Роман Матис: «И так поймут» – це просто гурт однодумців

2 жовтня 2013 р.

Роман Матис

Для маркетолога та за сумісництвом громадського активіста зі Львова Романа Матиса мовне питання є таким же актуальним, як і для багатьох львів’ян та українців загалом. Проте він бореться за права української мови не з «вилами та прапорами», а крізь призму маркетингу та за допомогою Інтернету – з допомогою громадського руху «И так поймут».

Про те, як він це робить, Galnet поспілкувався із самим Романом Матисом.

Розкажіть, будь ласка, про громадський рух «И так поймут». Чим він займається?

«И так поймут» це просто гурт однодумців, які погоджуються із тою тезою, що якщо хтось зі споживачів хоче придбати якийсь товар чи послугу, він має право розраховувати на те, що їх йому продадуть комфортно настільки, наскільки йому це потрібно. Якщо я хочу побачити це наживо, то йду в магазин; якщо хочу це купити в Інтернеті, розраховую, що є Інтернет-сайт. Так само, якщо я хочу придбати товар і прочитати інформацію про продукт чи послугу українською мовою, то розраховую, що хтось би мав мені її надати, якщо він зацікавлений у мені, як у клієнті.

Це така одна із форм відвойовування права української мови на існування, якщо чесно. Ходити з прапорами, вилами я не вважаю ефективним, а от ринкові закони здатні досягти набагато більше. Ми бачимо, що навіть за наші півтора роки діяльності ми добиваємося набагато більше, ніж це би було на рівні декларації політиків чи ще когось.

 

«Першим нашим проектом було звернення до журналу Esquire Україна»

 

Що саме стало поштовхом до створення «И так поймут»?

Це накопичувальний ефект, коли обурення накопичувалось, і в певний момент воно штовхнуло до того, щоби діяти. Оскільки я є маркетологом, то розумію, як працюють причинно-наслідкові зв’язки, що відбувається, як люди реагують, і як повинен поводити себе бізнес в умовах ринкової економіки. Розуміючи, що невдоволений споживач нікому не потрібен, я вирішив, що це є одним із елементів невдоволення – коли порушують твої права на отримання інформації зручною тобі мовою.

Пізніше, замислившись глибше, я зрозумів, що ситуація виглядає наступним чином – усіх народжених після 2000-го року в цій країні зобов’язують вивчити російську мову для того, щоб вони могли тратити свої гроші. Виглядає так: навіть якщо ти народився україномовним в Україні, живеш в україномовній сім’ї, спілкуєшся якийсь час в україномовному середовищі, то коли ти зароблятимеш гроші і захочеш їх потратити, більшість бізнесу в Україні тобі скаже: «Абращайтесь к нам, пажалуйста, по-русски, потому что мы плохо понимаем украинский язык».

Це ненормально і відбувається насправді примусова русифікація населення. Я не маю нічого проти російської мови, але чому мають страждати мої права як україномовного? Невже ми гірші? Якби це була інша мова, то була б та сама реакція. На території України діє безліч польських компаній, але вони не приходять на територію Західної України і не кажуть: «Ну ви ж тут більшість розумієте по-польськи, тому ми будемо по-польськи  говорити». Вони, навпаки, роблять дурницю і кажуть: «Ну ми знаємо, що тут всі па-русскі разгаварівают, ми будемо теж так пробувати».

Раніше я теж міг зі співрозмовником перейти на російську мову, бо володію нею абсолютно нормально, так само, як і польською, англійською, і розумію навіть трохи чеську, але зрештою в Україні повинна бути принципова позиція. Якщо вже бути принциповим, то у всьому. Я зараз у побуті навіть з російськомовними українцями можу розмовляти українською, я не бачу проблеми. Але є категорія людей, яка, чуючи іноземну мову, відразу «підмикається» на неї.  У мене є товариші в Києві, які туди приїхали працювати з Росії, то вони не можуть розмовляти українською, але прекрасно її розуміють.

Як ваша спільнота шукає своїх однодумців?

Люди самі нас знаходить, але я ніколи не ставив собі за завдання брати кількістю, тому що кількість – це не завжди якість. Чи нас 3000, чи зараз 5000 – ми все одно є.  Починало взагалі там …надцять осіб.

