Правник Геннадій Друзенко: За столом переговорів має бути присутній Майдан

11 лютого 2014 р.

Геннадій ДРУЗЕНКО.  Правник.  Народився 28 квітня 1972 року в Києві. Батько Володимир Семенович – інженер, збудував Печерський торговий центр. Мати Ольга Володимирівна – економіст. Зараз обоє – пенсіонери. Закінчив Український центр правничих студій Київського університету імені Шевченка. Працював заступником директора Центру європейського та порівняльного права Міністерства юстиції України. Стажувався в Абердинському університеті в Шотландії. "Шотландці дуже близькі до нас – теж створили 300 років тому чужу імперію. Начебто об'єдналися, але по суті приєдналися до Англії. Ірландці – радикальніші, подібні до наших галичан. Шотландці – це центральна Україна. Британську культуру уявити без шотландської складової нереально. Так само, як і російську – без Гоголя чи Довженка. Але ми шотландців трохи випередили – Союз розвалився". Проводив дослідження в Міжнародному науковому Центрі імені Вудро Вільсона, зокрема  щодо ролі суддів у творенні політики. За його редакцією вийшла друком книжка "Конституційні акти ЄС", що містить найповніший на сьогодні переклад Лісабонського договору й усіх додатків до нього. Від 2011 року постійно живе і працює в Україні. Партнер та керівник практики у сфері права GC юридичної фірми Constructive Lawyers. Дружина Світлана – літературний редактор. Синові Максиму 20 років, доньці Таїсії – 14. Любить подорожувати
Геннадій ДРУЗЕНКО. Правник. Народився 28 квітня 1972 року в Києві. Батько Володимир Семенович – інженер, збудував Печерський торговий центр. Мати Ольга Володимирівна – економіст. Зараз обоє – пенсіонери. Закінчив Український центр правничих студій Київського університету імені Шевченка. Працював заступником директора Центру європейського та порівняльного права Міністерства юстиції України. Стажувався в Абердинському університеті в Шотландії. “Шотландці дуже близькі до нас – теж створили 300 років тому чужу імперію. Начебто об’єдналися, але по суті приєдналися до Англії. Ірландці – радикальніші, подібні до наших галичан. Шотландці – це центральна Україна. Британську культуру уявити без шотландської складової нереально. Так само, як і російську – без Гоголя чи Довженка. Але ми шотландців трохи випередили – Союз розвалився”. Проводив дослідження в Міжнародному науковому Центрі імені Вудро Вільсона, зокрема щодо ролі суддів у творенні політики. За його редакцією вийшла друком книжка “Конституційні акти ЄС”, що містить найповніший на сьогодні переклад Лісабонського договору й усіх додатків до нього. Від 2011 року постійно живе і працює в Україні. Партнер та керівник практики у сфері права GC юридичної фірми Constructive Lawyers. Дружина Світлана – літературний редактор. Синові Максиму 20 років, доньці Таїсії – 14. Любить подорожувати

Перетворення на парламентську республіку може паралізувати країну, зробити її фактично некерованою – вважає правник Геннадій Друзенко

