Ірина Славінська: З спільних проектів звільнених із ТВі журналістів може постати щось на кшталт нового незалежного медіа

27 травня 2013 р.

Ірина СЛАВІНСЬКА: “З спільних проектів звільнених із ТВі журналістів може постати щось на кшталт нового незалежного медіа”

 

Українська журналістка, перекладач та літературознавець Ірина Славінська запам’яталась українському глядачеві перш за все як ведуча популярної передачі «Гра в слова і не тільки» на каналі ТВі. Проте із революцією на телеканалі Славінська, як і більшість журналістів, покинули ТВі.

Еталоном ЗМІ називає “Українську правду”, де вона працює літературним оглядачем. Про  занепад ТВі, перекладацьку діяльність та любов до Франції Ірина Славінська розповіла кореспонденту “ВЗ”

– Ірино, за професією ви — філолог. Як потрапили у журналістику?

– Це було дуже природно. На якомусь етапі відчула, що потребую не лише читати, але й писати про прочитане. За фахом спеціалізуюся на французькій мові та літературі. Українська сучасна література стала для мене відкриттям на першому курсі – після, звісно, програмного шкільного читання української класики з домашнім підчитуванням улюблених Лесі Українки та Миколи Хвильового. Цілком природно, що саме про нововідкриту сучасну українську літературу мені було писати найцікавіше.

З 2006 року почала розміщувати свої перші спроби пера на сайті sumno.com. А потім мене запросили писати для “Української правди. Життя” – з 2007 року все і почалося по-справжньому. Дивовижний світ інтернет-медіа мене захоплює. Він дає в руки низку цінних інструментів і дозволяє вільно монтувати текст, використовувати відео та аудіо, легко просвердлювати «кролячі нори» додаткових контекстів.

– Український глядач запам’ятав вас як чудову ведучу каналу ТВі. Чи продовжите свою співпрацю з цим каналом? І як загалом пояснюєте непросту ситуацію з ТВі?

– Звільнилася з телеканалу ТВі наприкінці квітня цього року. Можливостей там працювати в наявних умовах я не розглядаю. Куди буде рухатися канал? Поняття не маю. Думаю, потрібно поставити це запитання новим обличчям ТВі.

– Дещо незрозумілою щодо ТВі видається позиція Миколи Княжицького…

– Не впевнена, що можу коментувати позицію Миколи Княжицького. Краще запитати про це особисто у нього. Але мені під час страйку разом із іншими моїми колегами було дивно, що народний депутат Верховної ради приїхав на ТВі і вирішив брати участь у врегулюванні конфлікту. На яких підставах? Досі цього не розумію.

– Ті журналісти, що залишились на ТВі, підписали нові контракти?

– Не знаю, я не дотична до таких процесів. Крім того, умови контрактів зазвичай між собою не обговорюють – це ж комерційна таємниця.

– ТВі, здавалось, був єдиним каналом, який міг претендувати на звання громадського. Останні зміни свідчать про те, що в Україні про громадське телебачення можна забути?

– Навпаки. Думаю, що саме з нових спільних проектів звільнених журналістів, які не захотіли жертвувати своїми репутаціями, може постати щось на кшталт нового незалежного медіа. Принаймні, я про це мрію.

– Ви працюєте літературним оглядачем “Української правди”. На цьому ЗМІ почуваєте себе вільною?

– «Українська правда» – це моя alma mater, мій стандарт роботи з інформацією, а ще це моя велика родина, куди я бодай раз на місяць повертаюся, де почуваюся, ніби вдома в колі однодумців. Особливо важливо цю близькість відчувати в кризові періоди життя. Наприклад, підтримка «Української правди» для мене багато значила під час нашого журналістського страйку на ТВі.

Щодо роботи мене як літературної оглядачки, то я сама добираю книжки для оглядів, сама пропоную редакторці “Української правди. Життя” Галині Титиш героїв для інтерв’ю.

Існує міф, що культурне життя не має місця та не має читачів у великих ЗМІ. Це не так. Приклад УП говорить, що цікава стаття завжди має свого читача. Тут пропозиція народжує попит, а не навпаки.

– Ви працювали викладачем у Київському національному лінгвістичному університеті…

– Досі трохи викладаю. Читаю лекції, проводжу майстер-класи. Не розірвала журналістику та просвітницьку роботу.

– У 2010 році ви отримала грант SCOOP для дослідження крадіжок і підробок на українському арт-ринку. Чим закінчилось ваше дослідження, чи продовжуєте його?

– Розслідування було опубліковане в “Українській правді”. Вийшло дві статті – одна про підробки, інша про крадіжки. З тих пір продовжую уважно стежити за українським арт-ринком. Ознак покращення описаної в моїх стаття корумпованої ситуації поки що не бачу.

– Ви були членом журі престижної премії «Книга року Бі-Бі-Сі». Рівень української літератури з роками зростає чи навпаки?

