Любомир Гузар: Небезпечно для Церкви, коли її підтримує влада

11 вересня 2013 р.
Блаженніший Любомир (Гузар) – про віру, милосердя та можливість єдності в Церкві й у державі

Гість програми Мирослави Барчук Homo Sapiens – кардинал Любомир Гузар.

Мирослава Барчук: Нещодавно Україна відсвяткувала 1025-річчя хрещення Русі. Для Греко-Католицької Церкви основною подією цих святкувань було освячення патріаршого собору Воскресіння Христового, який збудували на Лівому березі у Києві. Скажіть, будь ласка, те, що собор називається патріарший, означає, що мине дуже мало часу – і здійсниться віковічна мрія вашої Церкви про отримання патріархії?

Любомир Гузар: Великою мірою – так. Це, можна так сказати, є вияв певного бажання. Так само, як бачите в наших богослуженнях, ми згадуємо главу Греко-Католицької Церкви як патріарха. Це є такий вияв бажання з боку народу, який дозволений, але він неофіційний.

Мирослава Барчук: Владико, а що треба для формального визнання – це мусить Вселенський собор визнати патріархію Греко-Католицької Церкви?

Любомир Гузар: Визнання патріархату в Католицькій Церкві пов’язане з рішенням Вселенського собору. Але Собори відбуваються доволі рідко. Згідно з традицією Католицької Церкви, за таких обставин, коли не діє формально зібраний Вселенський собор, тоді таке рішення може проголосити Папа Римський.

Мирослава Барчук: А яке зараз ставлення до цього питання Папи Франциска І? Знаю, що Папа Іван Павло ІІ не був проти, але називав позицію Української Греко-Католицької Церкви “святою настирливістю” щодо бажання мати патріархію.

Любомир Гузар: Мені трохи складно відповісти докладно, тому що я не мав нагоди говорити в тій справі і взагалі ще не зустрічався з Папою Франциском, хоча думаю про це, оскільки, маючи загальне поняття про ставлення попередніх пап – Івана Павла ІІ, Бенедикта XVI, – воно було позитивне. Те, що ви згадали про Івана Павла ІІ, як він казав про нашу “святу настирливість”, – то він тим хотів сказати, що йому не противне те, що ми постійно домагаємося і робимо різні кроки в тому напрямі.

Мирослава Барчук: У чому причина таких довгих роздумів у Ватикані, в цьому є елемент політики чи ще щось?

Любомир Гузар: Думаю, елемент політики є також. Визнання патріархату чи патріаршого строю для якоїсь помісної Церкви не є дуже простою справою. Маємо в історії створення п’яти великих патріархатів, які були визнані в далекому минулому Вселенськими соборами. Але також є інші патріархати, скажімо, ближчого визнання історично, і в деяких випадках це був суто державний акт – політичний. Головно на початку минулого століття чи в XVI столітті, коли певні держави чи державні уряди оголошували Церкву свого краю патріархатом. А тоді, через певний час, відповідний Синод, Вселенський собор підтверджував це. Безумовно, мусило бути, так би мовити, певне внутрішнє наставлення, я би навіть сказав – внутрішня зрілість членів помісної Церкви: ієрархії, духовенства, мирян. Ми пройшли дуже довгий шлях і тепер щиро сподіваємося, що недалека та хвилина, коли таке визнання для нашої Церкви буде. Одначе мусимо також не забувати про те, що ви натякнули: є певні труднощі політичного характеру, де різні чинники стараються зупинити цей процес, щоби не надати помісній Церкві більшого всесвітнього престижу.

Мирослава Барчук: Ви нещодавно в одному з інтерв’ю казали, що тепер є чотири храми, які належать чотирьом гілкам Київської Церкви. Чи означає це, що ці чотири храми чотирьох Церков і є метафорою вічного розколу і поділу Української Церкви, яка має бути однією?

Любомир Гузар: Я сказав би так: вони сьогодні є фактично свідками нашого поділу. Але вони не є і не сміємо навіть бачити їх, так би мовити, утвердження, замороження цього поділу, радше навпаки. Я особисто так це бачу: чотири елементи, чотири гілки, групи, я сподіваюся, що ми будемо робити кроки, щоби остаточно повернутися до первісної єдності, яка існувала тисячу років тому. І ті чотири громади, ті гілки об’єднаються в одному соборі – святої Софії – під проводом одного патріарха. Це є мрія, але це не є аж така фантазія, утопія, як дехто думає. Бо якщо ми справді хочемо вважати себе християнами, дітьми тої Церкви, яку заснував Ісус Христос, то мусимо шукати конкретної, формальної, видимої єдності, мусимо до цього прагнути.

