Валентин Сильвестров: Я чую на Майдані музику…

22 січня 2013 р.

Найвідоміший український композитор – про свій душевний стан, новий хоровий твір, присвячений Єврореволюції, і про те, чому гімн України звучить літургійно

Гість програми Мирослави Барчук Homo Sapiens – композитор Валентин Сильвестров.

Мирослава Барчук: Дуже хотілося б почати говорити з вами як із музикантом про музику, але ми зараз сидимо за кілометр від вулиці Грушевського й від Майдану, де, без перебільшення, вирішують долю країни, тому хочу почати з цього розмову. От упродовж останніх двох місяців Майдану який у вас душевний стан? Що ви відчуваєте?

Валентин Сильвестров: Це не просто Майдан. Якщо брати музику як метафору, то це була музика правди на Майдані, музика гідності. Я чую на Майдані музику… От, наприклад, коли співають гімн. Я знаю, що є вдалі гімни – німецький та інші, але ж це гімн унікальний, він має літургічну основу, алілуйність, розспіви. Коли люди співають – я просто слухаю. Я музикант і багато разів це чув, але в той час, коли Майдан співає цю пісню – неагресивну, там навіть слова такі: “згинуть наші вороженьки (не вороги!), як роса на сонці” – якась милість є в цьому. І неначе крила виростають.

Мирослава Барчук: Композитор, який його написав…

Валентин Сильвестров: Вербицький.

Мирослава Барчук: …створював літургічну музику.

Валентин Сильвестров: Він писав і оперети. Але це священик був, він мав духовну освіту і служив навіть, мав літургії. Це в радянські часи замовчували. Композитор Людкевич навіть вважав, що його літургічні твори мають ознаки геніальності.

Я до чого це кажу. Дивлюся, коли показують антимайдан. Якщо подивитися на цих загнаних людей і на цих спортсменів, їм треба показати: будьте обережні, бо холуїв таких, як ви, хазяї потім прибирають. Гітлер прибрав своїх виконавців, Сталін прибирав своїх виконавців – Ягоду й тих, хто розстрілював. Будьте обережні, бо ті гаспада-таваріщі одсиджувалися.

Нині виникає ситуація, що через дурість цієї влади – вони провокують кровопролиття. Провокація полягає не в тому, що наймають провокаторів, а в тому, щоби довести людей до тої межі, що втрачають розум. Як можна в країні, яка ще не вийшла з кризи, де непристойно бути багатим… Це погано. Якщо ти багатий – допомагай іншим. Оце багатство, яке демонструють, – що це таке?! Та хто ти такий узагалі?! До президента. Ти щось винайшов, щось зробив? Звідки ці гроші? Нехай прокуратура, яка риється, шиє Тимошенко, побачить, звідки оце все.

Непристойно бути нині багатим, це вина якась. Та як це можна? Якщо ти – віруюча людина, і через одного тебе стільки людей втрачає свободу, глузд, життя, ідуть, щоб тебе… Та хто ти такий?! Ти що, цар і бог? Одного разу я побачив, як він з кимось говорив і сказав: “Я знаю, що таке біль, бо в мене було проблемне життя”. Та що ти знаєш? Що ти робиш тоді з країною?

Мирослава Барчук: Ми ж прекрасно розуміємо, звідки вийшли ці люди – з СРСР, з тоталітаризму, який просяк у їхню кров. Ви пережили в 1960-х роках травму, вам не давали диплома консерваторії, вас не приймали в спілку композиторів, травили за авангардну музику. Скажіть, будь ласка, коли ви думаєте про ці й про ті часи…

Валентин Сильвестров: Там була трагедія, навіть драма – а тут теж є трагічність, але опереткова. Бо коли ми бачимо, як суди розглядають справи – це нагадує радянські суди. Прокурори наші – це вишинські. Вишинський – це Пшонка того часу. Якесь відчуття шахрайства. Нині немає того загального страху.

Бо я пам’ятаю, коли вчився в школі, ще нічого не розумів узагалі про час, таке враження (для дитячого розуму), що коричнева темна смуга на краю горизонту. Я нічого не розумів, коли читаєш: “разгром”, “погром”, “растрєл” – оце діти там читали таке. А тут такого немає, але ж перші кроки роблять. Негідництво й бидлоту видно! Не треба великого розуму чи великого розуміння – це очевидно, не треба ніяких доказів.

