Мар’яна Садовська: Всілякі конкурси, нагороди та інше – це приниження

28 лютого 2014 р.

 

 

 

Мар’яна Садовська – одна з найвідоміших у світі українських музикантів. Вона співає, пише та аранжує музику, викладає. Її концерти більше нагадують вистави, де виконавиця не просто співає пісню, а проживає її на сцені.

В грудні Мар’яна Садовська приїздила до Києва з концертом. Вона взяла участь у Євромайдані – і як мітингувальниця, і як музикант.

Її виконання гімну України на мотив “Оди радості”, гімну ЄС, заполонило українські соцмережі.

Мар’яна Садовська також багато зробила для підтримки Євромайдану в Німеччині – зокрема, в Кьольні, де мешкає мисткиня, її силами українській громаді вдалося організувати справжнє громадське життя.

Ми планували цю розмову у грудні, але через революційний вир подій, зустрітися не змогли. І тепер розмова між Києвом і Кьольном про політику, мистецтво та їхні точки перетину відбувалась електронною поштою.

– Я знаю, що ти багато зробила для організації підтримки Євромайдану в Німеччині. Розкажи, як це було: чи важко залучати людей, збирати кошти, говорити з українською громадою, долучати громаду не-українців?

– Буду писати про Кьольн, не про всю Німеччину.

У Кьольні до Майдану у нас фактично не було громади. Тобто була і є греко-католицька церква, куди приходить невелика група “західняків”. І є православна церква, в котрої зараз немає приміщення, і де збираються “східняки”. Але такого, щоб існувала організована громада, не було.

Хіба що час від часу нам вдавалося зробити святкування Купала чи Вертеп. Також уже певний час ми думаємо про якийсь різновид суботньої школи для наших дітей… Ну але це такі спорадичні речі.

І тому, на мою думку, Майдан нас, по-перше, уявнив, і ми побачили скільки нас є насправді. Майдан нас познайомив і організував. Виявилося, що серед нас є викладачі вищих учбових закладів, науковці, музиканти, студенти, заробітчани, німецько-українські сім’ї з малими дітьми, львів’яни, одесити, кияни та інші.

Ми один одного зустріли, поперезнайомились і почали більш організовано діяти.

Хтось взявся за сторінку у Фейсбуці, хтось інший – за порядкування списку е-мейлових адрес, хтось інший опікувався збором і переказом коштів, видруком фото, хтось ще поїхав 21 лютого до Києва і повіз зібрані нами кошти на підтримку Майдану…. і для мене це насправді один із позитивів Майдану.

Виявилося, що є багато небайдужих.

Так сталося, що я була тим камінцем, який почав падати згори і спровокував нашу Кьольнську і навколо-Кьольнську лавину. До наших акцій дуже швидко доєдналися мешканці Бонну, Ессену: Дюссельдорфу, словом, Нордрайн-Вестфалії.

Почалося все так.

23 листопада, повернувшись з мого викдалання в Італії, і не знайшовши нічого в Кьольні, я рвонула на Майдан у найближче місто – в Брюссель, де першими, з ким почала розмову, були двоє молодих науковців Віра Євремова з Києва та Женя Жицев зі Смоленська. Обоє також приїхали на майдан з Кьольну.

Женя зараз – чи не головний активіст наших Кьольнський акцій. Він був теж першим, хто подзвонив до мене 12 грудня після нічного штурму Майдану і сказав, що треба виходити знову.

До нас досить скоро долучилися поляки, грузини, росіяни, ну і німці також, але не так чисельно…

По-перше, про це не було інформації в пресі. По-друге, я розумію, що під час ранкової кави читаєш про Туреччину, Єгипет, Сирію, трошки про Україну, відкладаєш газету і повертаєшся в свої безпечне і “далеке” від усього цього життя.

Скажу тільки, що після кровопролиття 18-20 січня вже не українці, а німці організовували акцію підтримки. Багато моїх знайомих з усього світу відгукнулися і писали листи до Європейських політиків. Преса “гула”… і це ще більше боліло, бо я розумію, як ЗМІ реагують на кров…

Тепер для нас звичайно постає питання, що далі. Якось не хочеться створювати ще одне українське гетто, але одночасно нам шкода втратити один одного, хоча б з огляду на дітей.

Тому ми плануємо нові речі. Наприклад, зустріч з Наталкою Сняданко 12 березня в Кьольні. Я також мрію про шевченківський вечір з дітьми, про гаївки. Побачимо, на що вистачить сил і часу. А мій чоловік пише нові гранти на “українсько-німецькі “проекти.

Підсумовуючи досвід організації Євромайдану в Кьольні, скажу, що нам організуватися було неважко, і тепер ми – Громада!

Події з 21 листопада 2013 року показали, що в Україні митці дуже долучені в процес політики та громадянської активності. Знаю, що і ти приїздила долучитися до акцій в Києві. Тобі особисто як почувалося в ролі мисткині-ангажованої-в-політику? Наскільки це прородно для тебе?

