Роман Іваничук: Все мусить завершитися перемогою

30 січня 2014 р.

З високих гір до вершин літературних. Така дорога стелилася маленькому хлопчикові з Коломийщини, Романові Іваничуку, котрий понад усе любив книжки. Вони й обрали його. Замріяного, вразливого, але, водночас, непокірного та наполегливого. Його терни – власні переживання, які виливав на папері. Не був у засланні, не відчув колимських морозів. Але тут, на рідній землі, піднімав українців словом, своїми мальвами стелив довгу дорогу до перемоги. І досі болить йому та дорога. Бо ще триває. Бо дорога ця – без кінця і краю – і досі встелена тернами, льодом та полум’ям.
Роман Іваничук, один із найповажніших письменників України, розповість читачам «Час і Події» про свою літературну майстерню, розкаже, чому в його домашній бібліотеці нема книжок Ю. Андруховича та як до дрібниць напророкував події на Майдані та дату його початку.

Пане Романе, ви починали писати вже у досить таки зрілому віці. З чого народжувалися як письменник?

Не сягаю так високо… Не є аж таким побожним, але впевнений, що всім керує вища сила, Божий палець. Десь народжується хлопчик, малює вуглям на стінах. Мама б’є його, а він потім стає художником. Або народжується дівчинка, вічно співає, всім набридла. А потім вона стає солісткою світової слави.
І ось народжується хлопчик у селі, цей Ромчик Іваничук, у вчительській сім’ї, де багато книжок. Навчився читати ще до школи, писати – ще до першого класу. Читав казки: «Коли ще звірі говорили», братів Грімм… Чого тільки не читав у батьковій бібліотеці! Він був освіченою людиною. Тоді «Просвіта» видавала всілякі книжки для освіти населення, і я то все читав.

Title

Ну от хлопчина і подумав собі: «Хтось пише, і їх читають. То чому я не можу писати, а мене будуть читати?» Так я почав писати своє. І підписуватись. З мене сміялися і старший брат, усі. Жартували, що у нас появився віршомаз. Але ніхто мені не заважав, не карав, не встидав. Тільки казав, що то – дитяча забавка. А хлопець мусить здобути собі якийсь фах, і з того потім жити. Але так не сталося.
Той письменницький хист, який у мене був змалку, почав розвиватися. Спочатку були дитячі спроби, віршики, якась невиразна мрія про кохання у 15-16 років, коли здається – щось має прийти до тебе… І вірші про любов, якої не знаєш. А потім прийшло усвідомлення: ти – не соловей, що щебече сам для себе, а тебе мусять читати. І якось оцінити.
Коли служив в армії, у мене почав формуватися художній світогляд, функціональний (мусить мати функцію та наслідки). Мушу написане комусь показати, хтось мусить прочитати, оцінити. А я – перемогти всі труднощі, аби стати не десь позаду, а, щонайменше, у другий ряд письменників. Нині стою, кажуть, у першому ряді. Ну, то хай буде.
Працював над собою дуже довго, дуже вперто. Я – начитаний чоловік, читаю дотепер. Не уявляю собі життя без читання. У мене на тумбочці завжди мусить бути книжка.

Що саме зараз читаєте?

Перечитую Франка, бо хочу написати есе про нього, про його школу. Це, може, буде моя підсумкова робота.
Читаю все, починаючи від газет, віршів, прози у журналах, яку пишуть зовсім незнайомі мені нинішні письменники. Мені цікаво, як розвивається літературний процес.
Читання, пізнавання літератури і життя й дало мені те, що я став письменником. Перша моя книжка вийшла, коли мені було 26 років. Тоді вже відслужив в армії, навчався в університеті. Мав сформований світогляд: національний, соціальний, художній, мистецький, естетичний. Тоді у Львові, у видавництві «Каменяр», у 1958 році, вийшла моя книжечка «Прут несе кригу». Був то час совєтський, зі страшною цензурою. Треба було її оминати. Або хвалити більшовицький лад, чого, звичайно, не робив жодним словом.

Втім, вам пощастило оминути пекло заслань?

Сидів у тюрмі. Але то ще було в часи УПА. У Коломиї запідозрили мене… Але недовго сидів. Шукали, власне, мого брата, який тоді воював в УПА, а знайшли мене. Тоді вже полонили брата. Але то вже інша історія…

Вона згодом лягла в основу одного з останніх ваших творів?