Мирослава Барчук: Зовсім недавно ви давали інтерв’ю газеті “День” і казали, що вам цікаво писати. І треба писати тоді, коли ще не відомо, чи буде перемога – тоді ти ніби в зоні істини.

Валентин Сильвестров: Мені подарували книжку поета Збіґнєва Герберта. Мені здається, що це велика поезія, вистраждана ХХ століттям, дурістю кривавою, вистрілами. Це переможна поразка, це стоїстично. Він – стоїк не той, як Марк Аврелій, який філософський стоїк, який знав нещастя, та все ж був імператором – а він всередині всього цього перебував. Я трохи рядків вам прочитаю, бо це стосується нинішньої ситуації, “Послание господина Когито”:

Иди до темной границы как те что шли до тебя
за своей последней наградой золотым руном небытия
иди не склонив головы средь тех что на коленях
средь повернувшихся спиной и повергнутых во прах
ты уцелел не для того чтобы жить
времени мало нужно дать пример
будь мужествен когда подводит разум
будь мужествен ведь только это в счет
а Гнев твой бессильный пусть будет как море
каждый раз как услышишь голос униженных и битых.

Це геніальна поезія саме стоїка. Переможна поразка – це інше. Якщо переможна перемога – це біда, такого не буває.

Мирослава Барчук: У вас є дуже багато циклів, й останній – “Музика поезії”. Хочеться мені зрозуміти, як ви читаєте поезію, як ви її чуєте? Ми з вами востаннє говорили про Тичину. Ви сказали річ, яка мене вразила, – що чуєте музику вже в тексті Тичини. Мені здається, ви дуже співзвучні з Тичиною. Як ви це відчуваєте? От ви берете, скажімо, Давидові “Псалми”, або Сковороду, або Шевченка, або Мандельштама. Як ви з ним не входите конфлікт, які у вас стосунки?

Валентин Сильвестров: Ці тексти (я кажу тільки про себе, бо різне буває, різна може бути мотивація) треба сприймати як новинки, ніби їх зараз написано – тоді вони мені відкриваються. Якщо я буду історично до них підходити – втрачаю з ними зв’язок. Якщо це актуально, якщо це не Тичина написав, а навіть невідомо хто, якщо цей вірш тільки-но з душі знято, то музика можлива в моєму розумінні.

Усі ці тексти особисто я сприймаю як щойно написані, тоді вони відкриваються. Навіть Пушкіна. Бо якщо брати Пушкіна, Лермонтова, то зараз історично впадаємо в стилізацію – і є добрі приклади стилізації. Але коли Пушкіна писав, наприклад, Глінка, то цей текст теж був для нього занадто близьким. Він писав музику того персонажа, який у тексті. “Я помню чудное мгновенье” він писав від імені Пушкіна. А коли я беру, то це не я “помню” – не Пушкін, – а сама поезія пам’ятає. Персонаж цих віршів – сама поезія, в якій є персонаж, але він уже символічний, тоді як у той час, коли його написано, він іще був живим, а тепер злився з поезією. Тому ці пісні – це не інтерпретація, а пісні поезії, поезії цього персонажа.

Мирослава Барчук: Я хотіла з вами про Шевченка поговорити. Ви колись казали, що вам Шевченкові вірші нагадують псалми, і навіть порівняли деякі цикли з лірикою Шевченка. А в чому ви це бачите? В чому відчуваєте?

Валентин Сильвестров: Тут така ситуація. Мені здається, він не літератор, а художник. Як професіонал він – художник, а професіонал-поет звучить якось… Надія Яківна Мандельштам сказала колись про Ромена Ролана “професіональний гуманіст”, коли він коли приїхав в СРСР і нічого не побачив.

Мирослава Барчук: Ромен Ролан боявся опорочити соціалістичну систему.

Валентин Сильвестров: Він проти фашизму був, не помічав, що це – брати. Була якась причина…

Професіональний поет – це поет чи доля якась? Сказати, наприклад, що Пушкін – професіональний поет, просто язик не повертається. Він радше професіональний камер-юнкер. А Лермонтов? Це офіцер. А Тютчев? Дипломат.

