Ада Роговцева: Останню пропозицію руки і серця отримала у 60 років, і дуже сміялася

20 жовтня 2013 р.

Ада РОГОВЦЕВА: «Останню пропозицію руки і серця отримала у 60 років, і дуже сміялася»

 

 

 

Ексклюзивне інтерв’ю журналіста «ВЗ» з народною артисткою України

Аду Роговцеву люблять усі, хто хоч раз дивився бодай один фільм за її участю. Актриса зіграла у понад 80 картинах. Знімається з дев’ятнадцяти років. Народна артистка Ада Роговцева кілька років тому отримала звання Героя України. Але для своєї родини і для мільйонів глядачів вона стала героєм набагато раніше. Про воєнне дитинство, несамовите кохання, подружнє життя і дітей Ада Роговцева розповіла журналісту “ВЗ” під час запису програми “Таємниці зірок” на телеканалі “Україна”.

– У вашому житті стільки всього відбулося. Коли були дитиною, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Розуміли, що відбувається?

– Мені було лише чотири рочки, коли розпочалася війна. Ми були в Одесі, падали бомби… А потім жили в окупації у місті Глухові Сумської області чотири роки. Недалеко від нашого будинку був концентраційний табір російських полонених. Оскільки ми жили найближче від нього, саме до нас приходили якісь люди і приносили картоплини, картопляне лушпиння… Усе це варили, а вночі під страхом розстрілу передавали цю “їжу” через колючий дріт. Це робили мої мама з бабусею і сусідки. Було так страшно… А коли помер Сталін, ми чергували на вулиці. Стежили, щоб люди носили траурні пов’язки. Мали при собі багато жалобних нашивок, і у кого не було “чорної відзнаки”, кожному нашивали. Пригадую, було холодно, взуття – лише назва, ноги мокрі, задубілі… Якось зібралися ми в однієї подружки, щось солоденького з’їли і такий регіт на нас напав. Стриматися не можемо, але одна одну шарпаємо за рукав, бо ж біда підстерігає на кожному кроці. Я навіть тоді написала вірш: «Он умер, его нет уж больше с нами. Закрылись ласковые, добрые глаза».

– Але це не була єдина ваша втрата у житті. Смерть чоловіка, знаю, пережили дуже тяжко…

– Втомлююся бути сильною, однак щоранку розплющую очі і кажу: “Треба жити. Треба жити”. Коли мав померти чоловік, з голови не виходить такий спомин. За добу перед його смертю мені вдалося напекти такі тонесенькі млинці з паштетом зі шампіньйонів. Третього млинця він не доїв… У нього був мікроінсульт. Трохи потягнуло руку. Потім стало легше, і його виписали з лікарні. Небезпеки не було. Але вдома знову стало гірше. За кілька днів ще гірше. Я знову відвезла Костю у клініку. Лікар оглянув, а коли ми вийшли, сказав: “Три місяці”. Як з’ясувалося, це був рак підшлункової. Це такий страшний рак… Я тоді попросила лікаря, щоб написав спеціальну довідку для Костя Петровича, ніби у нього нема раку, тільки “барахлить” підшлункова. Як тільки ми вийшли, я дала йому ту довідку, щоб прочитав. Не впевнена, що він дочитав її до кінця, але я свідомо обманювала чоловіка, ще й навела свій приклад: “Пам’ятаєш мої ниркові напади?”. Він так страждав, що дивитися на його муки було нестерпно. Ми вибігали на балкон чи у кухню, щоб виплакатися. А Катя навіть просила у Господа, щоб швидше забрав його… Пережити смерть Кості мені допомогло бажання щось написати – по-живому. Поки ще біль дає ось цей творчий адреналін. Сіла і написала історію нашого кохання. Цією історією я його і оплакала. Катя сиділа за комп’ютером і набирала. Іноді сварилася: “Що ти написала, мамо?! Це – шкільний твір для другого класу. Переписуй!”. І я переписувала. У цьому був гумор, який нас рятував від душевного болю. А ще це була можливість захлиснутися слізьми. Так, щоби захотілося вити. Коли вийшла книжка “Мій Костя”, здалося, що Костя нас відпустив. Відпустив, пішов і… залишився.

– Ви і далі працюєте. На що витрачаєте зароблені гроші?

– Онуки, діти… Мені ж нічого не треба. Ну хіба що якихось дві-три речі, щоб не казали, що доношую старе. У мене ніколи не було пристрасті до ювелірних прикрас. Хоча і маю цього достатньо, але не люблю їх носити. Донька каже: “Мамо, подивися на себе: ти ходиш у капцях по городу, що на кілька розмірів більші. Сусідка Маруся ходить у капцях по городу. Але ж вона сільська жінка, і капці у неї її розміру!”. Варто передбачити у законодавстві статтю “Видатки на подарунки дітям і онукам”. Тому що цим людина на старості живе.

– Кілька років тому ваш онук Олексій Ткаченко розбив дорогу іномарку. Ви його сварили?

– Він тільки отримав права. Та й не винен був, бо лив тоді страшний дощ. Та що казати? Тепер уже не так важливо, а тоді було страшно, коли Олексій мені зателефонував: “Адо, тільки не хвилюйся…”. Питаю: “Ти не в лікарні?”. – “Ні, – каже. – Зі мною все гаразд”. Ну і слава Богу…

– Чому внуки називають вас по імені – Ада?

– Тому що вони відчувають, що ми… ровесники. Я не люблю гуляти з дітьми, не люблю з ними бавитися. Мої діти завжди присутні під час моєї роботи. І завжди поруч. От я у 24 роки захотіла сина – і я його народила. А потім дуже швидко вийшла на роботу, через три місяці. А з Катею – через чотири.

– Кажуть, ви продовжували працювати мало не до останнього дня під час вагітності?

