Андрій Курков у програмі Гра в слова і не тільки

8 грудня 2012 р.

Ірина Славінська: Коли я готувалася до цього ефіру, то одразу мала купу ідей, про що з вами можна говорити – і про Україну за кордоном, і про поїздки, і про статус українського письменника, і кого перекладають… А почну ось такого – хочу подякувати моїй колезі Юлії Банковій, яка недавно повернулася із мандрів з Литви і написала прекрасний блог про шароварщину

Андрій Курков: …з Латвії. Я читав цей блог – мені дуже сподобався.

Ірина Славінська: Тобто вам не потрібно пояснювати, про що йдеться. Поясню для глядачів – це блог про те, як українські уповноважені культурою люди презентують культуру за кордоном. Наприклад, посольство України в Латвії робить всякі штуки – рушнички, концерти народної творчості. От баян недавно купили в посольство і дуже раділи, що тепер є дітям під що співати.

Я дуже втішений, що в дипломатичній установі були гроші і придбали баян… Та нехай хоч балалайку, хоч домбру, хоч цимбалиВіталій Гайдукевич: Колего, вони абсолютно адекватні – термін же “уповноважені культурою”. Ось і все.

Ірина Славінська: Але ж можна це все виводити на якийсь інший рівень – і власне Юлія Банкова про це й написала: що хотілося б під личиною української культури за кордоном бачити щось сучасніше, які-небудь цікаві гурти, цікавих письменників. І в кого ще про це можна запитати, як не в Андрія Куркова! Що ви думаєте про ситуацію, яку описала Юля, і як із цим можна боротися?

Андрій Курков: Це нормальна ситуація. Я думаю, що в багатьох представництвах України баян ще не купили. Тому в Латвії все нормально.

Питання не в тому. Просто бюджет МЗС не розрахований на те, щоби проводити культурну політику. Тобто культурний аташе, здається, взагалі в штаті посольства має займатися одночасно чимось ще. І культура залежить від того, є цей дипломат ентузіастом чи ні. Ентузіастів, в принципі, вистачає. Не буду нікому псувати кар’єру і казати, хто кращий і хто гірший. Але нещодавно, наприклад, коли українські письменники виступали в Раді Європи, то представництво України при Раді Європи само зголосилося влаштувати фуршет, дегустацію українського вина, фрукти – і так взяло участь. І в моїх поїздках останніх 10-15 років десь разів із десять траплялося, що посольство долучалося само. А нещодавно посольство України у Великобританії організувало мій приїзд. Тобто я і так їжджу виступати, але тепер вони організували мої виступи у Лондоні й Кембриджі.

Ірина Славінська: Але згадайте, як був фестиваль європейських літератур у місті Коньяк – я читала про те, що з українського посольства у Франції ніхто не приїхав на цей фестиваль, хоча їх запрошували. Вони не захотіли взагалі ніяк долучитися.

Андрій Курков: Думаю, тут можуть бути різні причини. Одна з них – що серед письменників, які приїхали, була депутат новий Марія Матіос.

Віталій Гайдукевич: Може, просто серед письменників не було тих, які компліментарно ставляться до влади?

Андрій Курков: Може, й тому. Це залежить, в принципі, від дипломатів – від того, як вони вболівають за власну кар’єру чи за українську культуру.

Віталій Гайдукевич: Напевно, що серед дипломатичних служб є люди, які так чи інакше можуть з ентузіазмом поставитися до, можливо, не зовсім профільних свої завдань. Але варто просто якимось чином поєднати корисне і те, що треба… Ні, я дуже втішений, що в дипломатичній установі були гроші і придбали баян… Та нехай хоч балалайку, хоч домбру, хоч цимбали! Але за стилістикою… Чи можете ви оцінити, наскільки не клішованим є образ, який представляють люди, що говорять від імені держави?

Сучасна культура показує, що ми не відрізняємося за ментальністю, за психологією, за рівнем від інших європейських народівАндрій Курков: В принципі, кліше українського в якості рушника, віночка чи бюста Тараса Шевченка у світі не існує. Це стосується тільки діаспори. Тобто закордон якщо знає Україну, то знає в Німеччині Кличків, в Англії й Італії – Андрія Шевченка, в Туреччині – “Наташ”, які чи то з Росії, чи з України, чи з Молдови… Ще Чорнобиль знають, Тимошенко знають. Але всі ці народні символи українські стосуються тільки діаспори.