Так, роману «Вогненні стовпи». І не тільки його.

Але ж згодом вам вдалося не лише писати, але й видавати свої книги.

Є у «школі майстерності» така штука, як підтекст. Не може бути художній твір в одній площині. Мусить мати вертикаль. Я кажу про одне, а читач має бачити інші площини: що автор думав, що хотів цим сказати. Це і називається підтекстом. Це не обман. Це – подвійне мислення, потік свідомості, витвореної письменником. Коли читаєте Джойса чи Кафку, то читаєте одне, а розумієте інше. І це мусить бути. Інакше твір є одноплощинним, і його ніхто не читає. А тоді, за совєтської влади, підтекст був нашою хитрістю, нашим порятунком. Ми писали про одне, а розуміли під цим щось зовсім інше.
Написав роман «Мальви» про яничарів XVI ст. Книжка обійшла весь український світ! Такого успіху я більше не мав. А все тому, що читачі зрозуміли, що йдеться про яничарів нинішніх. На моє щастя, цензура, радянська влада зрозуміли це запізно: коли вже почався ажіотаж, усі заговорили про роман. До мене прийшла слава. Книжка розійшлася трьома виданнями близько мільйона примірників. І, врешті, цензура спам’яталася: «Чому книга має такий успіх?!» Хтось із мудріших, ніж ті цензори, підказав: «Це ж не про Туреччину він пише, а про Совєтчину». Тоді книжку зняли, порізали, мене заборонили друкувати. Почалися гоніння. Але вони вже не мали куди подітися, мусили змиритися, що є таке прізвище, як Іваничук, і треба його якось толерувати. Але роман «Мальви» вже ніхто не згадував, аж до горбачовської перебудови.
Такі хитрощі – спонука, яка йде від художньої потреби, бо підтекст мусить бути. Йде вона і як самооборона перед людьми, перед якими треба маскуватися. Звичайно, шило вилазить з мішка завжди. Починаються гоніння, зрештою, починаються арешти. Мене вони оминули.

Оминули, бо книга була надзвичайно популярною?

Title Title

Вже чекав арешту. Мої «Мальви» вийшли в Америці, у видавництві «Тризуб». На обкладинці був зображений тризуб, а під ним – мальви. Знав, що це вже все. Навіть поїхав у своє село на Коломийщину, попрощатися з рідними та знайомими, бо знав, що треба буде відсидіти. Але урядова цензура побоялася: надто голосним тоді було моє прізвище. Тоді почали зваблювати мене принадами посад, квартири, призначили делегатом ООН. Нібито, Іваничуку то подобається, дає якісь вигоди і славу, і гроші, і побут… Так сподівалися, що я приручусь. А під кінець на мене «махнули рукою». Так мене та біда оминула.
Що з того скористав? Видав дуже багато історичних книжок – близько двадцяти. Цензурою було забраковано «Мальви» (після виходу) та «Журавлиний крик», про останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Але більшість моїх речей таки вийшла під маскою цього підтексту.
Тоді мене почали ігнорувати. Мовляв, мене немає. Не писали про мене статей і т. ін. Так тривало довший час. Тим не журився, змирився, натомість, працював над наступними творами. Були вони друковані чи ні – мене не обходило. Але я жодного разу не пішов на угоду з тією владою. І мав за це дуже велику нагороду. Коли був депутатом Верховної Ради, голосував за нашу незалежність.
Тоді ж приїхав до своєї родини у Коломию. Моя сестра, тоді ще жива, притулилася до мене і сказала: «Романе, дякую тобі, що ти не зганьбив наше сімейне ім’я». То була найвища моя нагорода! З цим живу і дотепер.
Ви бачите, що діється. Зараз відбувається якась внутрішня окупація цією бандитською владою. Що, звичайно, промине. Про це також пишу. Вже вийшла моя книжка про Майдан Помаранчевий (вона ж надрукована у моєму десятитомнику «Країна Ірредента»). Але ж до революції, яка тепер настала і триває, кілька років був застій. Була така стагнація, здавалося, що народ збайдужів, зневірився й абсолютно не хоче протестувати.
Два роки тому задумав одну річ, яка вийшла друком під назвою «Мандрівка до Аберфайлю», котра зараз є у продажу. Що таке Аберфайль? «Взяв» собі з роману Жуля Верна «Чорна Індія» про копальні Шотландії і підземелля. Подумав, що підземелля є і політичні, й історичні, і духовні. «Мандрівка до Аберфайлю» побудована у формі щоденникових записів. У першу і другу частину вкрапив сюжетний твір. Мала історична повість про Святослава, котрого вбив Святополк Окаянний, вкраплена у першій частині. На місці загибелі Святослава відкрили пам’ятник Теодозії Бриж. Я поїхав туди і розкопав цю праісторію, а потім її сюди «вкрапив».
У другу частину «вкрапив» те, що відбувається нині. Відчував, що бунт настане. Але щоб визначити це так точно, що це буде восени цього року… Я – не пророк, але звідкись передбачив це. Недавно була презентація цієї книжки у Музеї етнографії. І от у перші дні – маніфестації на Майдані. Презентацією саме займався наш львівський письменник Василь Габор. Я й кажу: «Василю, починається Майдан, протести. Чи варто зараз виходити з книжечкою? Мовляв, письменник написав чергову книжку, а люди там стоять». Він каже: «Невже забули, ви ж напророкували, що це станеться!»

