Владислав Троїцький: Ми робимо храм – храм свободи і вільної людини…

18 вересня 2013 р.

 

 

Відомий режисер і драматург – про ГогольFest, Dakh Daughters та сенс сучасного театру

Гість програми Мирослави Барчук Homo Sapiens – режисер, драматург, актор, засновник фестивалю сучасного мистецтва ГогольFest Владислав Троїцький.

Мирослава Барчук: Владислав Троїцький сьогодні в студії Homo sapіens. Відірвали ми вас не просто, а від фестивалю ГогольFest – епіцентру сучасного мистецького життя. Цього року фестиваль проходить під гаслом “Привласни ГогольФест”. Що це таке?

Владислав Троїцький: Буває дивне відчуття, коли повертаєшся після тривалих мандрівок в Європу – виникає дивна туга, коли переходиш кордон України в Борисполі. І відчуваєш, що наче все прекрасно, але щось не те. А от що саме не те – не розумієш.

У певний момент я почав усвідомлювати, що бракує комунікативного простору – перепрошую за складні слова. Бракує елементарного діалогу і концентрації людей, які бачать і довіряють одне одному. Тому коли цього року в мене був екстрим-тур, пов’язаний зі здоров’ям, коли я отямився після всіх цих перипетій, то подумав – треба зробити ГогольFest.

Зрозуміло, грошей нема. І державі, як завше, не до того. Нічого немає… Одне слово, ми вирішили – поїхали! І розуміючи, що, з одного боку, людям це наче й потрібно, а з іншого боку, вони звикли перебувати в споживацькій, інфантильній історії, я сказав: друзі, якщо вам це потрібно – привласнюйте. Але не за пострадянською традицією “відпиляй шматочок і затягни собі в хатинку” – шматочок дроту або дороги. А тут ні електрики, ні дороги – спробуй, увімкни духовний прагматизм і скажи: “Ось це – моє. Це мій простір – мій і наш”. Це така трохи більш зріла свідомість, яка передбачає, що є, крім особистих інтересів, ще й спільний інтерес, який більше особистий, ніж власне особистий. Отака дивна конструкція.

Мирослава Барчук: Тобто ти сюди можеш приходити і як глядач, і як художник…

Владислав Троїцький: Розумієте, для мене важливо, щоби глядач був не споживачем таким – от розважайте мене, бо я заплатив 20 грн, і де це моє на 20 грн щастя? Якщо буде такий підхід, то, звичайно, нічого не вдасться – ти будеш постійно через плече дивитися, в тебе буде мізантропічна злобна агресивна свідомість карлика, яка каже: “Ну погань…” Інша річ, коли ти приходиш і кажеш – я відкритий для світу.

Мені важливо, щоби ми створили наш простір. Це наша країна, це наш Київ! Це не їхній Київ, не тих людей, які сміття, які сидять в телевізорі і кажуть: “Ви – потвори, ви бидло. То не країна, це якась симулятивна гідра, яка пожирає…”

Так ось, я про справжню країну. А це там, де люди готові захищати відповідально своє життя – і не те щоби виходити з мечем і на когось нападати. Річ у тім, щоби спробувати не боятися бути людиною.

Мирослава Барчук: Отже, цей початок ваш, це власне головна ідея того, як почався фестиваль – гаслом, що “не Бог, не цар і не герой”, а ти…

Владислав Троїцький: Так, “добьемся мы освобожденья своею собственной рукой” – це ж слова Інтернаціоналу. Якщо забрати комуністичну ідеологію, все-таки відповідальність людини за своє життя – що ти сам можеш, ти сам відповідаєш. Не можеш перекласти відповідальність за своє життя, що у нас там якийсь не такий президент (гаразд – не такий президент, не такий мер) і казати, що “у мене немає”, “не склалося”, “мене ніхто не любить”, “я – нещасна жертва”.

Але ти – господар своєї долі! Це перше розуміння. Друге розуміння – що доти, доки ти не побачиш очей іншого, якщо ти не навчишся довіряти іншому… Це, до речі, дуже болюче для України – вміння довіряти іншому, припустити, що інший – така сама людина, такі ж у нього мрії, не підозрювати в ньому тих демонів, які є в кожному з нас. Навчитися, що ми розраховуємо на янгола в іншому, а не на демона. Якщо ми навчимося вирощувати в іншому цих янголів довір’я, тоді з’являється деяка спільнота прекрасних чарівних людей.