Тобто я озвучив ідею, запросив долучитися і першим нашим проектом було звернення до журналу Esquire Україна. Ніхто не сподівався на позитивний результат, бо якщо вже все зверстано, то  ніхто мову змінювати не буде – це очевидно. Але все одно ми повинні були про це сказати.

Деякі активісти навіть перший номер Esquire переклали добровільно. Це була спроба показати, що не так це вже і складно. Тобто не розказуйте, що «ета бальшиє дєньгі». Причому номер зверстали в PDF-версії, і вийшов такий самий Esquire, тільки електронний.

Російський Esquire є дуже цікавим виданням, як на мене, якщо говорити про глянець – наскільки він може бути цікавим. Там є над чим подумати, є на що подивитись, бо американський Esquire – це суто такий «потреблятський» журнал: «тачькі, сіські», алкоголь, сигарети.

Я розумів, що, дивлячись на «братів наших молодших» (росіян – ред.), українці зроблять щось схоже і могли би зробити це українською мовою. Було би дуже бомбово, я просто гарантію даю. Це би там смачно звучало, коли би розумні речі писали українською. І я впевнений, що їх аудиторія була б набагато більшою, ніж є на сьогодні.

Проте вони зробили інший вибір (залишили журнал російським – ред.). Не знаю, наскільки він ефективний, але мені здається, що кип’ятком від появи чергового номера Esquire ніхто не пісяє. Я чекав Esquire, і для мене це було розчарування.

Уже другий проект, який запускав той самий видавець в Україні, вийшов українською – це National Geographic. Ми у березні стартували зі зверненням до Esquire. Нас, м’яко кажучи, послали, а головний редактор навіть «стібався» і не зовсім коректно висловлювався про україномовних. Проте наші активісти запалилися, і я сказав: «Ну, ок. Esquire ми просто не купуємо, почекаємо, коли він загнеться від браку кількості читачів. А тоді будемо рухатися далі, і давайте будемо звертатися до National Geographic».

Маючи інформацію, що готується видання цього журналу в Україні, ми почали писати у головну штаб-квартиру звернення. Писали, що ми б хотіли, щоби в Україні журнал виходив українською. Вони, звісно, сказали, що це вирішує видавець: «Але ми там повпливаємо ніби». Видавець каже, що вони ще у 2008 році вирішили, що журнал буде українською, але я в це не вірю. Нехай кожен залишиться при своїх думках. Результат є – україномовний National Geographic.

Щоб їм легше жилося, ми організували кампанію добровільної передплати журналу для дитячих будинків України на цілий рік. Деякі політики підтримували цю ідею, тобто аж один – Олесь Доній. Він передплатив журнал за підтримки Фонду Петра Порошенка в 131 школу. Щоправда, якось так вийшло, що частина шкіл були з його округу.

Це надзвичайно цікаве видання і навряд чи хтось там у дитбудинку знайде таку інформацію. Спочатку думали, що це будуть школи, але потім вирішили, що в школах до дітей це навряд чи дійде, а от в дитбудинках гострий дефіцит хороших і приємних речей.

Щоправда, є одне «але», як каже Майкл Щур. Я звернув увагу, що «Укрпошта» взагалі працює через одне місце. Вони на рекомендовані листи приносять повідомлення, і ти маєш прийти до них у відділення, щоб забрати свою бандероль. Знаючи, що мені треба сходити і забрати її, я це зроблю. Але перші номери National Geographic могли лягти десь там на полиці, бо в дитбудинках просто не зорієнтувалися, що треба забрати журнал. Ми намагалися писати, розказувати їм, але це ж «Укрпошта»…

Траплялося, що дехто казав, що «от я би передплатив журнал, але я не можу фінансово собі дозволити на цілий рік передплатити. Може якось разом зібрати гроші?» Я завжди казав, що наша спільнота ніколи не збиратиме грошей, ніколи не буде розпоряджатися грошима, і ніколи не буде піарити політиків. Ми дистанціюємося від будь-кого і від грошей також.

Тобто якщо ви тут щось робите, то тому що вам це близько, і ви готові витратити тих кілька хвилин у день для гігієни. Я це називаю «особистою гігієною»: якщо я маю час на те, щоб почистити зуби чи сходити в басейн поплавати, то я можу знайти у день тих кілька хвилин, щоб написати чергове звернення до компанії, що забула, у якій країні вона працює.