Справжні письменники, як дзвони, які б’ють на сполох.

Так і є. У другій частині «Мандрівки…» зображений маскарад, де ви впізнаєте всіх тих, хто зараз мордує Майдан у звірячих масках. Сам не сподівався, що так точно передбачу! Я – оптиміст, знав, що це мусить статися. Але як «побачив», що це станеться саме восени минулого року, сам собі не можу пояснити.

Кажуть, письменники можуть під’єднуватися до так званого колективного підсвідомого. Пригадуєте Вернадського з його ноосферою? І таким чином можуть знайти значно більше, ніж звичайний обиватель.

Може й так. У будь-якому випадку, моя творча дорога почалася з моїх юнацьких спроб та серйозною працею у літературі. Вже видано понад 100 моїх книжок.
Саме тут продзвенів телефон. На іншому кінці дроту – дружина Романа Іваничука, прозаїк Ніна Бічуя.
Повдовів десь років із десять тому. Моя дружина, з якою маю двох дітей і чотирьох внуків, померла. П’ять років тому ми зійшлися з Ніною Бічуєю. Були друзями, а потім вирішили стати чоловіком і жінкою. Вона дуже мені потрібна, і я їй, очевидно, також. Вона – письменниця.

І незвичайна жінка…

Дуже незвичайна. І дуже потрібна. Живемо окремо, бо так сталося. Вона має свою сім’ю і своїх внуків, а я – своїх. Ось так і сходимося, то там, то тут. Мандруємо, подорожуємо разом. Так і вирішили жити.
Мені багато років. Скоро сповниться 85. Це – вже віковий край. Про те не думаю. Все у руках Божих. Хай Бог думає про мене, а я не буду тим журитися. Знаю одне – ніхто вічно не живе. Працюю у творчому ритмі. Щодня за столом – це моє правило. Навіть якщо не маю що робити, буду шукати щось, щоб зробити, а, може, про когось написати. А, може, комусь молодому допомогти. Після обіду дивлюся телевізор, бо таке діється в світі… І без кінця читаю. Зараз працюю над Франком. Мене, відколи став відомим, завжди запитували, хто ж мій учитель.

А як, до речі, ви до Ірини Вільде «прийшли»?