А Шевченко… Тут така ситуація: сам народ вибрав його. Коли читаєш його вірші, бачиш, що це не поезія в літературному сенсі. Інколи, може, й коряво щось сказано, але немає сили виправляти, бо тут інша ситуація. Я побачив, що Шевченкова поезія більше всього і правдивіше звучить не в такому масштабі – голос та фортепіано може бути це, але не основне, а акапельний хор без усяких інструментів. В цьому масштабі розкривається повністю його поезія. Не треба прикрашати інструментами, гонгами – це буде неправда вже, як на мене. Бо його поезія і його доля як поета, його Вітчизна, його Україна – це українська мова. Не просто та Україна, яку він описує, а мова. Він жив у російському середовищі, щоденники писав російською, але поезія – це його дім, мова. А мова – це акапельний хор, метафора мови як такої. Акапельний хор – надлюдський, який володіє мовою. Це сама мова, виражена метафорично в акапельному хорі.

А тепер дивіться, я вже казав, що його “Кобзар” нагадує “Псалтир”. Псалтир – це струнний інструмент, схожий на кобзу. Псалми виконували на псалтирі, тобто цар Давид – це кобзар того часу. У Шевченка, мені здається, алюзія була на слово “псалтир”, що кобзар – це не той сліпець. Він – унікальний поет в історії, можливо, таким був Гомер, який просто співав, вірші його не написано, а наспівано.

Якщо брати “Реве та стогне…” – ну, картинка… Цей вірш став символом України, хоч там сичі якісь, дуб скрипів. Це місцевість, яку підняв не тільки сам Шевченко, а ще доля поезії в тому народі, в який цей вірш ввійшов.

Мирослава Барчук: Можливо, тому воно таке вічне.

Валентин Сильвестров: На вчорашньому Майдані серед дня я почув, як один зі священиків сказав Шевченкове: “Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде”. Це з “І мертвим, і живим…” Коли читати “І мертвим, і живим…”

Мирослава Барчук: …там усе про сьогодні.

Валентин Сильвестров: Читайте.

Мирослава Барчук: Кажуть, що такі кризи, як та, що нині триває в нашій країні, повертають значення вічним цінностям й ідеалам. Наприклад, те, що ніби втратило значення, слова девальвувалися, а потім знову повертає значення найвищим словам, цінностям.

Валентин Сильвестров: У Блока є вірш “Балаган”:

В тайник души проникла плесень,
Но надо плакать, петь, идти,
Чтоб в рай моих заморских песен
Открылись торные пути.
Тащитесь, траурные клячи!
Актеры, правьте ремесло,
Чтобы от истины ходячей
Всем стало больно и светло!

Ось ці “истины ходячие” – це ті потріпані слова: хліб, вино, правда, любов. У них правда – як би їх не тріпали. Правда, гідність, що б з ними не робили, як не зав’язували – оце “истины ходячие”, від яких “светло и больно”. Тому що, виявляється, їх відстоювати у світі, який каже, що це все вже застаріло, а не застаріло робити капосні справи й прикриватися правдою – цим не боляче. А тим, які відчули, що ви прикриваєтеся правдою, законом, а творите беззаконня, болить ваше нерозуміння.

Що ж це за закони, які творять у незаконний спосіб? При тому здорові дядьки, оцей Колесніченко – та в нього обличчя підозрілої людини, видно, що його переповнює злість, ніби людина з’їла щось недобре! А він – юрист! Та що ж ти робиш?! Подумай своєю головою дурною. А він каже: два роки готували цей документ.

Мирослава Барчук: Ще хочу запитати вас про наш час, але трішки з іншого боку. Ви дружили із Сергієм Борисовичем Кримським, дуже цікаві ваші діалоги. Й ось Сергій Борисович каже вам, що ваші елегії та пісні справляють враження, що ви пробуєте серед шумної й гуркотливої цивілізації створити школу тиші. Ви свідомо це робите?