Мирослава Барчук: Це ж довго так має бути, адже наслідок історичних травм…

Владислав Троїцький: Ні-ні – я так не доживу! В мене не таке довге життя, щоби дозволити собі “колись, через сто років”. Ми повинні це робити зараз! Бо якщо ти зараз цього не будеш, то, як писав мій геніальний друг Клім, “за цим відкладанням на завтра відбувається величезне ніколи”. Це величезне ніколи – і все, ти будеш нарікати все своє життя, що не склалося. І шкодувати, що не склалося.

Мирослава Барчук: Не думаєте, що ви просто творите навколо себе віртуальний світ ідей і помиляєтеся щодо кількості людей, які потребують оцього культурного простору, про який говорите? Може, це лише кілька тисяч навколо вас?

Владислав Троїцький: На відкритті було понад 10 тисяч осіб – і це незважаючи на фантастичну апокаліптичну зливу! Те, що люди дійшли на промзону, це було не так просто. А вони дійшли – і тішилися тому, що бачили очі одне одного.

Насправді команда фестивалю, яка півтора місяці взагалі без грошей, буквально ледь-ледь “за їжу” робили весь цей простір – я їй страшенно вдячний, цій команді фестивалю, театру “Дах”, дружині своїй.

Але, з іншого боку, коли протягом останньої ночі перед відкриттям працювало 500-600 людей реально – це як якийсь фантастичний цех. Коли вікна цього цеху – а це 2,5 тис. квадратних метрів! – розмалювали художники… Бо ми сказали: “Ми робимо храм, храм не релігійний, не конфесійний – а храм свободи, вільної людини, гідності того, що ти – людина”.

Це тебе мотивує до життя, не дає тобі потрапити у всепожираючу зневіру від мерзенності життя… Бо зрозуміло: коли на тебе транслюється цинізм через інтернет, медіа, на тебе ніби виливається відро якогось брутального лайна. Ти з цим стоїш і думаєш – невже це життя? Оці всі наші істоти, які крадуть, бігають, кудись ховаються, зраджують одне одного? І от вони кажуть: “Ось цей світ, давайте спостерігайте за нами, хто з нас гарніший”. Але ж на це нестерпно дивитися! Це просто як виразка якась, як проказа! Я не хочу брати в цьому участі.

Мирослава Барчук: Хтось дуже добре відзначав, що інтелігенція піддалася оцьому “дискурсу гопників” і вже втягнута в це – фактично інтелігенцію почало цікавити, хто на якій машині їздить, хто кого вбив, хто який хабар кому дав…

Владислав Троїцький: Це вже не інтелігенція – розумієте? Це люди, які в собі виростили цих бісів. Це ж біси тебе мучать, коли ти починаєш заздрити, дегустувати цю бридоту – це ж і є дегустація! І ти таким чином стаєш нарівні, навіть гірше – бо ці люди хоча б бридоту, але роблять, а ти починаєш тільки бурчати. Тобі залишається тільки випускання жовчної слини. Вони не здатні на дію. І люди розуміють це… Насправді це ж дуже небезпечна історія.

Мирослава Барчук: І навіть якщо ти насміхаєшся чи навіть якщо щодо цього приводу бризкаєш жовчю, то однаково… Дуже добре про це колись Набоков сказав. Коли йому розповідали анекдоти з СРСР про членів ЦК, він сказав: “Хлопці це дуже смішно – але це нагадує гумор лакеїв, які чистять чоботи свого пана”. Правда? Це воно? Тобто ти однаково втягнутий в цю систему координат, навіть якщо ти бурчиш?

Владислав Троїцький: Тому потрібно будувати свій світ. І це я для себе називаю справжньою Україною.

Образ, що таке медіа – байдуже, інтернет чи телебачення (хоча я і з телевізора зараз…) – це не образ художній, а наче ти стоїш перед п’ятиметровою трубою з фекаліями. Воно на тебе ллється, а ти стоїш і склянку води хочеш випити. Там вода, звичайно, є – але вигребти її практично неможливо…

Мирослава Барчук: У нас є пряма мова вашого партнера, Євгена Уткіна, який багато років підтримував і підтримує ГогольFest – ось що він каже, чому це робить.