Прийшов нахабно. Тоді Ірина Вільде була всім відомою письменницею, а я – молодим початківцем із першим рукописом своєї першої повісті, котру передрукував на машинці. Думав, кому б її показати, бо відчував, що, мабуть, мені вдалася. То була повість «Край битого шляху». Не те, щоб нею зараз пишався, але й не соромлюся, бо вона – добра і відіграла тоді певну роль. То був час, коли треба було багато чого оминати. Про ОУН, до прикладу, не міг написати. Не довго думаючи, взяв рукопис і подзвонив у двері видатній письменниці Ірині Вільде. Вона тоді мешкала ще під Високим Замком.
Питає: «Що хочеш, сину?» Кажу: «Хочу, щоб ви прочитали мою повість». «А ти хочеш бути письменником? Добре подумай!». Я й кажу: «Хочу!». – «Ну, якщо хочеш, то будеш!»
Прочитала повість і сказала: «О-о-о-о… Це – варто уваги». І книжка вийшла друком. Тоді скликав товаришів на чарку у ресторан «Москва», і, звичайно, запросив Ірину Вільде. Налили чарку горілки, щоб мене привітати. Всі випили, а Вільде вилила мені чарчину на голову і сказала: «Хрещу тебе в літературу!» Віджартовуюсь: «А у нас, в Коломиї, хресну маму називають нанашкою. То я й вас буду називати нанашкою». Всі її потім так і називали.
Ми були великими друзями з Іриною Вільде. Сперечалися, мали право одне одному робити зауваження, критикувати одне одного. Але ми не розлучалися. То було так, ніби ми – ровесники, а вона ж була ровесницею моєї мами. Такий біль мій і дотепер: вона раптом втратила пам’ять. Коли приходив з Ніною, з Яворівським, вона нас не пізнавала. Хоч ми разом і на санках їздили, і мандрували Карпатами…
Мої читачі в залі завжди вгадували, хто ж мої вчителі: «Та, напевно, Стефаник! Напевно, Коцюбинський!» Так, і вони. Але Василь Стефаник нікому не може бути вчителем. Він – письменник абсолютно інакший і не може мати епігонів чи послідовників. Він – унікальний. У нього і вчитися не можна. Його треба тільки читати.
Коцюбинський – світлий письменник, сонячний, з прозорим стилем. У мене є одне оповідання про Карпати «Рододендри», написане у його стилі. Всім подобалося, але хтось мені сказав: «Та це ж ваше «Intermezzo»!» І я тоді вирішив: «Досить, Романе! Баста!» Ту новелу, хоч дуже її люблю, передруковувати більше не буду, бо вона є чимось подібною до новели Коцюбинського. Треба ж було знайти себе самого. Але себе самого можна знайти лише у процесі роботи. І мені допоміг Франко. Не тільки мене вибрав. Він був педагогом усієї української нації. І я у тій школі вчився: від його казок, від «Лиса Микити» до «Мойсея».
Тепер, на схилі віку, якби мене запитали, а хто ж був моїм учителем, я б для себе визначив, що все життя вчився у школі Франка. Ні разу він мене не «посадив за ослячу парту», але й за першою партою я не завжди сидів. Іноді він пересував мене за якийсь твір за другу парту, за третю. Він добре знав, що робити з цим хлопцем (сміється, – ред.), з цим чоловіком, який пнеться стати в ряд із Франком. Поруч із ним, як рівний, ще ніхто не став, хоч, може, стане, але перевершити його трудно. І не треба. Але школа його позначилася на всіх. На всьому українському письменницькому загалі. І на мені. Тому й хочу написати дослідження під назвою «У школі Франка».

Флобер свого часу переконував, що справжній письменник має працювати над стилем своїх творів, аби досягнути досконалості. Ви теж так вважаєте?

Кожен мій твір, насамперед, історичні романи – інакший за стилем. Завжди писав так, щоб не повторитися. Звичайно, всі знають, що то писав Іваничук, що то його почерк. Намагаюся писати щоразу інакше. Знаходжу інший композиційний підхід, ключ. Мені Ніна, коли тільки ми познайомилися, і я «благословив» її в літературу, сказала: «Радила би вам одне – писати другу книжку інакше, ніж першу». І я собі це запам’ятав.
Є письменники навіть дуже цікаві, але працюють в одному ключі. Не буду називати прізвища, щоб не кидати на них тінь. Вони втрачають читача, який ніби знає, що наступний твір буде про те саме. З нібито іншим сюжетом, але нічого нового його вже не вразить.
Кажете, треба виписувати до кращого. Але є й інший бік: письменник виписується і більше не пише. Бачу, мені це ще не загрожує. А от Ніна моя перестала писати. Давно. Вона працює і редактором, і викладачем, дуже освічена. Виробила свій стиль, інакший, ніж інші письменники. І десь злякалася, що може писати гірше. Так я думаю. Було таке, що її не друкували, хтось негативно відізвався про якусь її річ. А письменник на це не повинен звертати увагу. Нам своє робить, як казав Тичина. Письменник не повинен ображатися чи кидати перо. Припускаю, її блискучий прозорий стиль так зазвучав, що вона подумала: «А раптом знову так не вдасться?» Хоч деякі її речі досі з успіхом перевидаються…

Читаєте сучасну вітчизняну літературу?

