Іван Андрусяк: Робота письменника – говорити те, що маєш сказати, книжкою

15 грудня 2012 р.

Письменник Іван Андрусяк не хоче пхатися до дітей зі своїми порадами, зате головний герой його книжки “Вісім днів із життя Бурундука”, яка увійшла до короткого списку Дитячої книги року ВВС-2012, багато чого може підказати своїм ровесникам.
Іван Андрусяк: “Вісім днів із життя Бурундука” – книжка про те, як давати собі раду зі своїми бажаннями. Хлопчик Івась Бондарук на прізвисько Бурундук хоче того, чого хоче будь-хто з нас. Він хоче усе – і одразу! Але не просто хоче – він знає спосіб, за допомогою якого можна оте “все і одразу” здобути.

Ясна річ, це непросто – за вісім днів треба пройти дуже серйозне випробування, притому не в темному лісі й не на безлюдному острові, а в звичайному житті, де є школа, уроки, добрі й не дуже добрі вчителі, приязні й не дуже приязні однокласники, де є капосна молодша сестричка, яку треба щодня забирати з садочка, доки мама й тато на роботі…

Ну, та це лише перший “зріз”, а в притомному тексті, на моє розуміння, мусить бути принаймні кілька таких “зрізів”. Я намагався робити притомний текст, себто прописувати його не лише лінійно, а й “углиб”, – але так, щоб це було прийнятно для віку мого читача. Зрозуміло, що про те, вийшло це чи ні, судити не мені, а читачеві.

ВВС Україна: Як би ви визначили її жанр?

Іван Андрусяк: Психологічна повість для дітей 8-12 років – і їхніх батьків.

ВВС Україна: У головного персонажа вашої книжки, хлопчика Івася Бондарука, шкільне прізвисько Бурундук. А у вас в школі було прізвисько?

Іван Андрусяк: Так. Мене прозивали Ломоносовим. Тепер думаю собі, що нічого, мабуть, у тому поганого не було. Навпаки – це навіть як визнання можна сприймати. Але тоді мені це прізвисько страшенно не подобалося. Зрештою, як і Йвасеві Бондаруку не подобається його прізвисько…

ВВС Україна: Що б ви порадили таким хлопчикам як Івась, які добре вчаться, але не вміють грати у футбол і мають багато інших, як їм видається, проблем свого віку?

Іван Андрусяк: Нічого. Діти в цьому віці й з батьками свої проблеми нечасто обговорюють, а тут якийсь чужий дядько… Бевзем я був би, а не дитячим письменником, якби пхався до них із порадами.

Інша річ – Бурундук. Він хоч і в книжці живе, але багато цікавого підказати може, притому “очі-в-очі” – і без хитрощів, без лукавства.

Насправді робота письменника – говорити те, що маєш сказати, книжкою. Просто так можна багато чого “натриндякати” – але хто це слухатиме? З повітря прийшло – і в повітря пішло. А коли воно прописане в художньому тексті, в о?бразах, – притому адекватно, притомно прописане, – то завжди знайдеться той, кому це потрібно і хто з цього щось важливе собі почерпне.

ВВС Україна: Книжка “Вісім днів із життя Бурундука” вийшла у серії під назвою “Книготерапія”. Розкажіть детальніше про цю серію.

Іван Андрусяк: Це добра задумка видавництва “Грані-Т”, яка має на меті розширити функціональний простір дитячої книжки, зокрема й рамки сімейного читання. У наш прагматичний вік є чимало батьків, для яких існує лише те, що має практичний сенс. І мистецтво в такій системі координат опиняється в ролі непотрібної забавки – мовляв, що ти з цього будеш мати? Ось енциклопедія чи підручник – так, це корисна книжка; а якийсь Бурундук дурницями займається, якісь карикатури намальовані – де тут користь?