Євген Уткін: Будь-яка нормальна людина повинна підтримувати ГогольFest, який є в Україні, бо це, на мою думку, наймасштабніше дійство в галузі сучасного мистецтва, де театр, музика академічна і сучасна, візуальне мистецтво – все поєднується, а ще цікаві люди. Тому цілком природно підтримувати такий фестиваль. Для мене ГогольFest – це саме кисень, який є необхідним. Треба ж чимось дихати в цьому красивому місті…

Мирослава Барчук: Такий фестиваль робити дуже дорого. В Європі це взагалі коштує багато мільйонів. Ви з Євгеном Уткіним вкладали і далі вкладаєте великі гроші.

Владислав Троїцький: Я вже не можу вкладати – в мене немає…

Мирослава Барчук: Наприклад, у 2010 році, коли це було на Хрещатику з іспанським театром – скільки це коштувало?

Владислав Троїцький: Загальний бюджет фестивалю тоді був порядку півтора мільйона євро. І це насправді теж небагато. Ми робимо, так виходить, дуже економ-варіант.

Мирослава Барчук: Ви зі своїми партнерами робили такі подарунки людям – це величезні кошти…

Тим часом ви оголосили про те, що театр “Дах” у тому вигляді, як він був, буде закрито, що ви не можете продовжити його фінансувати. Виявляється, ви майже 20 років цей Центр сучасного мистецтва “Дах” фінансували. Що тепер буде з ним?

Владислав Троїцький: Театр проходить трансформацію. З одного боку, він народив такі прекрасні проекти, як “ДахаБраха”, свіжий проект Dakh Daughters, який, звісно, фактично стає автономним. Безумовно, я зроблю якийсь спектакль, поставлю шоу Dakh Daughters – і вони будуть автономно існувати у світі, як “ДахаБраха”, яка от вісімнадцятого числа від’їжджає на місяць в тур Америкою.

А Dakh Daughters уже має двадцять ангажементів – думаю, це тільки старт. Тому виявилося, що дівчата в мене майже всі виїхали – залишилися фактично моя дружина акторка. А хлопці… Зрозуміло, тут, на жаль, конкуренцію серіалам неможливо витримати. Або актори починають ходити, як кажуть, “наліво” – тоді вони втрачають свою кваліфікацію як актори, або ти повинен піднімати їм зарплату.

Мирослава Барчук: Театр “Дах” буде працювати?

Владислав Троїцький: Він працюватиме у форматі проектному. Тобто я роблю спектакль, граємо його 15 разів і консервуємо. Роблю наступний проект, граємо його 15 разів – і консервуємо. А потім роблю шоу-кейс для антрепренерів європейських і російських, вони щось купують – і далі цей спектакль починає їздити фестивалями, ще кудись.

Мирослава Барчук: Так, отже це буде з “Дахом”. А ви оголосили, що оця промзона на Видубичах, завод металоконструкції, буде арт-кластером.

Владислав Троїцький: Це мрія. Господар цього простору Анатолій Юркевич – нормальний, правильний бізнесмен український, який розуміє, що найперспективніша конверсія цього простору – в щось людське, в художників. Це можна, звісно, запустити і сказати: “Творіть, що хочете”. Можна зробити це більш-менш цивілізовано, як і відбувається в Європі або в тій же Москві. Чи наліво, чи направо якщо подивитися, скрізь це якось відбувається. Наліво, в Росії, – це зазвичай примха.

Мирослава Барчук: Оце “Винзавод” російський – це російський арт-кластер, який, власне, на винзаводі. Щось таке подібне ви би хотіли…

Владислав Троїцький: Ну, розумієте, у “Винзаводі” є один “мінус-плюс” – в тому, що це дотована історія, там господар винзаводу дотує на контент, який там проводять, – тобто додає туди якісь гроші. Тому це збитковий простір. Є інші простори. Тому це – примха людини.

Мирослава Барчук: Або бізнесмена. Або, якщо це на Заході, то це може фінансувати держава?

Владислав Троїцький: Так, примха держави. І досвід тих самих Лондона, Нью-Йорка, Будапешта, Парижа, коли такі промзони перетворюються на успішні девелоперські проекти після того, як туди заїдуть художники, – ну, це відомий досвід. Тому Анатолій Юркевич сказав: “О’кей, робимо таке, запускаємо художників”…

Мирослава Барчук: Ну, це теж великі гроші треба вкласти, так?