Читаю майже все, що потрапляє в руки. І маю дуже багато претензій до нинішніх авторів. Хоч, звісно, є і добрі. Василь Габор дуже мало пише, але дуже чисто, дуже цікаво. Віктор Неборак – модерніст, але не дурить людей модерно. Він просто інакше бачить. Євген Пашковський пише, як Марсель Пруст – потоком свідомості. Його великий роман «Щоденний жезл» – одне велике речення. Він отримав Шевченківську премію – і дуже заслужено. Михайло Слабошпицький – зі старшого покоління, але дуже цікавий. Пише дуже багато і різного. Григорій Гусейнов… З моїх наймолодших, які мене вважають, так би мовити, метром – Олеся Мамчич у Києві, Вікторія Стах, Люба Проць…
Водночас, є автори, які спекулюють так званим постмодернізмом, якого нема, бо в нас не було модернізму. Вони засвідчують свій постмодернізм нецензурною лексикою. Не можу зберігати їхні книги в хаті, бо мої внуки прочитають ту страшну брудну московську лайку і скажуть: «А наш дідусь такий самий, бо він тримає ту книжку». Це й Андрухович, і Жадан, і Дереш…
То не є література! Вона може мати вигляд добірної літератури, але вона засмічена непорядністю. Виступав не раз, і вони мають мене за ворога. Література – це не бордель! Це – храм! У моїх творах, у розмовах персонажів, коли персонажем є злодій, він справді розмовляє злодійським жаргоном. Цього не встидаюся. Коли персонаж – повія, курва, то вона мусить розмовляти так, як розмовляють повії.

У вас така героїня також є.

Є. І я того не встидаюся. Але коли лайка є в авторській мові… Я ж не можу таке слово вимовити ні при кому! А він бере і друкує, щоб читали мільйони! Але це минається. Цей весь бруд зараз вже став не модним. А вийшов на поверхню після совєтської цензури, коли не можна було написати, що чоловік із жінкою спить. Так, ніби дітей бузьок приносить. Про це треба писати. Любов тілесна – це гарна любов. Від неї народжується найдорожче – дитина. Але про це треба писати дуже делікатно. Родом із Гуцульщини, тому знаю безліч сороміцьких коломийок. Але там нема жодного слова сороміцького. Люди ж розуміють, про що йдеться (сміється, – ред.).

Це і є підтекст.

Так, дійсно. А вживати лайку в авторській мові – це просто непристойно. Андрухович пише так, його донька – так само. Вона – жінка. Думаю: «Як ти не соромишся того? Це ж слова, які не можу повторити навіть перед своєю дружиною, хоч із нею і спиш, і є все те, що є між чоловіком і жінкою».

Це ж таємниця двох.

І, зрештою, це не має поганої назви. Воно має прекрасну назву – любов, пристрасть, кохання. А називають іншими словами. Я – не чистоплюй і не ханжа, але я мию руки.

Ваші сцени, коли описуєте кохання, надихають, очищають. А зараз це почуття втоптують у землю.

Його зневажили! Як мужчина, знаю те чекання жінки, коли буду з нею разом! Яке це палюче бажання, яка це мрія! І мені це називати поганню – просто образливо. Та навіть між тваринами є певна етика! А ми ж – люди…

Які стосунки у вас були з Романом Федорівим? Ви ж працювали майже пліч-о-пліч.