Питання навіть не в цьому – питання в тому, що у нас немає інституції, яка займалася б пропагандою й експортом української культури на закордон. Тобто еквівалента Ґьоте-інституту, Британської ради, “Альянс Франсез”, Польського дому, Чеського центру культури…

Віталій Гайдукевич: А уявіть собі, що в когось на Банковій раптом з’явилися позитивні ідеї для України…

Ірина Славінська: …і рядочок в бюджеті теж не завадить…

Віталій Гайдукевич: Ну, це одне й те саме, фактично. Вони прийшли до вас і сказали: “Пане Андрію, ви – відомий український письменник, ви буваєте по закордонах. А давайте ми вам доручимо, попросимо вас популяризувати Україну”. Що ви робили б? Які радили б посольствам акції влаштовувати? На яких українських нюансах поставили б акценти, щоби на Заході, в Європі зокрема, сказали б: “О, це Україна?”

Андрій Курков: Це дуже легко. По-перше – тільки сучасна культура. Тобто класика – вона для спеціалістів. Сучасна культура показує, що ми не відрізняємося за ментальністю, за психологією, за рівнем від інших європейських народів.

А взагалі до мене вже зверталися. І я звертався до них, розмовляв кілька разів в МЗС з різними заступниками міністрів – ще до 2004 року – про те, що треба зробити якийсь культурний центр. І були плани, що робити і як… Але, думаю, ми зможемо зараз все одно залучати час від часу одне чи інше посольство.

У Австрії цінують Україну більше, ніж у деяких інших державах, адже колись частина України була частиною Австро-Угорської імперіїУ нас після цього фестивалю в Коньяку наступний великий план – це український фестиваль що два роки в Австрії, присвячений сучасній українській літературі. Тобто перший фестиваль має відбутися за рік – на початку листопада 2013-го. Він буде базуватися в місті Інсбрук, але я хочу, щоби були виступи і в Відні, в столиці – я домовлюся. І от буду пропонувати посольству України в Австрії долучитися хоча б якось до цього. Думаю, вони підуть назустріч, тому що, в принципі, у Австрії цінують Україну більше, ніж у деяких інших державах, адже колись частина України була частиною Австро-Угорської імперії.

Ірина Славінська: От ви говорите, що лише сучасну культуру треба показувати за кордоном. Але які образи вона дає? Зараз є багато критики про те, що вся сучасна література і журналістика така “непристойна” в очах рядового українця: матюки, суржик, малоприємні факти реальності, які втілюються на сторінках.

Андрій Курков: Не сказав би, що це скрізь – може, відсотків 10-15 сучасної літератури становлять такі книжки й автори, які люблять епатувати. Але йдеться не тільки про літературу. У нас є феномен, наприклад, сучасних художників, які відомі за кордоном у деяких країнах і менш відомі тут, бо ми, українці, просто не цікавимося художньою культурою. Узяти хоча б Миколу Журавля – це геніальний молодий український живописець, який працює в техніці левкасу. Його страшно люблять в Японії, там роблять йому виставки. Я не знаю, чи долучається українська амбасада в Японії до цього свята, але якби вони це робили, то був би великий позитив для нас.

Ірина Славінська: Тобто письменники будь-якої країни – це насправді великі посли своєї культури. Вони мають можливість виходити за межі і якимось чином просувати її за кордоном…

Віталій Гайдукевич: А чи не вийде так, що коли ми світові презентуватимемо месидж, що “ми такі, як і ви”, то втратимо головне – не покажемо, що хоча ми такі ж сучасні люди, але ми все ж таки не французи, не японці? Якщо ми вміємо “як французи” і “як японці”, то ми ж лишаємося українцями… В чому буде наша оригінальність?

Андрій Курков: Маю на увазі те, що ми – люди. Тобто все одно в усьому, що ми робимо, є українське тло. Я ж не мав на увазі, що ми як французи можемо чи як англійці. Тобто ми на такому самому рівні можемо творити мистецтво. Українське кіно ніколи не буде, як у французів, навіть якщо буде геніальний сценарій. Все одно це буде українська ментальність, психологія, режисер, який показуватиме історію на тлі українських подій чи на соціальному тлі. Цього боятися не треба, інакше німці не дивилися б французьке кіно, бо думали б, що це те ж саме.

Професіоналів об’єднує рівень, який і показує рівень культурних досягнень країни, звідки приїхав митецьВіталій Гайдукевич: Тобто механізм показу чи презентації має бути сучасним?

Андрій Курков: Я маю на увазі не механізм, а суть, контент. Якщо я пишу історію, вона відбувається в Україні, і це вже дає екзотику. Це не екзотика якась папуаська – це просто інша європейська держава, інша ментальність, інші звички людей, інший ритм життя. Це ж не французька і не німецька історія. І в цьому сенсі не треба боятися, що наш композитор напише таку саму сучасну сонату, як сучасний французький композитор. Ми всі відрізняємося. Але професіоналів об’єднує рівень, який і показує рівень культурних досягнень країни, звідки приїхав митець.