Владислав Троїцький: Знову ж таки, як це будувати? Можна, звичайно ж, будувати по-московськи – тоді це дорого. А можна будувати по-фінськи – тоді це економ-варіант і краще працює. От я надаю перевагу, мені більше подобається фінський досвід.

Мирослава Барчук: Це ви причетні напряму до творення гурту Dakh Daughters? Це ваша ідея була, так?

Владислав Троїцький: Назву точно я придумав. Перші композиції – ці двоскладові “Rozy/Donbass” – було зроблено на минулому “ГогольFest”, під час вистави “Школа нетеатрального мистецтва”.

Мирослава Барчук: Знаєте, що мене вразило? В інтернеті є окремий ролик “Donbass” – за місяць там 170 тисяч переглядів. Ви бачили?

Владислав Троїцький: Так.

Мирослава Барчук: І це при тому, що широка публіка їх побачила в Малій опері тільки у квітні цього року, – тобто за півроку така слава обрушилася на Dakh Daughters. Просто вони вже відомі дуже широко. Інші групи “розкручують” роками, і такого немає.

Владислав Троїцький: Ні, ну дивіться: тут, по-перше, вони все-таки виникли не на порожньому місці. Був бекґраунд: “Дах”, “ГогольFest“, “ДахаБраха” – це все ніби родючий ґрунт. Тому коли з’явився проект дещо іншого спрямування, іншого музичного стилю, він, з одного боку, зібрав під себе всіх тих, які любили і люблять ту саму “ДахуБраху”; а з іншого боку, відкрив таке більш альтернативне… Тим більше, що тут саме таке дивне поєднання – театр, кабаретова музика, історія, ще трошки такий фрик, панк, і при цьому дуже інтелектуально, позаяк все-таки тексти…

Мирослава Барчук: Так, тексти дуже класні. Дуже добре, що ви кажете, що воно не на порожньому місці. По суті, я абсолютно переконана, що ви створили школу, виростили цих дітей у своєму театрі.

Владислав Троїцький: У “Даху” багато чого почалося. Я не дуже часто, звичайно, це кажу, але насправді у “Даху” навіть Скрипка придумав фестиваль “Країна мрій”.

Мирослава Барчук: Він у “Даху” придумався, так?

Владислав Троїцький: Так. Також там було придумано всі “Вечорниці”.

Мирослава Барчук: А, це на вечорницях. Ви почали робити вечорниці – я пригадую, як ви почали це робити…

Владислав Троїцький: Так. Там, власне, і відбулася зустріч Олега з усією цією фольклорною історією – і там народжувався-придумувався фестиваль “Країна мрій”. Там почався рух сучасної української драматургії – проект ЛСД (“Лабораторія сучасної драматургії”).

Мирослава Барчук: У нас є пряма мова Руслани Хазіпової – учасниці Dakh Daughters, де вона розказує, як це все починалося.

Руслана Хазіпова: З театром “Дах” ми їхали на гастролі до Парижа. І в нашої дівчинки, Ані Нікітіної, виникла ідея – то така в неї була мрія – відчути і заспівати в паризькому кабаре. І вона підійшла до нас і каже: “Дівчатка, давайте ми зробимо якусь невеличку програму, і наразі, як будемо на гастролях, якщо нас запросять, то виступимо з якимись своїми піснями”. Та й ми собі зібрались, та й зробили програмку на годину, та й вирішили, може, зробити для своїх свято – зібрати своїх друзів, товаришів, глядачів дахівських і перевірити, чи, власне, працює ця програма.

Перед тим, як ми вийшли на сцену в “Даху”, то всі вже кричали: “Dakh Daughters! Dakh Daughters!” – а ще ніхто і нічого. Ну, власне, і після програми ми зрозуміли, що це дуже правильний крок. Так все було заплановано, мабуть, зірками, космосом і Господом Богом, якщо Влад сказав: “Йо, працюємо”.

Ці образи ніхто не продумував. Тобто нанесли грим першого разу, зробили якісь зачіски, вдягли одяг і пішли собі на сцену – і вже почали народжуватися образи, почала народжуватися форма, завдяки контексту. Це не театр, не музика, не перфоманс, не цирк – це все разом: фрик. Це дивакувата людина, якась нестандартна, нестабільна; можливо, десь трошки ексгібіціоніст. Для нас – це людина вільна, людина, яка не має рамок; людина, яка може існувати у світі вільно і говорити про те, що вона хоче говорити; грати ту музику, яку вона хоче грати; грати на сцені ті образи, які вона хоче грати. Для нас немає меж, і головне правило – ніяких правил.