Перетиналися як літератори, які разом працюють. Ми разом почали. Спочатку він мені не імпонував, бо писав про ленінські речі, чого я уникав і взагалі вважав, що цього не можна робити. Але потім він писав і добрі речі. Був потужним письменником. Він дуже добре ставився до мене. Я до нього – також. Оберігав мене, коли мене цькували. Йому казали: «Звільни Іваничука з роботи». Відповідав: «Звільніть мене, а потім – його». Так мене і не звільнили. Письменник, коли виходить на люди, повинен розуміти, що з цієї пори, коли він видав першу книжку, вже перестає належати собі. Уже належить людям. І повинен про це постійно думати. Поет і мій великий друг Павличко часом забував про це… І Федорів це робив. Але цього не робила Ліна Костенко, цього не робив Слабошпицький, цього не робив Шевчук. Цього не робив я. Цього не можна робити!
Мені тоді казали письменники, які робили компромісні речі: «Пропадеш, тебе заарештують». Я їм відповідав: «Ви робите свою кар’єру, а я – свою. Але моя кар’єра буде вічною, а через вашу вам дуже скоро буде соромно». Вони ж мені: «Невже ти думаєш, що ця могутня радянська імперія може розпастися?» Відповідав: «Кожна імперія розпадалася. І ця розпадеться». Вони ж: «Може, не будемо жити». А при житті й один, і другий, і третій каялися і просили вибачення у читачів.

Повернімося знову до Майдану. Минуло лише дев’ять років, й історія знову повернулася назад. Вже не в такому мирному вигляді. Чого намагається нас навчити?

Перший Майдан дав світові зрозуміти, що є українська нація, чого вона хоче. Є інтелігентною, збирається мирно на Майдані, хоче вибрати свого президента. Вона ще не знає, що той президент її підло зрадить. Та ж це Ющенко поставив Януковича президентом!
Я був довіреною особою Ющенка. Як я його захищав, вірив у нього! Але ті його вічні бабські сварки з Тимошенко, ті його поступки (компроміси) перед Януковичем, якого сам він називав зеком… А потім йому прем’єра дав! І ті його послідовники – кендзьори, хмари, які голосували проти всіх! Вони ж вибрали Януковича! А тепер протестують на майданах! Я ж Кендзьору казав: «Що ти робиш, чоловіче? Ти ненавидиш Тимошенко, то ненавидь, але не голосуй за Януковича тим своїм «проти всіх». Адже тих 5 відсотків голосів усе і вирішило.

Тоді Україна мала б іншого президента.

Мала бути Тимошенко! Скільки б вона не була, як би себе виявила, ми не знаємо. Але вона – розумна жінка, енергійна. Знала, що хоче мати Україну своєю державою. А цей хоче бути холуєм у Москви! І більше нічого він не хоче. Ми всі стали заручниками цієї страшної злочинної політики. Тепер він вбиває людей. Те, що відбувається – це вже злочин, це вже кримінал.

Яким ви бачите розвиток подій в Україні?

Все мусить завершитися перемогою. А коли ні, то це стане трагедією української нації. От заметіль така – а мене серце болить, як вони стоять на Майдані. Якщо люди підуть з Майдану, то почнуться репресії. І це буде надовго. Не навічно, але надовго. Як вистояти? А треба вистояти. Бачу за настроями, вони, все-таки, мають намір вистояти. Не можу вже стояти на Майдані. Колись, коли був депутатом, не оминав жодного віча, а зараз мені тяжче.

Ви їх підтримуєте словом.

І матеріально. Отримую високу депутатську пенсію і ділюся нею з Майданом.

Довідка
Роман Іваничук – український письменник, поет, громадський діяч, один з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, член Спілки письменників України, депутат Верховної Ради України І-го скликання (1990-94). Заслужений працівник культури України.
Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, Літературної премії ім. А. Головка, премії ім. І. Мазепи. Герой України.

Автор:Зоряна Франко, Львів. Спеціально для «Час і Події»

Джерело:

3s коментарів

Filed under Іваничук Роман

3 responses to “Роман Іваничук: Все мусить завершитися перемогою

  1. ггг, ось воно звідки “література – це храм!”, у Андруховича про це читала, думала, хто це міг сказати.

    Подобається

    • Василько

      ага. до речі, у вівторок Андрухович в ун-ті Шевченка читатиме лекції про Антонича і Чубая.

      Подобається

      • ну канєшна. вони потім на ютуб викладають, хто не встигне наживо, із betv можна теж зайти. Оксана Забужко вже три читала, мені дуже сподобалося. а Андруховича кілька разів чула у Львові в універі, він дуже гарно читає. Антонич – то його дисертація, думаю, там він має що казати. ну і Чубай, звісно…

        Подобається

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s