– Зростати може ефективність виробництва, цифри виплавки сталі. У літературі все працює інакше, тут кількісні показники не допоможуть – звісно, якщо  говоримо про власне літературу, а не книговидання. Безумовно, з’являються нові автори, теми, сюжети, герої – не так багато, як хотілося б, але… Принаймні, читати є що. Хоча особисто «для себе» читаю насамперед нехудожню літературу. Всім моїм знайомим філологам художня література рано чи пізно трохи приїдається, і есеїстика та мемуари з біографіями починають смакувати краще.

– Знаємо вас також як перекладача. Наскільки затребуваною на сьогодні є перекладацька робота?

– Сьогодні в Україні перекладач має бути сам собі продюсер: шукати цікаві книжки, видавця, а часто також шукати гранти та стипендії на оплату своєї праці. До того ж, ще й не втрачати юридичної пильності. На цьогорічному Книжковому Арсеналі буде правничий воркшоп для перекладачів, де розкажуть про тонкощі підписання угод із видавництвами.

Книжок, на мою думку, перекладають небагато. Представлено доволі мало країн, мов і напрямків літератури. З класикою ніби все добре, натомість сучасну зарубіжну літературу перекладають недостатньо. Гонорари за перекладацьку працю низькі – краще перекладати інструкції до унітазів, ніж романи чи монографії. Звісно, окремо лежить проблема якісної редактури та коректури – частина добрих перекладів просто виходять в друк «сирими», не вичитаними.

Ці проблеми можна буде подолати за участі насамперед самих перекладачів, котрі мають можливість, наприклад, не погоджуватися на кабальні умови. Та й читачі могли би долучитися до руху супротиву. Наприклад, не купувати неякісні переклади чи механічні «переклади» через російськомовний підрядник.

– Над яким перекладом зараз працюєте? І які загалом у вас творчі плани?

– Творчі плани – попрацювати над дисертацією. Через купу роботи на телебаченні це постійно відкладалося, а тепер є трохи часу.

Інший творчий план – попрацювати над новим перекладом. Поки не розкажу, над яким, бо невідомо чи профінансує його програма “Сковорода” Посольства Франції в Україні. Якщо профінансує, то буде гарна книжка з незвичним для України модусом письма.

– Ви неодноразово зазначали, що маєте слабкість — Францію? Чим вас так полонила ця країна і чи часто у ній буваєте?

– У школі вивчала французьку мову. У 13 років взяла участь у програмі шкільного обміну, деякий час навчалася У Франції в університеті, писала магістерську. Для мене подумки це навіть не закордон – це просто ще одна моя рідна місцина, територія, де почуваюся надзвичайно затишно. Франція – це країна великих культур і цікавих соціальних досвідів. Наприклад, їхня система охорони здоров’я мені подобається надзвичайно – була би не проти мати щось подібне в Україні, замість нашої «безкоштовної» медицини. І, звісно, не можу встояти перед шармом різноманітності – обожнюю Париж, де змішалося стільки культур, звичаїв і мов, що крутиться голова. Мабуть, саме тому щороку під час паризьких мандрів відчуваю, що ніби повертаюся додому.

– Ви — одружені. Чи розуміє чоловік вашу творчу натуру?

– Ми з моїм чоловіком Віталієм Лямічевим маємо спільні пристрасті – мистецтво та мандри. Зазвичай і те, і те одночасно. Разом годинами мандруємо Лувром і дивимося ексцентричні виставки в Центрі Жоржа Помпіду, разом ходимо на презентації улюблених письменників, разом готуємо статті. Віталій, крім своєї основної роботи, працює позаштатним фотографом «Української правди», тобто саме він робить чи не всі фото до моїх статей. Плюс саме він є оператором, коли я пишу якісь відеоблоги на виїзді – їх можна було бачити, наприклад, у декількох випусках «Гри в слова і не тільки».

У парі важливо бути партнерами, друзями, однодумцями. «Не розуміти творчу натуру» можуть собі дозволити тільки ті, хто займається тупим самоствердженням замість розбудови взаємин. Але це вже інша історія…

Фото з архіву телеведучої.

Довідка “ВЗ”

Ірина Славінська народилася 8 жовтня 1987 р. у Києві. Здобула рівень магістра на факультеті французької мови Київського національного лінгвістичного університету. За фахом — філолог, викладач світової літератури та іноземної мов. Була членом журі премії «Книга року Бі-Бі-Сі». З 2006 р. є дописувачем різноманітних ЗМІ. З грудня 2009 року працює літературним оглядачем Української правди. З вересня 2010 — літоглядач часопису «ШО». Веде колонку в українському виданні журналу Elle. З травня 2012 разом з Віталієм Гайдукевичем вела передачу «Гра в слова і не тільки» на каналі ТВі. Крім української та російської, знає французьку та англійську мови. Цікавиться Францією. Заміжня.

 

Автор: Інна Корчук

 

Джерело: ВЗ

Залишити коментар

Filed under Славінська Ірина

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s