Ірина Славінська: Але якщо презентувати лише сучасну українську культуру, то буде видно чимало дірок. Наприклад, лакуни в кінематографі, якого сучасного так мало…

Андрій Курков: То ми поставимо Довженка! Ми це вже робимо – ретроспективи, до речі, українських фільмів проходять у Франції, в Англії, і дуже успішно. Думаю, що радянського часу український кінематограф ще довго матиме більший успіх, ніж сучасний. Поки сучасний не доросте, поки він не стане і незалежним комерційно, і незалежним інтелектуально від радянського минулого і від західної традиції, доти будуть дивитися з великим задоволенням Довженка, Ейзенштейна

Ірина Славінська: Письменники – своєрідні посли, вони можуть просувати різні ідеї. І різноманітні рейтинги, які з’являються, це підтверджують. Ось у “Фокусі” рейтинг найбільш впливових жінок – три письменниці Марія Матіос, Ліна Костенко, Оксана Забужко. Це нормально, що письменників вважають впливовими?

Андрій Курков: Звичайно, бо письменник – це облегшена версія філософа. Не кожен письменник, але той, який змушує ставити запитання собі, тобто провокує інтелектуальну реакцію читачів, суспільства. І в цьому сенсі філософи працюють на науку і на вузьке коло, а письменники, які свою філософію передають у своїх творах, вони працюють над інтелектуальністю читачів і таким чином впливають на суспільство.

Ірина Славінська: Але ж є і масова література – в хорошому сенсі, яка цікаві месиджі просуває.

Андрій Курков: Я думаю, що автори масової літератури не попадуть у такі списки найвпливовіших…

Ірина Славінська: Харукі Муракамі – доволі масовий автор все-таки.

Андрій Курков: Він – така суміш дуже цікава. Тому що японці не вважають його японським письменником, вони вважають його американським письменником, бо він більш ніж двадцять років живе в Америці. В Америці його вважають японським письменником. Тобто у нього така цікава ідентичність. І от вона продукує оцю таку якусь дивну філософічність його творів.

Будь-який рейтинг – профанація, окрім, може, рейтингу найбагатших людей… Де можна виміряти активами, пасивами, депозитамиІрина Славінська: Або в Україні та ж Ліна Костенко, яка увійшла у цей список “Фокуса”. За рік існування її роману “Записки українського самашедшого” сто тисяч примірників розмели. У нас це вперше.

Андрій Курков: І це чудово.

Ірина Славінська: Але ж вона теж масовий письменник. Вона впродовж минулого півстоліття – найбільш популярний український поет.

Андрій Курков: Це трошки інше… Розумієте, кожну таку постать не можна поставити в компанію інших таких постатей. Ми про кожного маємо окремо говорити і розуміти, чого він таким став.

Віталій Гайдукевич: А як ви ставитеся до подібного штибу рейтингів, коли там найбільш впливові… Ви вважаєте себе впливовим письменником?

Андрій Курков: Мабуть, ні… Ну, для своїх читачів – так.

Віталій Гайдукевич: А чи може бути письменник впливовим в Україні? Так, сто тисяч прочитали… Сорі – на сорок мільйонів? Це мізер!

Андрій Курков: Так, це мало. Читає десь процентів п’ять. Не більше десяти процентів населення взагалі читають книжки.

Ірина Славінська: Населення України чи світу?

Андрій Курков: України.

Віталій Гайдукевич: Тоді це взагалі профанація – цей рейтинг.

Андрій Курков: Будь-який рейтинг – профанація, окрім, може, рейтингу найбагатших людей… Це можна виміряти активами, пасивами, депозитами. Математично вимірюються тільки матеріальні речі. Вплив – нематеріальна штука, тобто його виміряти можна тільки якщо хтось дуже впливовий не подобається іншим впливовим: якщо його вбили, то він справді був впливовим.

Ірина Славінська: А от коли ви говорите про те, що письменники впливові – на що конкретно може сьогодні впливати письменник в Україні і в світі?

Андрій Курков: Якщо говорити про українського письменника, то він може впливати на імідж країни – він може його і погіршити, і покращити. Всередині країни він впливає, в принципі, на думки тих, хто читає. Річ у тому, що до десятка активних публічно українських письменників пишуть колонки, блоги. І ось ці тексти, до речі, мають більший вплив на читачів, ніж книжки. Тому що в блогах письменник актуальний, він пише на злобу дня про те, що його зараз дратує чи цікавить. Тобто він говорить про тему, яку розуміють сьогодні всі, хто читає. В цьому сенсі його вплив величезний. Коли він пише роман, навіть дуже гарний, то впливає як? Трошки розслабляє свого читача, дає йому можливість відпочити від реальності. Тобто в цей момент читач соціально пасивний – або навпаки.

Нам не вистачає приблизно тисячі письменників в країні. І це правда, тому що країна, де живе 45 мільйонів, має давати роботу десь 1200-1300 письменникамВіталій Гайдукевич: А про що треба написати зараз в Україні, щоби це було не сто тисяч примірників, а щоби вся країна захворіла цим персонажем? Чи це фантастика і нереально?