Мирослава Барчук: Багато Dakh Daughters задіяно в цьогорічному ГогольFest. Одна з центральних подій ГогольFest – це прекрасна вистава “сТАНЦІя” французького режисера Стефана Рікорделя. Це вперше ви чи Dakh Daughters з ним співпрацюєте? Яким чином ви зустрілися?

Владислав Троїцький: По-перше, це спільний проект. Це не те, що він режисер, а ми спільно режисували.

Мирослава Барчук: Ви разом робили “сТАНЦІю”?

Владислав Троїцький: Так. А зі Стефаном у нас тривала дружба, ми давно, так би мовити, один до одного примірювались. Власне, торік він був одним з організаторів наших гастролей у Парижі, тому що ми грали в його театрі. Він художній керівник і директор Театру Монфор в Парижі. І ми грали одинадцять разів “Короля Ліра”. Потім ми один раз зробили в нього в театрі промо-виступ “ДахиБрахи”. Одне слово, в нас тривалі стосунки. І от цього року я запропонував Французькому культурному центру, кажу: “Давайте ми разом зі Стефаном зробимо щось прекрасне в Києві”.

Мирослава Барчук: Ой, дійсно, таке красиве і прекрасне! Я була на аван-прем’єрі, і у нас також є пряма мова Стефана Рікорделя, який розповідає, про що ця вистава, і є також уривки вистави.

Стефан Рікордель: Моя вистава про жінок: про жінок в Україні, про жінок у всьому світі. Я ніколи не розумів, чому чоловіки наділені такою владою, незважаючи на те, що жінки сильніші за них. Проте чомусь жінки наділені даром зваблення, а чоловіки – ні. Я розповідаю про українських жінок як про втілення сили та руху. І в цій виставі я говорю про красу, про те, як жінки сублімують свою енергію, про те, як вони живуть. У цій виставі більшою мірою задіяні актори театру “Дах”. Я і раніше знав акторів, які працюють з Владом Троїцьким. Я добре знав Dakh Daughters. Я зі самого початку знав, що працюватиму з ними – і мене це дуже тішило.

Мирослава Барчук: Скажіть, будь ласка, це тільки на фестивалі можна було подивитися цей спектакль?

Владислав Троїцький: Ні. Якраз сьогодні в нас була розмова з Франкі, директором Французького культурного центру, про те, що цей спектакль буде в рамках “Французької весни” наступного року. Буде тур Україною, і знову в Києві, буде адаптація під якийсь театральний простір…

Мирослава Барчук: Так що можна буде подивитися в містах?

Владислав Троїцький: Так.

Мирослава Барчук: Глядачі дуже багато втратять, якщо не подивляться. Це чудовий спектакль.

Владислав Троїцький: І водночас чи одночасно – як правильно? І так, і так правильно. Водночас ми їдемо до славного міста Парижа і там також зіграємо цей спектакль у Театрі Монфор. Потім там французькі антрепренери, найімовірніше, його і куплять – і потім буде тур Францією.

Мирослава Барчук: Чудово. Головне – що буде тур для нас Україною.

Владислав Троїцький: Ну так, тому що з “Вієм” так не вийшло, на жаль. Був прекрасний спектакль. Не знаю…

Мирослава Барчук: Ви його показали один раз чи двічі?

Владислав Троїцький: Довелося показати тричі, тому що мені довелося запрошувати…

Мирослава Барчук: Ну, стовпотворіння було?

Владислав Троїцький: Так, було просто якесь безумство! І я змушений був відкрити генеральну репетицію для показу. Це була дещо така екстремальна історія, проте, проте я тоді відчув, що наша творчість точно потрібна людям. І це не якісь мої фантазії…

Мирослава Барчук: А от про те, що потрібна ваша творчість – от ви кажете, що вам незносний український театр, не можете ходити і не можете дивитися цю фальш…

Владислав Троїцький: Ну, не весь…

Мирослава Барчук: Не весь – але, скажімо, такий традиційний: “Мартин Боруля” у виконанні якогось обласного драмтеатру.

