури?

– Я знаю, що кожна людина мусить відчувати, для чого прийшла в цей світ і йти своєю дорогою попри всі невдачі. Якщо кожна людина буде чесно і правдиво йти своїм шляхом – вся країна почне очищатися. І все налагодиться.

 

Галина Чубай про Віктора Морозова:

Ми всі разом вчилися в університеті. Він був не Морозовим, а Мороз, улюбленець всіх дівчат. Грав на гітарі вечорами, всі ним милувалися і захоплювалися. Був людиною багатогранною. Виключили його з університету і за націоналізм, і  за сачкування (сміється).

Олег Лишега про Віктора Морозова:

Ми обидва вступили на англійську філологію  і жили в одній кімнаті. Я йому завжди заздрив, бо він був вундеркіндом у всьому. Віктор завжди займався гітарою. Якщо я чув від нього кілька слів за день – це було добре. А на лекціях, на які ми часом ходили, демонстративно сиділи на «ослячій» парті і читали газету чи ще щось. Але коли Віктора питав про щось викладач, він відтворював слово в слово лекцію. Оцьому таланту я по-чорному заздрив.

 

Автор: Мар’яна Савка

 

Джерело: Старий Лев

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Морозов Віктор

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s