Сергій Висоцький: У нас достатньо засобів почати бунт, але бунт – це сприяння Кремлю

6 червня 2013 р.

500713_1_600
Сергій ВИСОЦЬКИЙ 42 роки, політик Народився і виріс у Мінську, там і мешкає. 1993 року, після закінчення факультету історії та політології в Мінському пед­інституті, вступав в аспірантуру, але затягнула політика. 1994-го зібрав студентів-­однодумців, з чого за два роки постала ”Білоруська партія свободи”, яку досі не вдається зареєструвати. ”Ми консервативна патріотична сила. В Україні є УНА-УНСО, ”Свобода”, Українська народна партія, а ми – щось разом узяте”. У листопаді 1996-го 25-річним переміг у мажоритарному окрузі Мінська на виборах до парламенту. Унаслідок ”урядової реформи”, яка полягала в скороченні на третину кількості парламентаріїв, депутатом так і не став. Керував групами білоруських добровольців під час помаранчевої революції. Координатор Білоруського центру в Києві, який восени 2005-го закрила Київська міськдержадміністрація. Каже, під тиском білоруського та російського посольств. 2007-го переховувався в Україні від арешту білоруським КДБ за статтею ”про незареєстровані організації”. 2010 року зініціював створення руху національного прогресу ”Нова Білорусь”. Офіційний політичний представник Білоруської автокефальної православної церкви. Співпрацює з інформцентром у Вільнюсі. Один із лідерів народної опозиції. Одружений, але із жінкою живуть окремо. Дітей нема. Бесідував білоруською

За ефективністю білоруські спецслужби – на одному з чільних місць у Європі. І армія – теж, бо на спільних з росіянами навчаннях показує себе найкращою, – каже один із лідерів білоруської опозиції Сергій Висоцький

Політична опозиція в Білорусі – наскільки це реальна сила?

– У нас є опозиція ліберальна і є патріотична. Я представляю патріотичну. Ліберали, набравши грошей на Заході, не можуть похвалитися підтримкою народу. Займаються пустим піаром, а ідейно – мертві. Тибрять у патріотичних рухів назви, гасла. Ми випустимо газету, дивимося – всі ініціативи вони передерли. Захистити це ніяк не можемо, бо ми ж не зареєстровані.

Офіційна опозиція себе називає “статусною”, а нас – “позасистемною”. На практиці вони виступають за те, щоб скинути Луку, а не систему. Головною проб­лемою бачать порушення прав людини. Ми ж вважаємо, що в країні панує колоніальний режим, який проводить етноцид – знищення всього білоруського.

Як із фактично нелегального становища прийти до влади?

– Останні вибори президента Білорусі в 2010 році показали, що протестні настрої в суспільстві ростуть. Люди потребують оновлення політиків – і влади, й опозиції. Потрібна планомірна робота з силовими структурами, представниками влади, робітниками, авторитетами в регіонах країни.

Патріотичні сили перед виборами закликали Лукашенка й опозицію не допустити бійні, не припиняти діалогу з Заходом. Режим нас назвав націоналістами, опозиція – контропозиціонерами. І бійня відбулася. У будинку уряду провокатори з натовпу почали бити вікна. Влада заявила, що були задіяні кастети й зброя, що це – спроба державного перевороту. Сотні людей покалічили й затримали. У цій ситуації Кремль підтримував “вулицю”. Заколот вигідний Росії, яка розглядає варіант заміни авторитарного Луки на хитрішого ліберального представника Москви, та водночас виключає з боротьби національні сили. Кремль, зокрема, діяв через російських політтехнологів, які працювали в штабах багатьох кандидатів у президенти – Сальнікова, Романчука, Некляєва.

Після виборчого “бунту” закрили офіси західних інституцій, Білорусь вступила в Митний союз, ключові підприємства перейшли у власність Росії. Навіть доволі ліберальних опозиціонерів, які закликали до спротиву, тепер ґвалтують у тюрмах.

З погляду українців, білоруси надто терплячі. Сумнівно, чи вони взагалі схильні до протесту.

– Думаю, білоруси налаштовані ще різкіше за українців. У середині 1990-х підірвали газопровід – вже тоді намітилася здача Росії газотранспортної системи. Було вбивство губернатора Гродненської області – за проросійську політику, коли був ще перший етап “лукашизму” з масовим закриттям білоруських шкіл. Хтось зарізав Глєба Самойлова, лідера білоруського “Русского народного единства”, яке ­будувалося за допомогою КДБ і ФСБ і вело терор проти патріотичних організацій. За неясних обставин загинули ще двоє лідерів РНЕ.

2001–2002 років влада хотіла провести дорогу над похованням сталінських часів у Куропатах біля Мінська. Народ стояв і протестував 280 діб. Тоді громаду з перемогою привітав посол США в Білорусі Майкл Козак.

На чому тримається режим Лукашенка?