142Так само я не купив жодного номера Forbes Україна, хоча, мушу визнати, що вони взяли у мене інтерв’ю щодо «И так поймут». І видали 5 кейсів про те, як може вибір мови повпливати на прибутковість бізнесу. У мене є надія, що версія Forbes в Україні має шанс стати україномовним або двомовним.

В Forbes йшлося про те, чи можуть вплинути такі бойкоти на прибутковість бізнесу. Можуть, за певних обставин. Я розумію, що таким як Rozetka відхід у кількасот чи навіть тисяч покупців видимими у балансі не стануть, і вони не зрозуміють, чому це сталося, бо у них завжди відбуваються коливання. Але є інший ринок, наприклад автомобільний.  І він, перепрошую, зараз у такій дупі, особливо, якщо йдеться про luxury автомобілі.

Компанія Audi в Україні відмовилася дружити з нами, тобто україномовними споживачами. Вона має багато пояснень, але все одно результат такий: «Вибачте, ми змогли зробити офігезно дорогий конфігуртатор українською мовою, але ми не змогли зробити це з сайтом», який там у 1000 раз дешевше міг обійтися. Коли відійде 3-5 покупців від компанії Audi, які би могли купити дорогий автомобіль в районі 1 млн грн, то от вам у рочок мінус 3-5 млн грн.

 

«Ми не заполітизовані і не беремо ніяких грошей»

Як ви реагуєте на дискредитацію «И так поймут» в Інтернеті? Бо пишуть багато негативного.

Нам не страшно, бо існує той момент, що ми не заполітизовані і не беремо ніяких грошей – це відсікає будь-яку можливість нам щось закинути. Сказати можна що завгодно і про кого завгодно, але ще треба мати чим це підтвердити.

Найперший і такий найсмачніший пост про «И так поймут» в Інтернет-просторах щодо цих провокацій – нібито ми збираємо по 300 грн в місяць, щоб не «тролити» компанії, – це видання «Цукерберг позвонит». Вони назвали мене: «Роман Матис маркетолог из Львова, который известен тем, что принуждает бренды разговаривать на украинском языке, прирекая их тем самым на забвение».

Видання наводить приклад: «Боже, дивіться, у компанії «Балтика» в Україні всього-на-всього 3 500 передплатників на Fb-сторінці. Ви собі уявляєте, до чого ці бандерлоги, терористи доводять бізнес?» А то нічого, що після того, як ми їх змусили перейти на українську, їх аудиторія зросла у 2,5 рази?

Ну а що, нормальний пост у них вийшов, резонансний. Вся «расєюшка» сколихнулася, її Інтернет-простір: «Боже мій, що в Україні коїться! То УНА-УНСО вулицями ходили з вилами, а тут вже й до Інтернету добралися».

У вашій спільноті є й російськомовні українці. За що борються вони?

За майбутнє своїх дітей. Що значить російськомовний українець? Може бути ситуація така, як-от у моїх знайомих – чоловік російськомовний, дружина україномовна. В якому середовищі буде рости дитина? Зрозуміло, що вона буде білінгвістом.

Я є ще й противником глобалізації, тому ці речі зав’язані. Тобто антиглобалізм, продуктовий націоналізм і так далі – насправді це відстоювання інтересів внутрішніх ринків країни. Тут не йдеться лише про питання мови, це також питання бізнесу, існування країни, геополітичного становища в кінцевому результаті, тобто – як до нас будуть ставитися навколишні.

Історія з Forbes в Україні полягає у тому, що запускається в країні якесь світове видання і запрошується головний редактор. Усі російськомовні глянцеві журнали запрошують зазвичай якогось «модного руського рєдактора». Коли головному редактору Forbes поставили запитання: «Чому журнал не українською?», він відповів дуже просто і чесно, і тим самим підставив себе і всіх інших : «Ну я ж русский, я не смогу его делать на украинском».

