Мирослав Маринович: Активісти Майдану могли б змінити країну

26 грудня 2013 р.

 

 

Правозахисник, член-засновник Української Гельсінкської групи, учасник Ініціативної групи «Першого грудня» — про уроки і перспективи українського протесту

Підбиваючи підсумки року, що минає, звичайно ж, згадуватимемо найяскравіші його моменти, а одним із таких в Україні 2013-го, поза сумнівом, є Євромайдан. Про його уроки і перспективи, паралелі з Майданом-2004, закономірність таких протестних акцій для українського етнотипу журналістка «Дня» розмовляла з правозахисником, членом-засновником Української Гельсінкської групи, учасником Ініціативної групи «Першого грудня» Мирославом МАРИНОВИЧЕМ.

— Ініціатива «Першого грудня» була покликана налагодити діалог із суспільством, згуртувати його довкола спільних цінностей. Частина суспільства вийшла на Майдан. Чи змогла ініціатива «Першого грудня» повністю виконати свою роль? Чи були почуті її члени суспільством?

— На ваше запитання може бути багато відповідей. По-перше, Майдан об’єднався передусім довкола європейських цінностей. Вже потім через дії влади певні акценти змінилися, але і в першому, і в другому випадках цінності є в основі стояння Євромайдану. І це є прямий відгук на заклик Ініціативної групи «Першого грудня», яка, власне, наголошувала на потребі пам’ятати про роль цінностей. При цьому ніхто не уявляв собі — принаймні ніхто із членів Ініціативної групи, — що вони можуть бути безпосередніми лідерами, командирами Майдану. Цей заклик стосувався суспільства, щоб воно замислилося над питаннями цінностей. Суспільство й висловило своє ставлення до них — незалежно від того, діяло воно під нашим впливом чи ні. Проте є й друга сторона медалі. Якщо підійти до рядових членів Євромайдану й запитати, чи вони щось знають про Ініціативну групу «Першого грудня», то може виявитися, що добра половина взагалі не чула про цю групу або ж має про неї доволі смутне уявлення… І це цілком нормально! Ми ніколи не переоцінювали свої впливи, свою роль у цьому суспільстві. Проте для нас важливо, що ті люди, котрі знають про нас, стверджують, що наша позиція є для них важливою. Адже кожна людина свою позицію формує не тільки від себе, а й з урахуванням думки цілої низки інших людей — своїх друзів, своєї родини… Так от, для частини людей наша думка потрібна, щоб вони могли сформулювати свою позицію. Це прекрасно, це добре! На більше, очевидно, ми не могли претендувати, враховуючи ситуацію в Україні.

— Як ви оцінюєте перспективи Євромайдану? Бо, з одного боку, говорите, що Євромайдан стоїть, і стоїть по-запорізьки. А, з другого, на вашу думку, Євромайдан неначе завис у момент свого найвищого злету: витримавши загрози силового розгону, він тепер перед загрозою повного ігнорування. Що далі?

— Відповідь на це запитання залежить від багатьох чинників, і тому не можна вгадати розвиток подій на всі сто відсотків. Обидві можливості, заявлені мною, є ймовірними. Тобто, з одного боку, Майдан можете вистояти і тим самим змусити державу врахувати його позицію. Це сталося б, якби піднялося суспільство передусім на Сході України або якби тиск Майдану зростав по експоненті. Тоді можна було б говорити, що Майдан поставив владу на коліна. З іншого боку, останніми днями складається враження, що воїни Майдану вийшли на поле, а суперника — немає (хоча насправді він є — у багатьох провокаціях, у формуванні враження, що «ну, ви собі постійте, а ми житимемо своїм життям»…). Це свідомий задум цієї влади, тому що вона сформувалася на принципі «Мы на поводу улицы не пойдем». Переконати людей у тому, що їхні протести нічого не дадуть, — це те, чого влада домагається вже три з половиною роки. За цим принципом живуть у Росії й Білорусі, де домогтися від уряду якихось поступок можна лише тоді, коли принизливо просиш — як просять холопи. Ось чому цими днями склалося враження, що Майдан неначе завис у момент свого найвищого злету, а тому постало питання, скільки йому отак стояти і в який момент він повинен згорнутися… Це питання відкрите для всього суспільства. Ясна річ, політична опозиція була б зацікавлена, щоб Майдан стояв аж до моменту перевиборів, бо це для них чудове тло для ведення кампанії (це не є кримінальна річ, тут немає нічого осудливого). Проте недавні додаткові вибори показали, що наше суспільство ще не готове до їх успішного проведення. Ми ще не здолали ту силу, яку має Янукович над душами пасивних людей. І цим треба комусь займатися. Я думаю, що якраз активісти Майдану могли би змінити цю країну, якби стояли не лише на київському Майдані, а й стали рушійною силою, яка би трансформувала все суспільство.