– Після останнього допиту офіцер КДБ сказав мені: “Сергію Івановичу, вами ­займа­ються вже кілька відділів”. У Білорусі багато спецслужб: КДБ, Служба безпеки президента, контррозвідка, є 7-й відділ міліції. А найсильніший – ­Інформаційно-аналітичний відділ при президентові. Займається інтелектуальною працею, а його силові структури – над усіма. Усі служби між собою конкурують, мають агентуру. Цього достатньо, щоб повністю контролювати дев’ятимільйонний народ. Я бував на форумах НАТО. Чув не раз від закордонних спеціалістів, що за ефективністю білоруські спецслужби – на одному з чільних місць у Європі. І, що дивно, армія – теж, бо на спільних з росіянами навчаннях показує себе найкращою.

Нема сенсу протистояти такій державі без внутрішніх проникнень у її структуру, опори на чиновництво. Зібрати тисячу людей і бац – революція? Так не буде. Навіщо тягнути їх на “вічеву” авантюру? Щоб вони втратили роботу, бізнес, їхніх дітей виганяли з навчання?

Який можливий план дій?

– Я б говорив не про революцію, а про трансформацію. 2016 року – наступні вибори президента. Накопичуємо членство і готуємо людей, контактуємо з чиновниками, офіцерами. Багато хто із цієї системи значно рішучіші й патріотичніші, ніж офіційна опозиція. Вони не хочуть жити у великій Росії, хочуть вільну Білорусь.

У нас достатньо засобів почати бунт. Але бунт – це сприяння Кремлю. В умовах слабкого Лукашенка Росія може проковтнути Білорусь. Москва вже відібрала собі “Белтрансгаз”. На підході – “Белкалий”, Мінський тракторний завод, МАЗ.

Перше, що треба зробити, – розставити все на свої місця в опозиції. Бо зараз дисиденти, які сиділи в совєцьких таборах, нічого не означають. Письменники помирають у жебрацтві, бо Лукашенко позбавив їх пенсій. А поруч є такі “опозиціонери”, які їздять на дорогих машинах, відпочивають за кордоном.

Чистка лав опозиції може бути черговим ­зумисним її розколом.

– Ні, є кілька причин для змін. ­Перша – нескінченні поразки опозиції. Рейтинг Лукашенка вже опустився нижче 40 процентів, а рейтинг опозиції все одно на межі відсотка. Ну що це таке? Раз програли, другий, п’ятий.

Друге – постало питання корупції в опозиції. Любимчики Заходу відкрито отримували кошти. Через ЗУБР, це така пародія на вашу “Пору”, проходили мільйони доларів за рік.

З іншого боку, ходять чутки, що це все дістало Захід, і вони почали “зливати” опозиціонерів, яким давали гроші. ­Наприклад, Польща засвітила всіх, кого фінансувала останні три роки.

Це означає, що Білорусь віддали Росії?

– Певною мірою, так. Але ключове: Захід несвідомо спричинив зміну гравців, не передбачивши, що це призведе до підйому національних сил.

Ні Росія, ні Захід людям із власною позицією грошей не дають. Хочуть мати справи з маріонетками, проте маріонетки неефективні. Захід думав, що все виглядає так, як їм показували кишенькові тушканчики, яких він годував. Виявилося, все навпаки. ­Перестали їх фінансувати – виринають патріотичні сили, які змагаються проти Москви, проти режиму і проти офіційної кишенькової опозиції. Бо неможливо облаштувати білоруську демократію без ­білорусів. Скільки не наймай продажних технологів, люди тягнуться до своїх і ­свого.

Чому опозиціонери лягали під владу?

– На кожного є компромат. Коли Польща й Литва “здали” прізвища людей, яких фінансували, говорили про десятки осіб. Потім їх нібито лишилося 19. Ще пізніше – кілька. А Лукашенко посадив тільки Алєся Бєляцького (голова Центру захисту прав людини “Вясна”. – “Країна”). Інші поопускали голови. Режим удає, що їх “поборює”, а вони показують, що “опозиціонують”.

Але країна напередодні серйозних подій. Прелюдія цього – починає повертатися демократія в середовище опозиції. Велика роль у цьому полковника Володимира Бородача (керував спецназом Головного розвідувального управління. 2011-го засудив Лукашенка за намір вивести армію проти мітингувальників, отримав політичний притулок у Німеччині. – “Країна”). Він почав казати все як є. На нього був замах.

Чим нові лідери можуть дошкулити режиму?

– Національна влада не здавала б білоруської власності, як це зробив Лука. Його вже дотиснули економічні й демографічні проблеми. Лукашенко у такій ситуації, коли бере гроші в усіх, хто дає. Я ніяк не можу звикнути, що в Києві нема китайців. Бо в Білорусь їх завозять масово. Хочуть створити в Мінську промислову зону, де ті працюватимуть, житимуть. Місцеві ведуть стихійні війни з цим, а номінальна опозиція про це ­мовчить – боїться звинувачень у ксенофобії.

Як виховати нову еліту?