Ірина Славінська: Тут треба зробити багато дужок – мало книгарень, погана система дистрибуції, бідні видавці, проблеми освіти…

Віталій Гайдукевич: Всі ми розуміємо, в якій країні живемо. Але про що треба написати?

Андрій Курков: Є два варіанти. Дуже сучасний і дуже актуальний порнографічний роман український, щоб його заборонили. Або написати щось разів у десять більш актуальне і більш пронизливе, ніж роман Ліни Костенко.

Віталій Гайдукевич: Зрозуміло – це нереально…

Ірина Славінська: Але ж, можливо, замість біганини за актуальністю або за епатажем є сенс спробувати будувати якісь футуристичні моделі? Мені, наприклад, бракує зараз в Україні письменника, який міг би написати про те, як це може бути. Тобто який не описав би, як ми зараз живемо, а дав би варіант мети, можливо…

Андрій Курков: Український варіант Кампанелли…

Ірина Славінська: Ну, може, не Кампанелли – зараз утопія важко читатиметься в цьому контексті, це вже радше пародійний жанр. Може, антиутопія… Ось Тарас Антипович написав антиутопію і вона була непоганою, тільки, здається, не дуже добре пішла серед читачів. Є сенс щось передбачити, описати якісь сценарії?

Андрій Курков: У нас проблема в тому, що нам не вистачає приблизно тисячі письменників в країні. І це правда, тому що країна, де живе 45 мільйонів, має давати роботу десь 1200-1300 письменникам, щоби кожен другий щороку видавав роман, щоби ця індустрія працювала як у Польщі чи як в Англії.

Ірина Славінська: Я коли читаю, що на початок літературного року у Франції виходить 300 нових романів, то страшно їм заздрю.

Андрій Курков: А в Німеччині 18 тисяч книжок прози щороку нових, в тому числі й переклади. Але тут треба дивитися, хто у нас читає. У нас, наприклад, Центральна і Західна Україна – це молодь читає молодих авторів. Молоді автори, не маючи життєвого досвіду і не цікавлячись філософією, не пишуть футуристичних романів – вони пишуть про себе, про тусовки, про реакцію власного покоління. Думаю, що читачі цих письменників будуть рости разом із ними і вимагати від них ставати дорослішими і такими, може, більш напруженими до філософського контенту. Але водночас у той самий час на Східній Україні середнє і старше покоління читачів читають сучасну російську прозу і радянську класику. І не дивляться на те, що пишуть тут чи у Львові.

Головна проблема – у нас нема загальнонаціонального читацького простору. У нас нема книжок, які об’єднають читачів і Луганська, і Закарпаття.

У нас нема книжок, які об’єднають читачів і Луганська, і ЗакарпаттяІрина Славінська: У Луганську не так багато місць, де можна купити українську книжку.

Віталій Гайдукевич: Хто хоче, той знайде. Врешті, є Інтернет. А якщо я не хочу читати українською, то хоч ти мені на кожному розі постав книгарні, я не прийду і не придбаю українське.

Ірина Славінська: Читання українською – як боротьба.

Андрій Курков: В Кіровограді є оцей новий проект буккросинґу, називається “Книговир”: 26 шаф книжкових у різних піцеріях, лікарнях, поліклініках міста. Постійно крадуть книжки! І саме українську літературу. Ну, не скрізь – в лікарнях вони залишаються, там більш-менш все чесно. А в інших місцях беруть, читають, зачитують, не повертають і не кладуть інші. Тобто, в принципі, попит є. Нема моралі.

Віталій Гайдукевич: Треба поставити крапку. Ми прийшли до того, що якщо у нас кожна хата скраю, то і кожна бібліотека в цій хаті теж скраю. Тобто не можна висловити щось спільне – таке, яке об’єднає читачів молодих із заходу і старших зі сходу.

Андрій Курков: Може, і не варто на цьому зосереджуватися. Треба просто піднімати рівень культури і читацький, і взагалі населення.

Віталій Гайдукевич: Воно само прийде?

Андрій Курков: Воно поступово само розвинеться.

Віталій Гайдукевич: Скільки років знадобиться з такою динамікою, як зараз?

Андрій Курков: Двадцять-тридцять років, я думаю.

Віталій Гайдукевич: Ну, сорок років пустелею… Логіка зберігається.

Андрій Курков: Є надія.

Віталій Гайдукевич: Наостанок побажання – бувайте в нас частіше.

Андрій Курков: Запрошуйте.

Віталій Гайдукевич: Вас так складно застати в Україні…

Андрій Курков: Я стараюся повертатися якомога частіше, але не завжди це вдається.

 

Джерело: ТВІ

Залишити коментар

Filed under Курков Андрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s