Владислав Троїцький: Ні, розумієте, виходить якесь кліше…

Мирослава Барчук: Ви часто про це говорили.

Владислав Троїцький: Я і кажу, що стараюся не ходити до театру, щоби не мати поганих відчуттів. Тому і не ходжу. Насправді я так само не ходжу і в Польщі, й у Франції, й у Москві. Чому? Тому що хорошого театру, як на мій надто хворобливий смак, дуже мало.

Мирослава Барчук: Ваш театр – це ж така провокація, така тривога; в нім людину примушують думати, він провокує неспокій. А дуже багато людей іде до цих обласних театрів на “Кайдашеву сім’ю”, поставлену так, як у ХІХ столітті, відчувають спокій та затишок дитинства і їх це влаштовує. Ваш же театр “незатишний”, ваш театр провокативний.

Владислав Троїцький: Розумієте, я би сказав так: театр – це все-таки високе мистецтво, яке повинно бути затребуване можновладцями, елітою. Мені дуже важко уявити наших батьків-командирів, які ходять до театру.

От поставте собі запитання: чи знаєте ви хоч одного театрального режисера, який був би на слуху так само в цих осіб чи взагалі у людей, навіть інтелігентних? На відміну від Москви, яка нам ближча, – Марк Захаров, Кама Гінкас та інші.

Театр не є резонансом і актуалізацією енергії сучасного простору в Україні. Чому? Тому що суспільство не сформувало в собі замовлення на серйозну розмову з самим собою. Адже театр – це все ж таки дзеркало, і воно має бути затребуваним, наприклад, у вигляді сучасної драматургії, от як ми колись задумали, і зараз вона потихеньку починає проростати.

Проте у нас немає таких рушіїв, як у Москві, той самий театр Doc чи “Центр драматургії і режисури“ Олексія Казанцева, які в той чи інший спосіб цю справу просувають. Зараз, до речі, директором Центру Казанцева став Клім (Володимир Клименко), який практично 10 років жив і працював в Україні, я доволі тісно з ним працював, це абсолютно геніальний режисер. Однак він виявився непотрібним Україні. Він говорив: “Я – українець, пишу і розмовляю українською, народився в Україні, але розумію, що непотрібний тут”.

Мирослава Барчук: Те саме і з Андрієм Жолдаком.

Владислав Троїцький: Андрій Жолдак, Валерій Більченко, Олег Ліпцин… Фактично тебе постійно ставлять на позицію або еміграції реальної, або еміграції внутрішньої, на кшталт “чік-чірік – я в хатці”.

Мирослава Барчук: До речі, про Андрія Жолдака. Він завжди каже, що потрібна культурна “аль-каїда”, треба витравити газом усіх цих людей з культури. Я бачу, що ваша тактика інша – ви просто творите свій паралельний простір.

Владислав Троїцький: В Андрія немає іншого виходу – у нього не було можливості існувати незалежно. Він може існувати тільки в рамках того театру, тобто інституції державного театру. Коли він прийшов у харківський театр, той занепадав, туди ніхто не ходив. Через певний час Андрій почав працювати – і менш ніж за півроку молодь пішла в цей театр. Це факт.

Жолдак з тієї чи іншої причини поїхав – і знову ніхто не ходить. Очевидно, ситуація дуже сильно залежить від персони керівника. Чому таких людей викидають на узбіччя, а на верхівку піднімаються сірі та нікчемні люди?

Мирослава Барчук: Як ви думаєте, чому?

Владислав Троїцький: З одного боку – байдужість одне до одного. У людей, як це не дивно, немає байдужості до свого життя, проте вони байдужі до долі іншого.

От ми насправді могли втратити свій театр. “Дах” – це все-таки реально, зараз нескромно скажу, але це національне надбання. І те, що нині цих спектаклів (“Король Лір”, “Макбет”, “Ричард ІІІ”, “Едіп” тощо, які фактично є візитівкою українського театру, його знають у світі) не буде, тому що я не маю змоги їх утримувати – це взагалі злочин. Це злочин не стільки стосовно мене (я зараз знову їду ставити спектаклі в Угорщину, потім у Францію, Москву), скільки українського глядача, бо він не зможе цього побачити.