Мирослава Барчук: Українці якось споконвіку заражені спробою роз’єднання, розколу і поділу – чи то в Церкві, чи то у владі, чи то в опозиції. Ось навіть Ваші земляки – галичани – починають говорити про Франца Йосипа, про відокремлення Галичини по Збручу чи по Дніпру, про якісь сепаратистські проекти. Як цю хворобу лікувати? Звідки вона походить?

Любомир Гузар: Наша слабкість у тому, що ми не зуміли втримати тої єдності, яка є конечна, – і в Церкві, і в державі – для збереження внутрішньої сили. Це є наша неміч. Я не думаю, що вона є генетична. Мусимо собі усвідомлювати: ті, хто сьогодні є вихователями, вчителями, повинні виховувати нарід у тому дусі, що маємо бути ефективно одним цілим.

Мирослава Барчук: Останніми роками чітко видно, що влада підтримує одну з конфесій, відвідує богослужіння однієї з конфесій, і вона не є Українською Греко-Католицькою Церквою. Чи для Вас це має значення?

Любомир Гузар: Має значення в якому сенсі? Є дуже небезпечним для будь-якої помісної Церкви, коли її підтримує влада. Церква, щоби бути Церквою, мусить бути незалежною від влади, вона мусить бути собою. Бачте, бажання влади керувати Церквою – то маємо десятки, якщо не сотки прикладів в історії. Ніколи це не виходило Церкві на користь, бо влада хоче використовувати Церкву для своїх цілей. Це не є з любові до Церкви – це є чисте політичне думання, чого маємо приклади десятки, сотки разів в історії, де влада, земська влада, політична влада старалася керувати, використовувати Церкву для своїх цілей. Це не є благословенням для Церкви, воно тимчасово дає такі певні користі, привілеї, проте це не є тривалим, тривало корисним. Церква за всяку ціну повинна старатися зберегти свою незалежність від влади.

Мирослава Барчук: Як Ви ставитеся до того, що на кожне Різдво чи Великдень на всіх телеканалах українцям показують, як представники найвищої влади в державі йдуть до Церкви, напинають хустки, б’ють поклони, ставлять свічки? Ми ж не бачимо, як молиться, наприклад, Барак Обама чи Анґела Меркель. Чи не думаєте Ви, що в цьому є щось фарисейське?

Любомир Гузар: Я думаю, що хто дивиться на це чи на телебаченні, чи в інший спосіб, повинен собі поставити питання: сьогодні Великдень, Різдво, бачимо в церкві представників влади – а де вони були минулої неділі?

Бачте, це є така, я сказав би, чисто політична показуха. Ми не є одиноким приміром цього – це буває в багатьох інших народів. Може, скажімо, не так дуже в Західній Європі, але в інших народів буває така, сказати б, трошки показуха. І я думаю, що воно не свідчить про якусь високу духовність влади. Думаю, влада повинна застановитися, щоби, може, таких жестів не робити. Мені здається, це було би більш второпним і щирим.

Мирослава Барчук: Є певна алогічність в тому, що нам показують, і ми знаємо, як моляться люди, яких ми вважаємо корупціонерами. Але водночас Україна не знає своїх справжніх героїв, не знає праведників. Наприклад, хочу поговорити з Вами про отця Омеляна Ковча, який рятував сотні євреїв і поплатився за це своїм життям. Ми підготували про це маленький сюжет.

Чому отця Омеляна Ковча знають у Римі, його знають дуже багато євреїв в Ізраїлі, й чому він фактично невідомий залишається в Україні – країні, звідки він походить?

Любомир Гузар: Мені здається, це тимчасове явище. Існує такий комітет, який займається справою отця Ковча, вже священномученика. Вони стараються поширювати знання. Я думаю, що більшість духовенства нашого знає про нього, ходять на ці прощі. Може, я з вами згідний, треба, щоби і миряни були краще поінформовані про таку особливу постать.