— Чи можете провести паралелі між Майданом-2004 і Майданом-2013? Зараз у засобах масової інформації щодо «помаранчевого» майдану з’явилися зневажливі формулювання на кшталт «помаранчевий карнавал…»

— Мене це також ображає… Це формулювання є злобним, негативним. Люди чомусь вирішили, що помаранчева революція була чимось сороміцьким — тим, що заслуговує на такі слова. Насправді ж помаранчева революція була даром Господнім, була революцією Духу. Народ, якого зневажали, показав, що може бути гідним. Це був великий гарний порив народу до гідності. То як можна назвати це так принизливо? З іншого боку, за цим стоїть певність багатьох людей, що Майдан, щоб бути успішним, має бути кривавим. Я зустрічав людей, які були в цьому переконані. Але це страшенна редукція людського духу, зведення його до примітивних рефлексів «око — за око»… Просто диву даєшся! На Євромайдані робилися окремі спроби нав’язати силовий підхід — наприклад, згадаймо виступ у Львові Юрія Михальчишина, який зневажливо відгукувався про студентські «забави»: мовляв, чоловіки повинні зайнятися своєю справжньою справою, тобто насильством. Але, Богу дякувати, Майдан у якийсь момент чітко відчув, що ненасильство — єдина можлива й єдино успішна платформа, на якій Майдан може вистояти й перемогти. І я щасливий, що Майдан стоїть на цій платформі до сьогодні — стоїть світло і весело. В інших державах, коли такі маси народу виходять на демонстрації, розбивають вітрини магазинів і грабують їх, підпалюються автівки тощо. В Україні всього цього немає. Кадри аерозйомки Майдану — фантастичні! Стоїть така маса людей, і це є арка любові, а не ненависті й насильства. Так що Україна не лише не повинна висміювати цей веселий, карнавальний спосіб стояння — вона повинна гордитися тим, що має такий народ.

— Чи можна вже зараз говорити про висновки для українців від подій, пов’язаних з Євромайданом?

— Напевно, варто говорити про появу нового покоління, яке має свій виразний характер. Жодним чином не принижуючи тих людей, які народилися в інший час. Хочу сказати, що не кожне покоління, не кожний рік народження має свою виразну специфіку. Наприклад, мій рік народження — 1949-й — глухий у суспільному сенсі, він не проявився. А, скажімо, покоління Сашка Кривенка проявилося — дуже цікаво, дуже гарно. Схоже, що минуло двадцять років, і суспільство наче знову увійшло в резонанс і з’явилось оце нове покоління. І це тішить мене надзвичайно! Хай у їхній мові ще немає точності формулювань, хай їхня позиція ще не до кінця усвідомлена, але це — покоління, яке здобулося на свій власний голос. Таким є мій перший і найоптимістичніший висновок щодо Євромайдану. Можу зробити і другий висновок, який зараз уже жваво обговорюється в Україні, — якою мірою Майдан є закономірним для українського етнотипу? Віче, Майдан, обрання гетьманів на Майдані, розмова з владою на віче — багато людей вбачають, що в цьому проявляється якийсь особливий український етнотип. Це цікаве спостереження, тому що віче — це, фактично, референдум (те, що у Швейцарії виглядає походом до урн і голосуванням, у нас відбувається як віче). Такого демократизму немає ні в Росії, ні в Білорусі. Проте, з іншого боку, можна зробити й невтішний висновок, що за час від одного майдану до другого демократії в суспільстві нема. Бо поміж майданами суспільні проблеми не вирішуються, а лише нагромаджуються, і треба тоді чекати, аж коли знову спалахне Майдан, щоб проблеми таки розв’язати. Тобто в такому разі Україна перетворюється на пульсар, який лише час від часу спалахує невдоволенням, а не на сонце, котре горить (тобто вирішує свої проблеми) постійно. Можна зробити ще одне спостереження. Часом складається враження, що люди на майданах уже діють згідно з означеним етнотипом, а влада чинить за моделлю, яка відповідає іншому етнотипу. В даному разі — російському. Тому що коли гетьман приходив у минулому на віче, він знімав шапку, хрестився і ставав на коліно перед народом. Звичайно, він не був святим чоловіком, звичайно, мав свої інтереси, що їх ревно обстоював. Але при цьому була певна пошана до такого зібрання народу, була пошана до його голосу. Нинішня ж влада цієї пошани не має. І це просто обурює!

— На вашу думку, пане Мирославе, що готує нам рік прийдешній?

— Я не пророк і тому не можу передбачити всього. Але хочу сказати, що всі, до теперішнього моменту, злети українського духу (1991-й, 2004-й і 2013-й роки) — це етапи нашого становлення, це школа нашого громадянського зростання, це пологи нової України, яка була придавлена історичною багатошаровою товщею асфальту. Сьогодні Україна піднімається, цей асфальт дибиться. Він, як ми бачимо, все ще сильний. Але я переконаний, що впродовж подальших років — через страждання чи ні — український дух таки знайде адекватні форми свого сучасного державницького існування.

Джерело День

Джерело: 1 грудня

Advertisements

1 коментар

Filed under 1 Грудня. Ініціатива, Маринович Мирослав

One response to “Мирослав Маринович: Активісти Майдану могли б змінити країну

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s