А де наші українські журналісти у той час? Десь там коректорами, у кращому випадку – молодшими редакторами і все. І що їм світить? Нічого. А от Ользі Вальчишин з National Geographic пощастило, тому що вона, будучи україномовною, змогла стати редактором журналу, бо вона володіє українською мовою. І туди ні Васічкіна, ні ніякого Абрамовича, ні ніякого там Джона Веста не запросиш, бо це ринок маленький, внутрішній, на якому треба грати за своїми правилами. І це шанс для україномовних журналістів, який вони самі втрачають. Таким чином ми втрачаємо багато ринків.

Взагалі від гільдії перекладачів України я чекаю подяки, що в них додалося роботи. Тому що той же ж Philips, який замовив переклад в Україні, його інформацію за рік би не встигли перекласти. Це для когось нормальний шматок роботи, і ми забезпечили робочі місця.

«Бізнес повинен стояти осторонь політики»

Якою є схема роботи «И так поймут»?

Схема проста: хтось, хто знаходить порушення якоїсь компанії, повинен знайти контакти, і він пише звернення до компанії, що «я от у вашому випадку побачив упущення. Ви знаєте, що є такі люди, які розмовляють українською. Вони також мають гроші і, в принципі, хотіли би купити вашу продукцію, але зупиняє цей факт, що ви не надаєте інформацію українською». Після того він оголошує спільноті про порушення, компанію і просить підтримки. Це відбувається на Facebook-сторінці. Всі переходять за посиланням, коментують його ідею, діляться своїми чи теж пишуть свої звернення. Надалі ведеться якась спроба порозумітися з компанією.

Часом у спільноті ми відволікаємося на якусь мовну тематику, тобто коли хтось закон якийсь подав. От зараз наш улюблений прем’єр-міністр, яким би багато хто не зміг натішитися, якби той потрапив їм до рук, запропонував залишити питання маркування товарів на розсуд продавця (російською чи українською мовою – ред.). Тобто ми вже їм настільки допекли за півтора роки, що навіть «еті» замислились.

Але я сподіваюся, що політика політикою, а є важелі ринку. І якщо цей закон приймуть, то я гарантую, що ми організуємо ще більший спротив. Коли люди побачать, що політики дозволяють чинити безчинство, то прихильників нашої позиції стане в рази більше. Це буде інформаційна війна.

Політики мислять своїми категоріями рейтингів. Якщо бізнес їх підтримає, то той бізнес загине в першу чергу. Бізнес повинен стояти осторонь політики. Хто зробить цю помилку, то ми йому просто поаплодуємо над  могилкою та й підемо далі.

Як ви ставитесь до постійних вимог Ірини Фаріон перекладати промови депутатів з російської на українську мову?

На мою думку, це може бути, але є інший бік питання – цього перекладача не повинен оплачувати платник податків. У Верховну Раду подано законопроект про те, що на отримання громадянства України потрібно буде здавати тест на знання мови і законів.

Законотворці – перші люди, які мали би володіти державною мовою. Байдуже якою вони спілкуються в приватному житті. Тому навіть якщо й будуть перекладачі, то хіба коштом самих депутатів.

Український письменник Андрій Любка раніше у своїх журналістських публікаціях обурювався, що в Києві важко знайти україномовне меню у ресторанних закладах. «И так поймут» на це зважали?

Для нас не принципово – товар чи послуга, тобто все має бути доступним і українською. Але насправді питанням закладів у Києві інтенсивніше займається інша ініціатива – «Дріжджі». Вони там на місці, їм проблема більше болить. Це такі локальні речі.

Хоча весною ми вручали премію «Гнилий кабак», то тоді об’єдналися «Дріжджі» з «И так поймут» та «Не будь байдужим» – три громадські ініціативи, які займаються питанням мови. Ми об’єдналися для того, щоб спільними зусиллями про це поговорити.

Думаю, наступну премію отримає однозначно Coffe House, якщо вони не виправляться до того часу. Я навіть пропонував їм авансом відразу відправити «Гнилий кабак».

«В нас не такий аж великий центр, щоб треба було його забудувати»

Якими проблемами Львова ви переймаєтесь?

Мене цікавить все, що навколо. В мене є робота, є масштабне хобі – відстоювання інтересів україномовних споживачів і ще якісь дрібніші хобі: нарешті почав вчитись грати на барабанах, катаюсь на велосипеді.