Мирослава Барчук: Ваше Блаженство, статистика свідчить, що в Україні постійно зростає кількість людей, які називають себе віруючими. Причому не тільки християнських конфесій, але і кришнаїтів, буддистів. Чи Ви відчуваєте в якості суспільства оце зростання віри, чи стають люди добріші, милосердніші, свідоміші?

Любомир Гузар: До деякої міри – так. Але, я сказав би, недостатньо. Мені здається, що це шукання Бога, шукання, як жити по-Божому, що воно повинно більш ефективно показуватися в щоденному житті наших людей. Якщо нарід справді не тільки цікавиться, але щиро бажає стати віруючим, то якість нашого суспільного життя повинна рости, розвиватися, ставати більш виразно видною, присутньою в нашому щоденному житі.

Отже, я думаю, що тим, хто цікавиться, хто шукає Бога, конечно також і підказати, що жити з Богом, жити згідно з Божими приписами – то мусить проявлятися у щоденному житті.

Мирослава Барчук: Що скажете людям, які шукають Бога, але запитують: якщо Господь добрий і любить нас, чому Він дозволяє смерті й страждання дітей? Чому Він дозволяє війни і загибель сотень тисяч людей? Дуже часто ці питання ставлять.

Любомир Гузар: Правильно, це старинне питання: чому Господь дозволяє на зло, як би ми сказали. Він знає остаточно, чому. Бачте, одна з причин, чому Господь Бог це дозволяє (ми остаточно не знаємо відповіді, але ми можемо здогадуватися), одна з причин може бути – як кару за наші гріхи. Інша причина може бути – як нагода навернутися, робити щось доброго, як нагода все ж таки піднестися духовно. Остаточно ми не знаємо. І нема найменшого сумніву, що різного роду трагедії, про які ви згадали, не діються без Божого знання і Божого допусту.

Але візьмімо такий примір, який, може, трошки щось вкаже – хоч це і не є остаточна відповідь. Наприклад: от є людина, яка хворіє, дуже поважно захворів хтось. І, може, навіть ця хвороба має негативні наслідки для інших. Але буває в житті – і ми знаємо такі випадки, – коли власне таке терпіння людей застановляє про зміст їхнього життя. І застановляє про те, як вони поводяться, що вони роблять. Одне слово, стає нагодою для зміни свого життя на щось краще. Ми знаємо такі випадки – і немало.

Ще інший такий приклад візьму: смерть. Смерть когось дуже-дуже дорогого може людину так застановити, так переставити на добрий шлях, що вона сама дивується, як то перед цим вона інакше все бачила, а тепер бачить в інший спосіб і старається робити і жити на добро.

Мирослава Барчук: Люди також кажуть: часом таке враження, що Господь забирає найкращих, а негідники живуть у здоров’ї та розкоші.

Любомир Гузар: Бачите, як хтось так думає, повинен взяти в руки Святе Письмо – і там є дуже цікаво і виразно написано, що Господь Бог допускає, щоби люди нечесні утішалися земськими добрами, але собі на страту, собі на шкоду. Це дуже виразно написано в Святому Письмі. Людям здається, що злодію, негідникові, зловмиснику так нібито добре ведеться, немовби ніхто не бачив, не карав. Властиво, це все, що діється довкруги нього через його гріховність – це йому на шкоду, це йому на страту.

Треба застановлятися глибше, не тільки дивитися на те, що в тім моменті: “ах, той злодій, йому так добре все йде!” – або який нечесний чоловік. Але треба також дуже-дуже розважно застановитися. І Святе Письмо на це дуже звертає увагу. В книгах Святого Письма, особливо в Псальмах, маємо дуже недвозначні вказівки для зрозуміння власне тої проблеми, на яку ви натякаєте.

Мирослава Барчук: Є ще проблема того, що багато людей, шукаючи Бога, дорогу до Нього, ідуть до Церкви – і зустрічаються зі, скажімо, мракобіссям, неграмотністю чи здирництвом священиків. І розчаровуються – кажуть, що “нам не потрібне посередництво Церкви для того, щоби ми спілкувалися з Богом”. Чи Ви бачите в цьому проблему?

Любомир Гузар: Горе, горе тим, хто стає згіршенням для ближнього! Такий мирянин, чи священик, чи монах, який своєю поведінкою людину відвертає від Бога, – горе йому! Він, так сказати, на себе стягає велику Божу кару.