От ви захищайте це. Не я повинен говорити: хлопці, дайте мені грошей. Це принизливо, гидко, я просити ніколи не буду! Це мають робити ті люди, які не байдужі. Я завжди говорю: присвятіть своє життя “ГогольFest”, частина вашого життя – це “Дах”, якщо воно вам потрібне – захищайте. Інакше профукаємо все!

Розумієте, наше життя – тільки наше. От мені майже 50. Для того, щоби переконливо розмовляти зі своїми дітьми, наприклад: синку, а наша країна – це що? Це хлопці, які в телевізорі сидять?

Мирослава Барчук: Давайте покажемо, що таке наша країна. Ви, зокрема, відповідаєте на це питання колективом “ДахаБраха”. Якщо показати “ДахуБраху” і сказати, що оце наша країна теж, то це буде переконливою відповіддю для дитини. Розкажіть про “ДахуБраху” – вони теж виникли в театрі “Дах” і якось дивовижно стали абсолютно окремим культурним феноменом. (відео)

Владислав Троїцький: “ДахаБраха”, Dakh Daughters, “Дах”, “ГогольFest” – це ті проекти, які я можу показувати кому завгодно.

Я сьогодні вранці проводжав Зануссі, який вчора читав лекцію на “ГогольFest”. Він сказав: “Слухай, у тебе такий фестиваль! Я давно не відчував такого духу і такої кількості правильних людей (тобто публіки), що в нас, щиро кажучи, вже є рідкістю. Ми вже трішки втомилися”.

Те, що мені кажуть москвичі, коли приїжджають – яке прекрасне місто, який чудовий народ!. У них немає такого москальського снобізму – типу “всі ви хохли” – ні, вони заздрять тим людям, які роблять фестиваль, у тому числі й публіці.

Отже, ми можемо зробити щось таке, що буде гідно представлене і на Заході, і на Сході. Інша річ, що все це треба підтримувати. Це сильний рух, але він дуже молодий. Поки що він орієнтується, умовно кажучи, на первинний імпульс. Треба, щоби все це не перебувало постійно в екстремальних умовах якогось жорсткого пресингу, щоби не було весь час в зоні подвигу, а в зоні системної радості, бо ми ж прийшли в світ, щоб радіти, тішити своїх дітей. От, знаєте, дуже цікавий момент: коли виникла ідея храму на “ГогольFest”, це було дивне відчуття – в цей момент мені прийшло якесь дивне знання, усвідомлення.

Мирослава Барчук: Даруйте, а це ви написали текст про храм?

Владислав Троїцький: Це написав Клім. Я йому запропонував.

Мирослава Барчук: Дуже хороший текст, його можна на сайті побачити.

Владислав Троїцький: Суть його в тому, що раптом я відчув, як, наприклад, у фільмі “Сталкер” є кімната бажань, до якої так ніхто й не зайшов. Якщо пригадуєте, за сюжетом там збуваються справжні бажання – не ті, про які ми говоримо вголос, а ті, які лежать на серці.

І це дуже небезпечна історія: ти зайдеш – і раптом це станеться. І от я відчув, що участь і похід на “ГогольFest” якоюсь мірою кодує наше майбутнє, і моє в тому числі. Тому що в той чи інший спосіб, і я реально це відчуваю на собі й оточуючих, їхнє ставлення, їхню щирість-нещирість, починає трансформуватися доля буквально впродовж днів.

Зрозуміло, що ми кодуємо своє майбутнє щодня, проте на фесті воно настільки все концентровано, час ущільнився. Дуже цікаві речі відбуваються. Певною мірою навіть страшно, бо ти визначаєш своє майбутнє на найближчі декілька років. Те, як ти подумав в цей момент, повернув, визначає відповідальність за слова, вчинки.

Мирослава Барчук: Ви щаслива людина, якщо відчуваєте це. Я останніми днями, поки готувалася до ефіру, думала про це – ви щасливі, бо дозволяєте собі жити, як хочете, займаєтеся тією справою, яку любите, створюєте смисли життя. Цьому можна тільки позаздрити.

Владислав Троїцький: Дякую на слові, проте це величезне випробування. Якщо ви думаєте, що не маю жодних сумнівів, то помиляєтеся. Є великі сумніви. Дуже високі ставки. Це тільки ззовні здається, що все це легко.

 

 

Джерело: ТВІ

Залишити коментар

Filed under Троїцький Владислав

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s