Валентин Сильвестров: Є есе однієї чудової російської поетеси Ольги Сєдакової, пов’язане з постмодернізмом. Вона каже одну річ, з цим пов’язану: постмодернізм та проблема пустоти. Оця ніби пустота, ніщо, яка почала проникати в культуру, забрала найбільші речі, ввібрала найгучніше, як чорна діра. Єдине, на що вона не зазіхнула, – речі тихі й скромні: їй це просто було нецікаво. Й от вона каже: в цих скромних тихих речах є майбутнє інших, великих речей. Вона так припускає. Тобто є ситуація, коли тихе слово гучніше від будь-якого гуркоту. І це описано в Біблії: що гори обрушилися – і не було там голосу Бога; що заревіло море – і не було там голосу Бога. А повіяв тихий вітер – і був там голос Бога.

І виявляється, що надто багато було гуркоту і правдивого, і брехливого, і криків. Зрозуміло, чому. Експресіонізм з чого складається? Припустимо, експресіонізм німецький після ніцшеанської епохи, після Вагнера – це біль щирий. Натомість постекспресіонізм уже радянський і пострадянський – це вже не те, а результат впливу того, однак того болю він вже не відчуває. А там, у Шенберґа, Берґа це вогненно: вони в вогні горіли, вони любили те, що відкидали, але бачили, що воно гине – і оце їхня реакція.

І так виходить, що оцей грім, цей світ, який гримить – його пустота, бо він любить це. А тихі речі йому не потрібні.

Мирослава Барчук: Хочу повернутися до музики. Оця книжка ваша, лекції-бесіди, яку видало видавництво “Дух і літера”, називається “Дочекатися музики”. Ви дуже часто говорите, що не можна музику виколупувати, як родзинки з булки – її треба дочекатися. Можете пояснити, як ці вісники приходять, як воно працює? І чи завжди ви можете спіймати?

Валентин Сильвестров: Тут виникає проста ситуація – це стосується і поетів. Я пов’язаний, зокрема, і з поезією, тому вважаю, що поет не може отак сидіти і планувати: “От я напишу вірша”. Так, є і такі поети, які володіють версифікацією. Але написати вірш, який жив би самостійно, дуже рідко вдається. І навіть у великих поетів це буває не завжди.

Тут виникає такий момент, що дочекатися не означає, що ти сидиш і чекаєш. У Пушкіна це все добре:

Я сладко усыплен моим воображеньем,
И пробуждается поэзия во мне:
Душа стесняется лирическим волненьем,
Трепещет и звучит, и ищет, как во сне,
Излиться наконец свободным проявленьем –
И тут ко мне идет незримый рой гостей,

Знакомцы давние, плоды мечты моей.
И мысли в голове волнуются в отваге,

И рифмы легкие навстречу им бегут,
И пальцы просятся к перу, перо к бумаге,
Минута – и стихи свободно потекут.

Тут розшифроване дивне відчуття, що із напівсну, з якогось такого забуття, з вільного вияву виникає це. Це описано в віршах. І це правда, хоча воно й схематично написано.

Це не означає, що тебе хтось, що Бог продиктував. Це особливість людини, яка займається такою формою діяльності, що називається словом “творчість”. Єдиний істинний творець – це Бог. От він може сказати, що він – творець. Всі решту – наслідувачі. Так би мовити, “знай своє місце”.

Так-ось, тут не це важливо. Важливо, що хтось хто щось робить у цій сфері, він перебуває у зоні, де є перехід від “ніщо” до “щось”. І ось коли він перебуває у зоні “ніщо”, яке творить, то в нього є якийсь шанс перейти цю межу зробленості. Бо вся культура нам каже – ось є вічні цінності. І ти робиш це своє зусилля, а тобі кажуть: “А, це вже було. І це було. А це закрито”. Бо культура, усталившись, поставила такі високі ідеали – мовляв, та хто ти такий перед Бахом чи Моцартом? Культура вже зробила це.

Коли ти перебуваєш у цій зоні і забуваєш про це, то виникає стрибок. І ти раптом дивишся – а оборона вже за твоєю спиною. Ти вже проскочив.

Може, музика тоді вже не обов’язково краща й вища від того, що було, – вона просто в зоні буття вже знаходиться у той час. От є професіонали – і в цьому їхня мука: що от треба щось написати, треба. І витискаєш себе. Можливо, щось і вдається. Відомо, наприклад, що Моцарт зразу творив. Бетховенові було складно, він записував, переробляв – але ж потім відбувався той скачок, це очевидно в його музиці!