Як оцінюєте події останніх місяців?
– Якщо до помаранчевої революції в Україні було якесь сперте повітря і країна потребувала термінового провітрювання, то сьогодні можемо говорити про задавнені гнійники, які нарешті прорвало. Корупція, насильство, брутальність, кримінальний розгул – присутні на всьому тілі України. І поки весь гній не вийде, нічого хорошого не буде. Потім країна має пройти курс реабілітації, після чого маємо шанс отримати здорове суспільство.
Але зараз ситуація – небезпечна.
– Так, дуже. Є якісь розмови на Заході про санкції, але ані в Києві, ані в ЄС, ані в США, ані в Москві немає розуміння, як можна вийти з кризи. Всі схопилися за простий варіант – перенести центр ухвалення рішень в парламент. Я працював там в апараті на керівних посадах, знаю кухню зсередини. Так це ще гірше за президента – жадібність, неадекватність, некомпетентність, дріб”язковість. Депутатів навіть просто зібрати на засідання комітету чи пленарне засідання – проблема. Перетворення України на парламентську республіку може паралізувати країну, зробити її фактично некерованою.
Як тоді вибиратися з політичної кризи?
– В Україні проблема не в Конституції. Основний закон у редакції 1996 року непоганий. Редакція 2004-го менш збалансована. Гадаю, те, як розроблятиметься Конституція, важливіше за текст. До цього процесу мають бути залучені найширші кола населення. Не можна написати дієвий Основний закон, зібравши десяток професорів конституційного права. Текст буде ідеальний, але це буде просто книжка, а не Основний закон життя країни.
Якщо до роботи залучити максимально багато дуже різних людей, то не уникнути сварок і вийти на одностайне рішення буде майже неможливо.
– Але щоб Конституція була легітимною, її слід писати всенародно і ухвалювати на референдумі. Пам”ятаємо небезпечний прецедент 1996 року: тоді Основний закон ухвалили в парламенті. Подумали: Верховна Рада – саме той компетентний орган. Але забули, що ступінь довіри до нього був дуже низький, фактично негативний. А хіба хтось сумлінно дотримуватиметься правил, ухвалених органом, якому він і більшість його співвітчизників не довіряють? В Україні через підкуп, фальсифікацію, низький рівень політичної освіти громадян парламент доволі викривлено відображає волю виборців. Тому нехай новий Основний закон буде недосконалим документом із погляду конституційної теорії, але це буде реальний консенсус. Він визначить засадничу парадигму стосунків між суспільством і владою.
Чого українцям не вистачає найбільше?
– Є таке поняття, як права людини. Раніше в нас це була здебільшого “грантоїдська” тема. Про права людини більше писали та говорили, ніж реально їх захищали. Насправді, це – простір особистої свободи. Державі сюди – зась. Майдан говорить політикам і можновладцям: сидіть на своєму Печерську і не потикайтесь до нас. Майдан працює краще за податкову: майже не крадуть і зібрані кошти використовують набагато ефективніше. А сучасний госпіталь, виявляється, можна зробити за півтора дня, знайшовши потрібні фінанси, фахівців і приміщення. Тоді для чого нам влада, якщо український народ проявив чудеса самоорганізації та взаємодопомоги?
Друге засадниче питання – правосуддя. Людям властиво бачити речі по-різному, тому потрібен нейтральний посередник, який розв”язує суперечки між сторонами. В Україні суди перестали працювати як органи правосуддя, як нейтральна третя сторона – вони стали частиною карального апарату держави. Без повернення суду, як незалежного, справедливого арбітра, способом розв”язання гострого політичного та соціального конфлікту можуть залишатися тільки барикади.
Сьогодні лінія фронту пролягає між державою та суспільством. Адже нинішня революція – це вотум недовіри не Януковичу чи Азарову, а українському політикуму як такому.
Тобто, країну потрібно перезавантажити?
– Так, за трьома параметрами. Перший: чітко визначити і гарантувати простір особистої свободи, в яку влада не втручається за жодних обставин.
Другий параметр: максимум влади передати на місця. Бо до мера, до місцевої ради можна прийти й пікетувати чи закидати яйцями, а до Києва їхати довго і побачити живого президента чи бодай прем”єра – практично неможливо.
І третій момент: повернення справедливості. Важко сформулювати, що це таке, але чітко відчуваємо, коли коїться несправедливість. І те, що вона останніми роками в Україні зашкалювала, стало одним із головних детонаторів революції.
Будуть ці три складові – далі моделюйте що хочете, хоч гетьманат відновлюйте.
Чи реально це здійснити в Україні?
– Більш ніж реально. На Майдані, крім жертовності та героїзму, бачимо фантастичні прояви альтернативної України. Замість звичного патерналізму, коли держава відповідає за все і за всіх, постала країна самоорганізованих спільнот. Виявляється, ми здатні давати собі раду без уряду, без правителів. Це відповідає вимогам сучасного світу. В ­ньому горизонтальні мережеві моделі самоорганізації успішно конкурують із вертикально інтегрованими холдингами. Тобто, на наших очах пострадянська система організації суспільства відмирає, а інша народжується.