– Те, що зробили з білорусами й українцями у ХХ столітті, не піддається людському розумінню. І ганьба, що досі Білорусь не визнала Голодомору. Скажу, що мені в ньому незрозуміле, бо постійно про це думаю. Ну, захопили Україну – гостинна земля, заможні й добрі селяни, вродливі жінки. Здавалося б, насолоджуйся. А загарбник влаштував пекло цьому народу. Ставлю себе на їхній бік – і сатану цього імперіалізму зрозуміти не можу. Думаю, російські політики позбавлені права будь-що декларувати на цій землі на всі часи. ­Мусять, приїжджаючи сюди, ставати на коліна й просити пробачення, як це роб­лять німецькі політики в Ізраїлі. А не придумувати нові авантюрні євразійські фішки, як “русскій мір”. І, можливо, тоді благородний український народ їм пробачить. Ще такий шанс у них залишається, бо скоро може не бути. Є ж об’єктивні процеси, Україна й Білорусь не вічно будуть колоніями. У РФ сепаратистські настрої, демографічна криза, Китай тисне. Загроза розпаду Росії цілком очевидна.

У Литві – 40 тисяч жертв радянського правління, і їхні імена викарбувані при в’їзді в республіку, на вулицях міст, телебачення про це розказує. А білорусів у часи Сталіна два з половиною мільйони вирізали. Це позначається на державі. Та й вибили найкращих. Тому бракує еліти. Це десятиліттями ­даватиметься взнаки.

У чому українці досягли більших успіхів, ніж білоруси?

– Ви багато зробили. Це помітно в тому, як розмовляють на вулицях, не бояться критикувати. Друге: звичайні люди ­говорять українською. У вас є своя школа, культура. А в Мінську всього дві білоруськомовні школи. В обласних ­центрах – нема. Це вже не диктатура, а етноцид. Таке не пробачається.

Представник вашої Партії регіонів мені жартома казав, що, може, й корисно було б запровадити українському народу диктатуру, але – неможливо. Можна ­вхопити одного, другого, пробувати залякати, але не тоді, коли мільйони чуються вільними. Перелом – помаранчева революція. Це ваш національний гарт.

Можливо, українці такими були й раніше, а 2004 рік це проявив?

– Ні, це якраз дозрівання. Нова якість. Політикам, які закликають зараз же повстати, я скажу, що народ не може щороку виплескувати революцію. Думаю, він ще покаже себе.

У Росії владний режим міцніший за український?

– Грамотніший. І має міцних союзників – нафту й газ.

Чим відрізняється білоруська опозиція від російської, української?

– Відмінності кардинальні, а співпраці поміж ними ніякої. Вони мають і різне бачення, і різні інтереси. Російські опозиціонери, на диво для нас, не хочуть із нами мати справу. Люди з ­команди ­Олексія Навального казали мені: “30 відсотків російського опозиційного електорату вважають Лукашенка перспективним лідером”. Як нам із ними бути? І ще біда в тому, що найкращі російські починання завжди закінчуються імперіалізмом. Подивимося, що буде з теперішньою плеядою.

В українській опозиції бачу нових ­міцних людей. Наприклад, Олег Медуниця у “Свободі”. Їх багато. Основна маса ­таких іще дозрівають. Потрібен час, аби вони стали впливовими й сказали слово. З попередніх політиків вище за всіх ставлю Василя Червонія. Цей чоловік міг ламати стіну. А не зламавши старого, нового не збудуєш.

Якою білоруси бачать Україну?

– Білоруські патріоти вважають Україну стратегічним партнером, разом із Латвією та Литвою. Мене Україна врятувала від тюрми. Підтримували, знаходили мені підробіток тут. Бачу приязнь в очах українців, коли чують, що я – білорус. Такого мої земляки ні від кого більше не відчувають. Фактично тут маємо базу організації. Це все вимушено, бо по Білорусі коток їздить. Нас так тиснуть, що, бувало, й на квартирі зібратися разом не можемо.

Українці мають думку про Білорусь як країну з вищим рівнем життя, порядку.

– Київ явно багатший. Ціни у вас нижчі. Інакше білоруси б не їздили до України на закупи. Але Білорусь чистіша, менше злочинності, медицина на певному рівні. В Україні неймовірно дорого лікуватися. Бюджетники та пенсіонери в нас забезпеченіші. А от молодь в гірших ­умовах. І нема таких великих виплат сім’ям за народження дітей, як в Україні.

У Білорусі, якщо опустив голову нижче плінтуса, прикусив язика, заходячи до чиновника, падаєш на коліна, відкриваєш фірмочку й тихенько працюєш, не заїкаючись, що дітей вчать російською, – ­існування собі забезпечиш. Але раніше чи пізніше життя піднімає нові питання, і дехто не хоче так жити.

В Україні незрівнянно більше свободи. ­Білоруси вважають крутим поїхати на вихідні до Києва чи Львова. Посидіти у ваших кав’ярнях. У Білорусі все виливається в “столовку”. Товариш Сталін чи Лукашенко може сказати зробити в місті кафе, а виходить “столовка”, бо сфера послуг теж потребує свобод.

текст: Северин НАЛИВАЙКО, фото: Вадим Заміровський
Джерело: Gazeta.ua

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s