Але у Моцарта, очевидно, є не тільки талант, а й особливості тієї мови, в якій я перебував – тієї музичної мови, в якої були простіші форми існування, гармонії більш зв’язні. У Бетховена більш розширений діапазон гармонійний, у Моцарта він скромніший.

Тепер кажуть – Пушкін. А гляньте, які чернетки! Все ж покреслено, перероблено.

Мирослава Барчук: Тобто митець це виробляє в собі?

Валентин Сильвестров: Так, тут інстинкт майже собачий: ти натренований на водоплавних птахів – то на горобців не реагуєш. “Но лишь божественный глагол до слуха чуткого коснется” – тут Пушкін… Він занурений в мовчання. Але у професіоналів, які цим займаються, є ще одна професійна ознака – він насторожений. Просто ти з цим живеш – можливо, з дитинства. Це певний дар, який не входить у професіоналізм. Цей дар, який має бути у професіоналів десь схований – в любові до музики, у відсутності надмірної любові до себе, що от “я написав – тому це добре”.

Показник істинності – це безкорисна любов до музики. І коли я люблю якийсь твір Моцарта, то це не тому, що це Моцарт написав, великий геній, а тому, що люблю саме це. Тобто від кумиризації потрібно відходити. І тоді виробляється певний інстинкт, що коли ти теж зробив щось подібне, то впізнає його. Але не за величчям в кульутрі, а за цим стрибком “щось”. Вона може бути нікому не помітною – це інша річ. Мусить бути тонке чуття на можливість.

Мирослава Барчук: Хочу, щоби ми повернулися до тієї розмови про випаленість після шедевру…

Валентин Сильвестров: Я говорив про те, що це входить в умови існування тих людей, які вибрали оцю музику чи поезію. Входить оце дуже болюче відчуття пустотності та що вони нічого не можуть, хоча вчилися – це по-перше. Бо є люди, які теж талановиті, але в них є інша риса – аранжувальна: він у будь-який момент все що завгодно може на замовлення. Це теж особливий дар. Вони не претендують на те, щоби якийсь особливий твір був, але зате вони дуже мобільні. Я говорю про інший стан – не те щоби вищий, але інший.

Кажу про ті трудності, які ти зустрічаєш перед початком будь-якої справи, коли тебе зустрічає ця стіна і пустота незробленості. І от коли ти дочекався і проскочив – це одна річ, але є така відома річ, як муки творчості. Це муки власне не творчості, а нетворчого стану людини – оце муки. Бо коли ти опиняєшся в тому стані – то це вже не мука. Приклад – Чайковський. Він сам казав, що мав дар зразу входити в те, що називають натхненням. Коли він творив “Пікову даму” десь за 16 днів, цю геніальну оперу, то навіщо було так поспішати, чому йому так горіло? У мене така метафора, що він зайшов у кімнату, де творив оті 16 днів – а вийшов сивим, перегоріло все.

Я до чого веду? Класик – це людина, яка знає у всьому міру. Тому він класик, у нього є метод, він знає, що тут небезпечно, він знає небезпеки творчого процесу і перебуває в ньому. Романтика – це безстрашність, це саме молодість, коли тебе оця класична обережність починає дратувати. І потім виникає ситуація, коли є прорив у мистецтві, але зате дуже згубно часто щодо самої долі людини. Бо він ввійшов у зону, де щось здобув, – а душа вигоріла. В той час, коли вона горіла у класика, той пригасив вогонь.

Мирослава Барчук: У вас було таке?

Валентин Сильвестров: Ні, у мене не було такого вигорання. Я про це не кажу. Просто знаю, що це таке, за деякими ознаками у себе. Важливо ось що – що оцей хворобливий стан мук творчості – це муки не творчості, нетворчого стану. А коли ти вже знаходишся там, то це вже не муки творчості, це часто горіння або блаженство згорання.