Мирослава Барчук: Чи це правда, що яким би не був священик, але якщо він вже висвячений, то через нього однаково йде ця Божа благодать?

Любомир Гузар: Бачите, священик, який священнодійствує: править святу літургію чи уділяє святі тайни – те, що він робить, будучи священиком, справді є благодатним. Це не залежить від нього. Божі тайни діють незалежно від людей. Але в чому він провиняється, якщо він своєю поведінкою, тим, що – я так скажу – є чисто людське, своєю недбалістю, своєю нечесністю, своєю нерозумністю, незнанням, лінивістю чи іншим якимсь там гріхом людину відвертає від Бога… Те, що він є священик, тут нічого не помагає, радше навпаки – його поганий приклад є дуже великим промахом. Святі тайни не залежать від нього – це є Боже діло, і навіть якщо негідний священик хрестить чи ще щось, тайна здійснюється незалежно від нього. Але його приклад – скажу так – у людських справах повинен бути такий, щоби людей заохочував до добра, а не відвертав від Бога.

Мирослава Барчук: Як Ви ставитеся до тої практики, коли люди з бандитським або корупційним минулим будують церкви, дають гроші на храми і споруджують храми? Яке Ваше ставлення до цього?

Любомир Гузар: Бачите, воно є так: вони думають, що вони, так би сказати, тим немовби викуповуються від своїх гріхів. Якщо вони не змінюють свого способу життя, то це їм жодної користі не приносить. Якщо, приміром, людина, яка нечесно нагромадила гроші, але пізніше міняє свій спосіб життя і хоче надолужити за свої гріхи, – підкреслюю – поправивши свій спосіб життя, вона може, скажімо, подарувати на будову чи на якусь іншу церковну ціль. Хоча та людина повинна пам’ятати, що не те, що вона подарує церкві, але навернення її життя змінює справу. Якщо, скажімо, той, хто нечесно нагорнув гроші, думає, що він себе може викупити, не змінивши свого життя, той себе обманює.

Мирослава Барчук: Але мене цікавить, як Ви ставитеся до того, чи повинна церква приймати гроші, якщо відомо, що це гроші нечесні чи навіть криваві? Це повинно грати роль?

Любомир Гузар: Я думаю, що церква, то значить церковні люди, повинні бути надзвичайно обережні, щоби, власне, такі дарунки не ставали причиною для згіршення.

Мирослава Барчук: Ми з Вами говорили про негативні приклади поведінки, але позитивні приклади можуть надихати мільйони людей. Приміром, приклад пробачення, яке просив Іван Павло ІІ. Кажуть, що він за час свого життя понад сто разів просив вибачення у різних людей. Ми запитали у професора Вайґеля, який перебував у Києві, яким чином оце пробачення вплинуло на світ. Ось що він сказав.

Джордж Вайґель, письменник, біограф Папи Римського Івана Павла ІІ: “Світ став кращим, якщо світ зрозумів, що вибачення не применшує людину, а навпаки – вона стає більшою через це, кращою. Він не просив вибачення задля якоїсь політкоректності, а він сповідався. Сповідь є двотисячолітньою християнською традицією, та чеснота – вміти признавати свою вину – є важливою взагалі для духовного життя. Я не знаю, чи вибачення, чи невибачення було взагалі для нього важким. Це людина, яка зі самого дитинства щодня просила в Бога вибачення. Просити вибачення було ритмом його життя. Це не Тоні Блер, який може просити вибачення за колоніалізм, чи президент Клінтон, який вибачався за рабство. Це був голова Католицької Церкви, який запрошував усю Церкву очищувати свою совість – для того, аби увійти в нове тисячоліття з євангелізаційною ревністю та чистотою”.

Любомир Гузар: Бачите, скажімо, специфічно той приклад Івана Павла ІІ – вміти попросити вибачення, вміти признатися до того, що були зроблені якісь невластиві кроки, – вимагає духовної сили. Хто-небудь цього не зробить. Люди, звичайно, встидаються, ховаються, не мають відваги признатися до того, що, об’єктивно кажучи, були зроблені неправильні кроки, кривда була завдана. Бачите, дехто думає, що то понижує – признатися, що “ось я зробив зле, тепер я признаюся, прошу вибачення”; дехто думає, що це є неправильно, що ми не повинні цього робити. Але він не розуміє, що могти, вміти це зробити показує дуже високий духовний рівень. І тому такий жест зі сторони Івана Павла ІІ на початку цього століття, тисячоліття абсолютно вказує на духовну силу того понтифіка.