Батьків, які так міркують, дуже багато – значно більше, ніж ми, книжні люди, можемо собі уявити. І ось таким батькам утрапляє до рук книжка із серії “Книготерапія” зі спеціально зверненою до них післямовою, в якій фахівець – лікар, психолог, педагог – докладно “розжовує”, що в цій книжці “практично корисного” як для дитини, так і для самих цих батьків. Зокрема, в моєму “Бурундуку” казкотерапевт Катерина Єгорушкіна розмовляє з такими батьками про мету, яку ставить собі в житті кожна дитина, і про те, що робити, якщо дитина “не свою” мету собі поставила (а це в якийсь момент у переважної більшості дітей буває).

Ясна річ, наша традиція така, що всім письменникам хочеться ідеальних трактувань свого тексту, а такий “утилітарний” підхід когось із авторів може навіть обурювати. Але ж насправді текст від цього не змінюється, художній твір у “Книготерапії” залишається художнім твором, – просто додається ще одна його інтерпретація, ще один спосіб його відчитування. У висліді це лише розширює можливості зближення літератури з тими читачами, до яких вона в інший спосіб не достукалася б, – і це в кожному разі добре.

ВВС Україна: Хто ваші читачі?

Іван Андрусяк: Малявки! Прекрасні малявки – найменшенькі, які самі ще не вміють читати, але охоче слухають, як мама чи тато читають їм перед сном “Зайчикову книжечку” або “М’яке і пухнасте”; тоді молодші школярі, які ще вірять у те, що їх справді може забрати страшна Ча?калка, з якою відтак можна всмак набалуватися; і, нарешті, п’яти-шестикласники, розбишаки “бурундучачого” віку. Є велика спокуса “просунутися” далі, в підлітковий вік – але наразі я до цього ще не готовий, не доріс.

І, звісно, батьки малявок. Бо притомним батькам, на моє розуміння, й самим має бути цікаво читати ті книжки, які читають їхні діти.

У мене щотижня по дві-три зустрічі з малечею у школах і дитячих бібліотеках, притому далеко не лише в Києві. Ось і в останні тижні встиг побувати в Тернополі, Збаражі й Кіровограді. І я вам скажу, що у мене найкращі в світі читачі! Щоразу вони щось таке вигадають, щось таке скажуть, таке учворять, що я не перестаю дивуватися – і надихатися! Певен, що років за двадцять вони дуже суттєво змінять світ на краще, – у них уже зовсім інше, набагато вільніше і тонше мислення, ніж у нас.

А ще в мене є “цілком дорослі” читачі, які знають мене як автора “Отруєння голосом”, “Писати мисліте”, “Неможливостей мови”, – їх небагато, але це щасливі люди, бо вони не розучилися в цьому довколишньому гармидері відчувати поезію.

ВВС Україна: Чи була у вас улюблена книжка в дитинстві?

Іван Андрусяк: Я в дитинстві був геть нетиповим читачем: запоєм ковтав дорослі поетичні книжки, притому всі підряд – і справжні, й геть графоманські. “Прожовував” оте все, вичавлюючи де краплинки, а де й цілі ріки живого смаку, – і випльовував жмих. Без системи – навпомацки.

Найбільше живого смаку було у збірці Івана Франка “З вершин і низин” – ото з неї й почалося моє розуміння того, що таке література.

А дитячі книжки мені вже дорослому стало цікаво читати – Жуля Верна, Лесю Воронину, Роберта Стівенсона, Володимира Рутківського…

ВВС Україна: Яку книжку ви прочитали нещодавно?

Іван Андрусяк: Найбільше моє читацьке відкриття останнього часу – норвезька письменниця Ніна Ґрьонтведт. Її повість “Привіт, це я! Не покидайте мене…” в перекладі Наталі Іваничук – це таке бомбелезне бомбисько, що ажжж ух!

А на полиці з улюбленою поезією, книжки з якої постійно перечитуються, в останні місяці з’явилося аж три новинки – томики вибраного Тараса Мельничука й Костя Москальця і Рільке в дивовижних перекладах Мойсея Фішбейна. Ото до них вечорами найчастіше й “тягнеться рука”. Хоча, скажімо, вчора з Лізою, старшою дочкою, перечитували Антонича – спричинила школа, а вийшло для душі…

З Іваном Андрусяком розмовляла Євгенія Ковалевська. ВВС Україна

Джерело: Артвертеп

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Андрусяк Іван

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s