Роман Коваль: Я вірю в наш народ і його щасливу долю

04 квітня 2014 р.

 Роман Коваль

Український історик, письменник, президент Історичного клубу «Холодний Яр» Роман КОВАЛЬ незабаром святкуватиме свій ювілей – йому виповниться 55 років. Про значущі події свого життя, доленосні зустрічі та про бачення теперішньої ситуації в Україні ювіляр розповів Українській Інформаційній Службі.

– Пане Романе, чи на початку Вашої громадської діяльності Ви передбачали, що може статися така ситуація, що склалася в Криму, що, можливо, доведеться воювати з Росією?

– Наприкінці 1980-х, на початку 1990-х у всіх на устах було слово «соборність». Ми були сповнені ентузіазму і сподівалися на прирощення наших етнографічних земель й не могли уявити, що коли-небудь втратимо територію, що вже належатиме Україні. Ми не могли передбачати і прогнозувати, що таке станеться.

– Чи вірите Ви, що Україні вдасться повернути не тільки Крим, але й деякі інші українські етнічні території, що перебувають у складі Росії?

– Зараз не вірю. Але якщо почнеться розпад Росії, ми зможемо претендувати на повернення наших земель, тої ж Кубані. Свого часу США домовились з арабським світом про виведення їхньої нафти на світовий ринок, що в свою чергу зумовило економічний занепад і політичний крах СРСР. США в своїй геополітичній стратегії бачить Україну як державу, в російській стратегії нас як держави немає. Тому варто співпрацювати із західним світом, а не поширювати антиамериканської та антиєвропейської істерії.

– Чому попри попередження експертів, істориків, патріотичної громадськості, ані політики, ані прості громадяни не вірили у ймовірність агресії з боку Росії, до останнього думали, що Росія – це брат?

– Люди перебувають в полоні старих, ще радянських ідеологем, цим вміло користується Путін. Ми бачимо, яку роль зараз відіграє пропаганда у формуванні ідеології народів РФ. 300 років пропаганда принижувала визвольні рухи проти російського імперіалізму. Тепер маємо ось такі наслідки. Я свого часу писав, що в разі нової окупації сотні людей на Півдні і Сході України вийдуть зустрічати окупантів із хлібом-сіллю. Але цього не сталося! Коли в Керчі росіяни заблокували нашу частину, коли в Крим перекинули російські БТРи, я не бачив жодної жінки з квітами чи російським прапором, яка б зустрічала «визволителів»! Це є диво з див, що українське населення реально перетворилося на народ і вже стає політичною нацією, я радію вибухові українського патріотизму в російськомовних українців, на яких ми не дуже розраховували.

– Проводячи аналогії між сьогоднішніми подіями і революцією 1917-1920 рр., чи нема занепокоєння, що сьогодні ми теж можемо зазнати поразки?

– Так, тоді, на початку ХХ ст., ми програли, але ми народилися як політична нація, ми заявили претензії на свою державність. Що зараз сталося?.. Україна втратила Крим, Росія втратила Україну.

– Чому Україна програє інформаційну війну? Що треба зробити, аби в цій війні хоч якось схилити шальки терезів на нашу користь?

– Ми знаємо, хто був при владі в Україні останні 4 роки. Це були люди російської культури, яких задовольняли інформаційні потоки з Росії. Вони з ними не боролися, вони їм сприяли. Янукович не зміг би сказати й 5 українських приказок. Не знає він й українських пісень. Не читає й українських книжок. Але зовнішня небезпека не налякала нас, а змобілізувала, відтак почали формуватися українські інформаційні потоки.

– Які плани Історичного клубу «Холодний Яр»?

– Цього року 12 – 13 квітня в Холодному Яру пройдуть 19-ті вшанування. Минулорічні урочистості я вже зафіксував в альбомі під назвою «Свято, що кличе до бою». Освятивши зброю в Холодному Яру, люди вийшли на Майдани, а тепер захищають кордони України. На Майдані я зустрічав багато людей, які торік були в Холодному Яру. І це для мене велика радість, що завдяки книжкам, завдяки таким святкування піднімається бойовий дух українців. Сподіваюсь, що, набравшись наснаги і освятивши зброю, вони використають її в переможному бою за волю і долю України.

Я з товаришами продовжую реставрувати образи тих українців, які віддали себе своїй Батьківщині. Декілька днів тому вийшла книга «Медвинське повстання». Взагалі сумно писати книжки про ту Україну, якої вже нема і не буде. Я намагаюся часточку втраченої краси перенести в наше буття, в нашу свідомість, нашу психологію, щоб люди відчували радість від того, що вони є представниками однієї нації із Чорними Запорожцями, холодноярцями, сірожупанниками, синьожупанниками, з медвинським вільним козацтвом… Оце відчуття причетності до однієї нації і надихає.