– Я не політик, я навіть не дуже насмілююсь писати якісь коментарі в фейсбуку, бо я таки словами часто “не дуже”, а от у пісні виспіваю все… І мені, правду кажучи, легше було в Києві долучатися до волюнтарної допомоги, ніж до якоїсь іншої…

Але для мене самої було дуже важливо знати, що ті, кого я люблю і шаную за їхню творчість – музичну, літературну, театральну і т.д. – були активними на Майдані, ризикували, не спали, працювали, перекладали, розсповсюджували інформацію чи просто СТОЯЛИ.

І мені дуже хотілося бути поруч, плече до плеча, в Києві, чи хоча б на сторінці фейсбука…

Про себе я можу хіба сказати словами Лесі Оробець, які почула на одному з інтерв’ю на “Громадському телебаченні” – кожного ранку прокидаєшся і пробуєш знайти відповідь на запитання, що я насправді можу зробити сьогодні?

Коли мені було найважче витримати неможливість бути на Майдані і якось побороти паралізуюче відчуття безсилля, то чоловік майже гримнув на мене. Каже: ти маєш голос, ти маєш співати, пиши музику, ти можеш розсилати інформацію, це важливо, працюй тут!

Як всі ці політичні та суспільні події вплинули на творчість? Я пам’ятаю, що в Україні протягом останніх трьох місяців чи не всі, кого я знаю, жалілися на зниження працездатності, підсідання на “голку” новин, коли ресурсу вистачає лише на стеження за подіями.

– Це правда. Знову-таки буду писати про себе.

Я в ці дні була задіяна в репетиційний процес створення музики до вистави про життя і творчість музи Родена – Камілли Клодель. І це було найважче.

З одного боку – контракт, робота, зобов’язання.. З другого – якийсь абсурд, абсолютна неспроможність сконцентруватися на темі “нещасливої долі та трагічного кохання” навіть дуже особливої пані скульптора з 19 століття…

Я не витримувала – зривала репетиції, навіть була близька до резигнації з цього проекту… І, оскільки була не вдома, бо репетиції проходили у Вроцлаві, я весь абсолютно весь час проводила за комп’ютером.

Бували дні, що я просто не виходила з приміщення. А коли засипала вночі, то прокидалася регулярно, щоб перевірити, що діється. Ця віртуальність насправді ще більше паралізувала, висмоктувала сили. На Майдані в грудні я відчувала несамовиту енергію, піднесення. За комп’ютером – безсилля, сльози, панічний страх.

Цікаво, що одна моя знайома з Києва, до якої я подзвонила в сльозах, мені так і сказала – ти чого плачеш? Всі хто дзвонить здалека – ревуть, а тут ніхто не плаче!

Повертаючись на вихідні додому – організовували акції протесту… При цьому виглядало це так – я починала, заварювала кашу, кидала ідею, і тоді мій чоловік, німець, писав повідомлення, робив флаєри, ходив на організаційні зустрічі…

Мені ставало трошки легше, коли я могла “щось робити”. Я ніколи не почувала себе так близько до України, і так далеко водночас.

– В Україні митці, особливо музиканти та художники, почали активно звертатися до міфілогізації та загалом фіксування пам’яті про Євромайдан. З’являються карикатури, картини, пісні та мелодії на честь Євромайдану і на пам’ять про героїв Небесної Сотні. В тебе виникало бажання написати і-або виконати щось таке більш “політичне”?

Це не так бажання, як потреба, тому і супроводжує наше життя пісня, бо допомагає витримати, встояти, пройти….Коли почула композиції Сильвестрова, в пам’ять загиблим героям – не могла це назвати інакше, ніж пісні-Обереги!

Ніколи не забуду голосу Руслани у ніч 11 січня – це для мене найсвятіше, найкраще виконання Гімну!

В певний момент розійшлась інформація, що “Гей пливе Кача по Тисині” – це була улюблена пісня Михайла Жизневського. У мене зараз буде серія концертів, і я буду кожен концерт посвячувати Майдану, Небесній Сотні і співатиму “Кача”.

– Наскільки взагалі місце політичному в творчості? Наприклад, я пам’ятаю виконаний тобою і “Kronos quartet” твір, присвячений Чорнобилю. Він видався мені балансуванням на межі міфологічного та політичного.

– Зараз буде нескромно, але ж Шопен писав “Революційний етюд”, Шостакович писав “5 симфонію”, Стів Райш- твір про 9.11. Просто це такий спосіб “у пісні виспівати все”.

– Якщо загалом говорити про український вплив на твою музику – він є визначальним? Для тебе особисто важливо, що ти – музика з України?

-Так. Я колись мала таку мрію – щоб про нашу музику знали, щоб її відрізняли на слух… маю на увазі, звичайно, традиційну, автентичну поліфонію.