У музиці часто ці прописні істини – натхнення – піддають сумніву: “А, це романтизм!” Тексти виникають теж гарної якості, але в них не було цієї ознаки. І тоді я для себе назвав це “сізіфом”. Сізіф – це персонаж грецької міфології, який оцей камінь з великим трудом котить нагору, а він назад котиться. Мені здається, що крім певного комічного, байкового змісту, там є зміст апокаліптичний – це ніби безвихідь: що минає слава земна, що всі діла людей згорять. Тут виникає, що культура – це боротьба людини з цим каменем, який падає. Бо будь-яка справа падає – але деякі падають миттєво через свою дурість, тупість або поганство, а деякі застрягають там і поступово сповзають через корозію часу. Наприклад, спеціалісти вважають, що Данте – а це ж велика поема середньовіччя – потрібен коментатор. Потрібен коментатор і для Гомера.

Камінь цей постійно падає, а оцей інстинкт його постійно підтримує… І я тоді такий термін вигадав комічний – сізіфофонія. Тобто музика, якої не встигли зіграти – а вона ж з великим трудом робиться. Бо є ж і музика, яка робиться за дві хвилини і за стільки ж часу падає. І немає жодної біди в тому – маса таких текстів, особливо у ХХ столітті. Може, й раніше були – ми ж знаємо тільки вершини культури, це ж класики, а було в ті часи і багато іншої музики… Отже, сізіфонія полягає в тому, що текст є, але він паперовий. Він, звичайно, написаний на папері, але в нього немає самостійності, він сам себе не тримає і сам себе не пам’ятає – не те, що я його не пам’ятаю. Тексти, які ми любимо, самі себе пам’ятають, вони знають, що кажуть, і пам’ятають це. І ото ознака якоїсь оригінальності, на яку повинна орієнтуватися кожна людина, яка займається цим. І не має значення, який у нього талант – високий чи низький. І навіть якщо це є в низькій музиці – от ця пісня Bésame Mucho – там є ота справжність, недарма ця пісня досі звучить, або “Суліко”. І виявляється, що і в низькому жанрі це працює. А якщо просто ота сізіфофонія – пограли, поспівали, у кращому разі оцінили, що співак гарно співає, що в нього є дар, а сама пісня відсутня – є імідж виконавця.

Мирослава Барчук: І час не змінює відчуття цієї справжності в людей…

Валентин Сильвестров: Так, воно не змінюється. Річ у тім, що коли Моцарта сприймати або Баха через те, що в них перуки… Так, перуки в їхній музиці є. І те, що ця музика була створена не при електричному освітленні, а при свічках – там це відчувається. Можливо, хтось це і любить – але тоді вони не чують цих текстів. Бо ці тексти, маючи ореол того часу, пробиваються, вони актуальні. І коли ми слухаємо, що вони ніби створені зараз – то тоді і правда є. А коли ми слухаємо, що це було у XVIII столітті – то це цивілізація, це інша форма існування культури. Для мене це не цікаво. Мені цікаво Моцарта слухати, ніби воно зараз створено. І тоді відлітають оті всі перуки.

Мирослава Барчук: Дякую за розмову і дай нам, Боже, всім мудрості й перемоги.

Валентин Сильвестров: Я так сподіваюся, що таки дійде до цих, якщо вони люди. Ми ж повинні, як це є у християнстві, ненавидіти не людину, а гріх у людині – оце дуже важливо. Не саму людину, яка щось робить – у неї можуть бути свої виправдання, а саме оце звинувачувати. Боюся, що часто ми переходимо на особистості – може, і я теж у певному сенсі…

Є одна максима – любіть ворогів своїх. Всі кажуть – як, він же мене вбиває. Але ж це навзаєм, той ворог же і мене вважає ворогом. У нього свої якійсь є міркування, з моєї точки зору помилкові. І ось коли інтенції потрапляють і на праведного, і на того, що видно зі сторони, що він неправедний – але у нього, може, є якась своя правда. І от тут є суть, отоді зло погашається. Це християнська максима взаємна, а не тільки що “мене тут мордують”. Так, це неприйнятно для цілого народу – це прийнятно для окремої особистості, тоді вона мучеником називається. А от щоби народ був мучеником – це неприйнятно.

А так виходить, що у нас зараз цілі народи мученики через оте, що всередині найпростішої конструкції немає оцього…

Джерело: ТВІ

Залишити коментар

Filed under "2014-2020", Сильвестров Валентин

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s