– Мені сказали лягти на збереження. Кажу режисерові, що мусить зняти всі сцени зі мною, бо далі буде складніше. Але не виходило щось там. Бігати мені лікарі заборонили, але не було жодного кадру, щоб я кудись не бігла. Знімалася повні сім місяців. Працювала би й далі, але режисер казав, що мене вже знімати не можна, бо ніс розпух. Тільки очі… Але фільм ми відзняли, і Катьку я зберегла.

– Як складалися ваші стосунки з чоловіком?

– Ми з Костею Петровичем були дуже різними. Я – м’яка у стосунках з дітьми, іноді моя м’якість доходила до ідіотизму, а Костя був до ідіотизму суворим. Так мені тоді здавалося. Нашому Костику було, мабуть, років шістнадцять, а у Костя Петровича пропав кинджал, який йому хтось привіз з Грузії. Пізно ввечері з’ясувалося, що того кинджала нема. І запідозрив у крадіжці сина. Насмілився його розбудити, почав кричати і вимагати, щоб син повернув: “Я знаю – це ти його взяв! Віддай!”. Налякав Костика. Як з’ясувалося наступного дня, Кость Петрович, будучи напідпитку, комусь той кинджал подарував. Відтоді минуло багато часу, нема вже їх обох… А я цього забути не можу. І пробачити не можу. Нехай Господь простить.

– У вас з Костем Петровичем було шалене кохання. Закохалися з першого погляду?

– Ні. Це не було кохання з першого погляду, бо він був одружений, і я навіть збирала комсомольські збори, на яких ставила питання про моральну поведінку студенток, які чергували біля під’їзду Костя Петровича. Він був дуже красивий. До нього й липли дівчата. Я вважала, що така поведінка заслуговує комсомольського стягнення. І через рік сама потрапила у ті тенета. Сталася біда – Кость Петрович захворів на туберкульоз. У свої 23 роки я віддала рік життя на боротьбу з цією недугою. Хлопці боялися йому подати руку, щоб не заразитися, а я ніколи – ні до, ні після – так пристрасно його не цілувала, як під час хвороби. Навіть облизувала ложку, коли доїдала за ним суп. Хоча бриджуся всього. Але мені треба було тоді вселити у нього віру і силу.

– Як відгуляли весілля?

– У нас було 100 карбованців (до грошової реформи 1961 року, що дорівнювало 10 крб. згодом). На ці гроші у той час можна було купити “четвертушку” коньяку, 220 грамів московської ковбаси, квіти і заплатити за таксі. Приїхали у загс, Кость Петрович нервовий такий, його трясе. Зачиняючи двері таксі, прищемив мені мізинець. Кров лиє, хустинкою мізинчик перев’язала… От і розписалися кров’ю. Приїхали додому. Поставили перед мамою валізу, накрили скатертиною, поставили наші закуски, квіти та випивку і відсвяткували наше весілля втрьох.

– Після смерті Кості Степанкова-старшого минуло багато років. Не було бажання ще раз вийти заміж?

– Останню пропозицію отримала у 60 років. Я так сміялася, що у мене аж кольки почалися. Кандидат на посаду чоловіка образився. Уявіть собі: я 46 років прожила з чоловіком. Як можна поруч уявити когось іншого? Коли не стало Кості, залишалося чотири роки до нашого “золотого” весілля. Він так про це мріяв. Все собі уявляв – як то буде, обговорював кожну деталь святкування. Але не дочекався…

– Потім пішов з життя і ваш син...

– Нічого Господь не робить страшнішого і трагічнішого, ніж смерть дитини. Я нічого не хочу, цілий день живу, а потім довго читаю. Або дивлюся телевізор. Навіть якщо лягаю – не можу спати. Лежу з розплющеними очима і тихенько починаю сходити з розуму…

– Чому ваша книга називається “Свідоцтво про життя”?

– Мій син ще 25 років тому запитав, чому є свідоцтво про народження, свідоцтво про смерть, але нема свідоцтва про життя. Тому і книжку свою назвала “Свідоцтво про життя”.

– Після пережитого звідки черпає­те сили жити?

– Моя книга закінчується моїми вір­шами: “Обгорiли крила, i мене не стало”. Так воно і є насправді: зовсім інша людина живе тепер на світі. Мене ніби не стало, але я живу. Любов до близьких нікуди не поділася. Вона мені підказує, як жити і приносити радість тим, з ким залишилася…

Довідка «ВЗ»

Народна артистка України Ада Роговцева народилася 16 липня 1937 року у Глухові Сумської області. Закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1959 р.). З 1959-го по 1994 р. – актриса Національного академічного російського драматичного театру ім. Лесі Українки у Києві. Автор поетичних збірок “Мамині молитви” і “Цілую голос твій”, книг “Мій Костя” і “Свідоцтво про життя”. Зіграла у понад 80 фільмах, серед яких “Вічний поклик”, “Салют, Маріє!”, “Осіння дорога до мами”, “Було в тата три сини”, “Кармелюк”, “Завтра буде завтра”, “Тобі, справжньому”, “Полювання на ізюбра”, “Мій генерал”, “Єрмолови”, “Тарас Бульба”.

Донька – Катерина Степанкова, актриса театру Романа Вік­тюка (Москва). Внуки – Олексій Ткаченко, Матвій Скляренко, Дарія Степанкова.

 

 

Автор: Галина Ярема

 

 

Джерело: ВЗ

3s коментарів

Filed under Роговцева Ада

3 responses to “Ада Роговцева: Останню пропозицію руки і серця отримала у 60 років, і дуже сміялася

  1. прекрасне. стоїчне. мудре. як і все у Ади.

    Подобається

Написати відповідь до mamache Скасувати відповідь

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s