17-19 січня я вела майстер-класи з різними хорами в Швейцарії. Крім мене, були запрошені музиканти з Болгарії, Грузії, Словенії, Литви… Я не хоровик, але я проклала маленьку кладку, зацікавила, заразила бацилою… Всі пісні, вибрані мною для цих майстер-класів, були свідомо пов’язані з подіями в Україні.

Для мене важливо працювати і розвивати свою музику так, щоб Україні не було соромно, що я “музика України”.

Ти – це мисткиня, що не йде комерційним шляхом. Я, можливо, як профан, думаю, що в Німеччині чи в США це робити простіше, ніж в Україні. Але, припускаю, що це все одно важко. Розкажи, як живеться некомерційній музиці в твоїй особі? Чи виникала колись спокуса попрацювати з комерційними проектами?

– Якщо чесно, то я часом, коли дивлюся на сукні комерційних співачок, то дуже по-простому і по-жіночому заздрю….

Мені здається, що на Заході легше йти таким шляхом, бо є більша можливість вибору. Можна свідомо вибрати цю стежку і все таки-мати змогу бути почутим… і, думаю, в нас це також буде, одночасно з появою справжньої конкуренції, а не конкуренції між тими, хто має “розкрутку”, по відношенню до тих “нерозкучерних”.

Мене часто питають: “Як тобі вдалося? Хто тебе розкрутив в Нью-Йорку? Хто тебе звів з “Кронос Кваретом?”. Це запитання людей, які просто не бачили іншого способу. Вірю, що Майдан це вже змінив!

З появою вибору та різноманітності, незалежно від розкрутки, з’явиться глядач.. Він уже є. Я знаю, що за тиждень перед 17-18 лютого в Києві пройшла ніч мінімалізму, організована агенцією “УХО”. Глядачі провели всю ніч, слухаючи мінімалістичну музику!

Але у мене таки була спроба комерційного проекту, а саме спроба співпраці з польською культовою групою VOO VOO… Так от, йшлося про проект, де мали б разом працювати музиканти поляки, українці та євреї. З українців була я…. і після цього проекту я мала таке відчуття зради самій собі, і таке відчуття проституції і огиди, що тоді зрозуміла, що це мабуть не моє…

Чому? Бо ідея, яка мені дуже близька, була спрофанована, це була брехня, Бо коли я пробувала переконати, що цю пісню треба виконувати повільніше, бо йдеться про смерть – то почула у відповідь, що нікого не цікавить, про що ця пісня.

А також веснянки з Полісся “Ой лісу-лісу” на платівці називаються “Пісня про Лиса”. Це теж такий спосіб обминути авторське право аранжування… Багато друзів-поляків захоплюються цією платівкою, а мені самій соромно!

На додаток, в кінці цей проект навіть не став комерційним. Тобто, може, і став, але не для мене.

– Нещодавно ти отримала дуже престижну музичну нагороду – так званий “музичний Нобель”. Відзнаки та народи для тебе важливі? Навіщо вони потрібні?

– Ха, важливі для пункту в біографії, коли подаєшся на якийсь грант… Хоча ні, ніколи не відомо, як і коли пригодиться в житті та чи інша нагорода. Напевно, ця нагорода трохи додала розголосу. І в момент вручення я таки була вдячна, що мене “почули”.

Взагалі, я щоразу більше переконуюся, що всілякі конкурси, нагороди та інше – це приниження. Мистецтво – не спорт. За музику не можна роздавати медалі, золоті, срібні чи інші.

Піком такого абсурду є всілякі “України шукає талант”, “битви хорів” та інші “Germany search top Model”. Нещодавно подивилася страшний фільм – англійський витончений чорний гумор “Black Mirror”. Подивіться, зрозумієте, про що я!

Це брехня, це якесь виховування примітивного смаку,це видовища, зрєліща. Це майже як середньовічні привселюдні страти, коли і дивитися прикро, і відвернутися не можеш…

Чи відчуваєш ти себе “відірваною” від України? Я припускаю, що сама “еміграція” дуже змінилася останнім часом, тож життя в іншій країні, імовірно, менше впливає на контакт із рідною країною.

– Я вже фактично відповіла на це запитання. Додам тільки, що українці повинні написати особливу подяку Цукербергу за “фейсбук”. Бо для нас це не просто обмін інформацією пор те, хто що де з’їв, і де позбувся з’їдженого.

Для нас – це формування середовища, це якось маленьке джерело перемоги. Для мене це зараз дуже важлива моя пуповина.

З другого боку, мої діти ростуть у Німеччині, і на мені є відповідальність за те, як виглядатимуть школи, лікарні, садочки, вулиці також у Німеччині. Це вже також моя громадянська відповідальність.

Автор: Ірина Славінська

Джерело: УП. Життя

1 коментар

Filed under Садовська Мар'яна

One response to “Мар’яна Садовська: Всілякі конкурси, нагороди та інше – це приниження

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s