Я підтримую ідею велодоріжок, але мене обурюють львів’яни, які їх топчуть. Велодоріжка не виконує своїх функцій із багатьох причин. По-перше, люди можуть банально не знати, що це велодоріжка, по-друге, вона не відзначена настільки сильно, щоб зрозуміти, що це велодоріжка.

Якщо міська рада береться за реалізацію такого проекту, то вона мала б організувати йому інформаційну підтримку. Те, що про існування велодоріжок знають користувачі Facebook, не означає, що користувачі Одноклассники теж в курсі.

Я позитивно ставлюся до більшості того, що відбувається в місті і робиться міською владою, але я завжди наголошую на тому, що в нашого мера слабенько з піар-підтримкою. Щось там роблять, будують, копають… Починається з того, що спершу виникає обурення, а вже потім всі починають розуміти: «Ой блін, да, ми забули їх попередити».

Як ви ставитесь до забудови історичної частини Львова?

Це для мене особисто болюча тема. Я бачу місто таким, яким воно є зараз. За 10 років воно окультурилось, вилизалось, поремонтувалось. Але я проти того, щоб на фасадах історичних пам’яток робити якесь власне бачення того, як би вони мали виглядати. Ну давайте тоді Шевченку перуку вдягнемо. А що? Прикольно. Він, якби не полисів, то міг би так виглядати, як Гоголь. Я вважаю це недоречним.

У нас не такий аж великий центр, щоб треба було його забудувати. А якщо вже когось дуже свербить щось побудувати у межах історичного Львова, то, будь ласка, давайте почнемо з готелю «Львів». Це прекрасний об’єкт для того, щоб його не стало, і ніхто за цим не шкодуватиме.

Якщо у нас є таке місто, то для чого розказувати, що от у центрі Відня збудували скляну будівлю? І що? У Лондоні багато років тому художник продавав у скляних баночках закритий власний кал. То будемо брати приклад з усього, що робиться чи що?

Є просто потреба законодавча закрити територію, означити історичні кордони міста, у межах яких не можна буде нічого будувати. Якщо щось відбудовувати, то тільки те, що було, тобто повна реставрація.

Центральну історичну частину міста забудовують переважно ресторанними закладами. Не вважаєте, що в майбутньому Львів може стати одним великим рестораном?

Це залежить від якості послуг цього закладу. Коли люди пробують робити ресторанний бізнес і не розраховують на тривалу роботу, не інвестують у це багато часу та грошей, і будуть економити на всьому для того, щоб просто здерти гроші з туриста, то такий бізнес нам непотрібен. Якщо ж це будуть заклади, які мають свою історію і приносять шарм місту – це тільки позитив.

У місті є заклади, які функціонують вже дуже давно, і їхня відсутність була би лише негативом. Є й такі, які завтра зникнуть, і від того нічого не зміниться, а є такі, від зникнення яких ситуація тільки покращиться.

Я не бачу проблеми в тому, що історична частина міста містить багато ресторанів, барів, кафе. У нас місто таке. Історична частина міста – це один великий музейний експонат. Це нормально, це сервіс, це все, що тут потрібно.

Я б хотів бачити у місті якісь якісні розважальні заклади, бо в нас із ними проблема. Те, що називається нічними клубами, бажає кращого. Я б хотів бачити кабаре, щоб ми підігрували тій історії.

Львів має свій образ – сюди їдуть за бруківкою, кавою, старими фасадами будинків, шпацерами по площі Ринок, за Ратушею, Високим замком, сподіваюсь, будуть їхати і за Полтвою.

До речі, останніми роками багато хто говорить про відродження Полтви у Львові. Як ви ставитесь до цієї ідеї?

Я знаю, що існує відповідний фонд і навіть зустрічався з людиною, яка його представляє. Фонд займається підняттям Полтви на поверхню. Я вважаю, що для туристичного міста реалізація цього проекту – це дуже круто. Це би додало місту просто мільйон балів і було набагато цікавіше, ніж каструлі на фасаді вішати.

Якщо хтось захоче мене долучити до фонду цього проекту, я тільки «за». Я хочу таку калюжку в місті, вона нам потрібна. Більше того, якщо нам вдасться її реалізувати правильно, коли вода справді буде чистою, то ми зможемо відкрити річку по всій довжині.

Розмовляла Ірина Лаб’як

Джерело: ГалНет

Залишити коментар

Filed under Матис Роман

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s