Мирослава Барчук: Ще хочу запитати Вас про останній заклик Папи Франциска І. Коли він був у Ріо-де-Жанейро, він звернувся до молоді і сказав таке, цитую: “Я сподіваюся, що результатом Всесвітнього дня молоді стане шум – молодь повинна дати про себе знати, бути напористою, вийти на боротьбу за свої цінності”.

Коли я прочитала цей його заклик, я подумала: хто з українських ієрархів мав би сміливість так звернутися до молодих людей, закликати їх до бунту?

Любомир Гузар: Бачите, я не суджу нікого, але я дуже радий, що Папа, сам Папа дає нам приклад. І я думаю, що не один владика нашої Церкви чи інших помісних Церков, може, справді тепер застановиться і, може, не в такій дослівній формі, як Папа Франциск, скаже це саме, може, не перед такою широкою публікою. Але я думаю, що, власне, на тому полягає приклад того, що не один з нас, владик, – чи це буде владика, чи навіть священик, чи навіть впливовий мирянин – застановиться і буде старатися у свій спосіб у своєму середовищі сказати щось подібне.

Мирослава Барчук: Коли Папу Франциска запитали про його ставлення до гомосексуалізму, він сказав: “Якщо людина гомосексуальна, але шукає Бога, то хто я, щоб судити цю людину?” Цю заяву назвали революційною. Як Ви сприйняли слова Франциска І? Чи для Вас ця заява революційна? Як Ви ставитеся до цього?

Любомир Гузар: Цілком ні. Бачите, дехто забуває, що люди, на жаль, гомосексуалісти, є в такому стані з власної волі, коли, дуже правдоподібно, вони такими або народилися, або в якийсь спосіб стали такими, тому їм треба співчувати. Так би сказати, те, що людина такою народилася – це не є її вина, це не є її гріх. Гомосексуаліст грішить тоді, коли переступає Божі закони, але той факт, що він таким народився, яким народився, і що таким є, повинен у нас викликати радше почуття співчуття супроти тої людини, бо вона справді несе поважний тягар життя.

Мирослава Барчук: Більшість представників сексуальних меншин відповіла би Вам на ці слова, що вони не потребують співчуття. Вони вважають, що це норма.

Любомир Гузар: Божі закони пристосовуються до всіх відповідно до тих конкретних обставин, у яких ми існуємо й живемо. Тому всякі такі домагання, що їм, тим меншинам того типу, належаться особливі права, не мають підстави. Ті самі права для них, як і для всіх інших, ті самі закони і заборони для них, як і для нас, усіх інших.

Мирослава Барчук: Ваше Блаженство, наша розмова доходить до кінця. Я би хотіла, щоби Ви як визнаний моральний авторитет в Україні, до якого прислухаються і якого хочуть чути мільйони людей, сказали би те, що зараз у Вас на думці.

Любомир Гузар: Дякую за таку нагоду – могти щось так сказати. Ми живемо в часі переходу, – ми не вийшли з нуля, ми вийшли з минувшини і йдемо, шукаємо шлях до майбутнього. І цей перехід не є для нас легким. Він вимагає від нас застанови, вимагає відречення від минувшого настільки, наскільки ми є здібні це зробити, і вимагає від нас наполегливої праці над собою. Мусимо працювати. Якщо не будемо працювати – залишимося в тім болоті, в якім ми були. Само від себе нічого не станеться. Тому я, якщо можна, звертаюся до всіх, хто слухає чи бачить цю програму: працюймо, працюймо над собою, стараймося всіма силами осягнути стан душі, осягнути стан суспільства, в якому кожен з нас буде мати те, що йому від Господа належиться, і коли ми будемо могти один одному щиро, правдиво послужити – так щоб кожен з нас почувався в житті задоволеним, почувався справжньою дитиною Божою.

Мирослава Барчук: Ваше Блаженство, дякую Вам за розмову. Дай Вам, Боже, здоров’я і многих літ! Сподіваюся, що Ви ще до нас прийдете і ми продовжимо наші розмови.

Джерело: ТВІ

Залишити коментар

Filed under 1 Грудня. Ініціатива, Гузар Любомир, УГКЦ

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s