– Чи не хочете видати книгу спогадів про власне життя?

– Я її вже частково написав у 1993-94 рр., але потім закинув цю роботу. Бо вона несла в собі скепсис і розчарування. Тоді якраз при владі були Кравчук, потім Кучма. Ці люди принесли розчарування в українське життя. Але книга Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», яка вперше потрапила мені до рук в 1994 році, показала мені інші приклади, вона стала тією іскрою, що спонукала мене реставрувати величезний героїчний материк забутої історії. В цьому я бачу радість, сенс свого приходу в цей світ. І головний сенс мого подальшого життя – повернути народу цю пам’ять, ці світлі українські образи.

– Яка подія у Вашому житті стала найбільшою нагородою у Вашому житті?

– Кожна книга ставала винагородою. Найвищим здобутком є довести до фіналу, видати і передати сучасному поколінню.

– Які події у Вашому особистому житті й у житті держави за останні 23 роки дали Вам найбільше натхнення?

– Найбільшою радістю вважаю, що велика частина мого життя пройшла в Українській державі. Жодному поколінню до цього не випало на долю такого щастя – 23 роки жити у власній державі. Я це ціную і вважаю за Божу ласку. За цей час сформувалося покоління, яке готове захищати Україну зі зброєю в руках. Я вірю в наш народ і його щасливу долю.

А однією з життєвих удач стало те, що в 30 років я опинився в середовищі легендарних людей, про яких до цього чув тільки по радіо «Голос Америки», «Німецька хвиля» чи «Радіо Свобода». Це Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Василь Овсієнко… До цього я їх ідеалізував, а в житті вони виявилися людьми, а не богами. Але я сформувався в цій когорті. А найбільшою життєвою удачею стала зустріч із Зеновієм Красівським. Останні 2 роки його життя ми товаришували, я став його послідовником. Він тоді був головою Стрийської міськрайонної організації ДСУ. ДСУ – це тоді була прибудова ОУН, хоча ми й не знали, що Красівський був Крайовим провідником ОУН. Ми розуміли одне одного з півслова, з пів думки…

– В чому був магнетизм Красівського?

– Це важко описати. Його очі світилися добром, він ніколи в житті ні про кого нічого негативного не говорив, він мав особливий чар, харизму. Людина сильної волі, ніколи не писав жодної заяви своїм катам, коли був в ув’язнені, а це понад 20 років. Красівський був і матеріально, і душевно щедрою людиною, він завзято взявся відроджувати Гошівський жіночий монастир. Саме отаких людей, мучеників за Україну, церква, на мій погляд, і має канонізувати.

– Вашу книгу про Михайла Гаврилка було висунуто на здобуття Шевченківської премії. Чи маєте ще надію здобути перемогу?

– Звичайно, кожен письменник про це мріє, і я мріяв. Але коли торік я вийшов у фінал, коли мені лишалося, здавалось, півкроку, я раптом відчув, що ця перемога для мене не так важить як сама книжка. Чи переможе вона, чи ні, але вона, ця книга, є. Я повернув народові автора першої Шевченкіани. І це найголовніше. Не слід й забувати, що попередня влада неправомірно втручалася не тільки у судові справи, а й в культурне життя, зокрема в діяльність Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Недаремно ж Борис Олійник свого часу на знак протесту подав у відставку… Звертає увагу, що як і торік, так і тепер жоден опозиціонер до режиму Януковича, жоден з тих, хто публічно виступав проти нього, не переміг. Мова про Фазіля Мустафаєва, Юрія Щербака і, звичайно, про мене. Я знав, що мої гострі виступи з головної сцени Євромайдану влада почує і мене не пропустить, але я хотів залишитися самим собою, а не пристосовуватися до обставин. Шевченківську премію хочу здобути в чесній боротьбі, а не випрошувати чи вишахраювати… Цього року Янукович не встиг підписати рішення Комітету, тож переможців не оголошено. Гадаю, варто було б провести нове засідання Комітету і – вже без втручання і тиску влади – визначити переможців…

– Який би подарунок від побратимів Ви хотіли отримати на своє 55-ти річчя?

– Зброю. Кожен українець в ці часи повинен мати зброю і бути готовим захищати свій дім. Такий подарунок був би найбажанішим.

 

Розмовляв Сергій БАГРЯНИЙ, УІС

 

Джерело: ОУН

Залишити коментар

Filed under Коваль Роман

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s