Чи можна уникнути подальшого кровопролиття?
– Доки Майдан, який стоїть не за посади, а за недоторканний для будь-якої влади простір власної гідності та свободи, не запросять за стіл перемовин, мирне розв”язання конфлікту неможливе. Бо Майдан і парламентська опозиція – тактичні союзники в боротьбі проти брутального режиму Януковича, а не стратегічні партнери в будівництві нової України. Ціннісна система координат, а отже й стратегічні цілі в нас із реєстровою опозицією – різні. А тому за столом переговорів має бути присутній Майдан.
І Європа тут не допоможе?
– Там не розуміють глибини конфлікту, бо думають, що достатньо створити коаліцій­ний уряд чи зробити Яценюка прем”єром – і всі розійдуться по домівках. У європейських політиків зараз просто якесь паломництво до України. Напевно шанси тих, хто побував на київських барикадах, потрапити до наступного Європарламенту значно зростають. Загалом ЄСівська позиція дуже проста: поганий мир краще за добру війну. Бо тут труба, через яку до Європи потрапляє більш як 50 відсотків російського газу. Тобто в разі аварії на трубі наша проблема моментально стає їхньою.
Ситуацію ускладнює те, що усвідомлення необхідності змін дійшло далеко не до всіх українців.
– Є електорат Януковича, який сподівається на державу в особі доброго президента-царя. Та він завжди приречений на програш, бо такі люди за означенням – пасивні. Патерналістське суспільство, як правило, не народжує ані нових лідерів, ані нових ідей. Сьогодні виграє той, хто має більше активних людей.
Чому досі не з”явився єдиний лідер спротиву?
– До сутичок на Грушевського був праймериз серед лідерів громадянського суспільства. Хто до того з широкого загалу знав Василя Гацька, Володимира В”ятровича чи Єгора Соболєва, крім їхніх спільнот? Але їхні засоби виявилися неефективними в боротьбі з режимом Януковича. Не вийшло. Після Грушевського з”явилися інші герої. Вся країна дізналася про керівника “Правого сектора” Дмитра Яроша, а Андрій Парубій виглядає майже як остання надія Майдану.
Така ситуація постійно генерує нових лідерів, тому невідомо, хто поведе Майдан далі. Україні прищепили віру в те, що радикальні дії дають результат.
Чи варто буде провести люстрацію?
– Поламати систему можуть тільки позасистемні люди. Ідея люстрації полягає саме в тому, аби привести на високі посади тих, хто не знає, як працює система. А отже, створюватиме нові правила.
Зараз багато хто одним із способів виходу з кризи називає повернення до парламентсько-президентської республіки.
– Усі призабули 2006–2009 роки, коли державна влада була паралізована. Тоді ініціативи уряду блокував президент, ініціативи президента саботував уряд. І тому обрання Януковича було здоровою суспільною реакцією на розбалансованість механізму державної влади. У разі повернення до парламентсько-президентської республіки п”ять-сім олігархів, які є мажоритарними акціонерами парламентських партій і фракцій, фактично вирішуватимуть, як далі “розвивати” країну.
Що ж Україні треба?
Президентська республіка краще пристосована до потреб країн, яким потрібно наздоганяти лідерів, аби прорватися з третього світу в перший. Думаю, в Україні має бути президент, який безпосередньо призначає міністрів. А не сам фактично керує країною, а потім списує всі проколи на цапа-відбувайла в особі глави уряду. Щоб убезпечитися від можливої узурпації влади, є сенс обмежити президентську каденцію одним терміном. Бо європейська парламентська модель має багато мінусів. Вона сприятлива для заможних держав: дозволяє зберегти баланс, тяглість, компроміс. Усе це чудові речі, але не для країни, повної енергії і проблем.
Що варто робити політикам негайно?
– Зняти напругу. Бо на барикаді в мерехтливому світлі “коктейля Молотова” добру Конституцію не напишеш. А для цього слід випустити заручників по Україні, вивести війська з Києва, сформувати прийнятний уряд. На перемовинах потрібно домовитися про тимчасові заходи – строком максимум на рік. Потім думати, дискутувати і формувати новий суспільний договір, спертий на консенсус чи бодай стратегічний компроміс. Україну, як стару хату, треба терміново підперти колодами, щоб не завалилась. Але не можна себе обманювати, що вона довго стоятиме, якщо перетасуємо уряд чи повернемо Конституцію в редакції 2004 року. Треба думати, як збудувати світлий сучасний дім із сонячними батареями, енергоощадними технологіями та підігрівом підлоги.
Якщо напругу не знімуть?
– Тоді слід чекати чергового загострення. 9 березня – 200-річчя Шевченка. Символічно, бо Тарас Григорович точно не був прихильником ненасильницького спротиву. Ювілей Кобзаря може стати точкою національного кипіння. І не хотів би я тоді бути суддею чи “правоохоронцем” у цій країні.

 

 

Автор: текст: Людмила ПАРАСКІВА, Марія КУЦОВЕРА, фото: Тарас ПОДОЛЯН
 
 
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s