Професор Гарвардського університету Григорій Грабович: «Найбільше цікавить те, як зрушити молоде покоління, яке має бути найбільш відкритим до нового, а не цинічно знеохоченим»

2_grab

24.09.2010

 

Часом хочеться, щоб  замість читання одноденних книжок-пейпербеків чи бульварної преси у метро, українці взяли до рук якісну інформативну, критичну пресу, яка б стимулювала їх до думки, а не розповідала про скандали й плітки. Тим паче, що така преса, хоч її і мало, але у нас все-таки є. Про те, як вдається знаному українському часопису задовольняти жагу до критичної думки і чи існує сьогодні насправді така жага в українських читачів нам розповів літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор київського часопису «Критика» Григорій Грабович (англ.: George G. Grabowicz).

Як народилася ідея створити часопис «Критика»? З чого і з кого він починався?

– Я займався цим питанням вже довгий час перед тим, як «Критика» формально і де-факто постала, тобто я почав думати про часопис ще у 1970-их роках. Тоді, звісно, не думалося про Україну – на це, здавалося, не було жодної перспективи. В Америці ж, на еміграції,  на той час виходив журнал «Сучасність», який однак не порушував на своїх сторінках різних питань, які треба було порушувати, хоч і був тоді на значно вищому рівні, ніж пізніше. Потрібен був значно сильніший журнал. Пізніше, на початку 1990-их, коли я був директором Українського Гарвардського Інституту, запропонував колегам створити україномовну версію «Гарвардських українських студій» (журналу, який виходив і виходить англійською мовою).  Проте ця ідея не викликала особливого зацікавлення – на той час Інститут мав багато інших клопотів. І тоді (це була половина 1990-их)  подумав, що саме час здійснити мою давню мрію – створити часопис, модельований на прикладах сучасних американських та англійських часописів, які займаються передусім рецензіями і реакціями на події в інтелектуальному, культурному, а також політичному житті. Найкращим і найвпливовішим був тоді, і залишається досі, американський часопис «New York Review of Books», який «Критика» багато у чому наслідує. Також моделлю для нас була польська «Кultura», яку тоді видавав у Парижі Єжи Ґедройць. Вона задовольняла потребу історично та критично бачити національну спадщину, по-новому ставити деякі питання, закликати до ревізіонізму. В кожному разі, маючи такі настанови, знайшовши підтримку і допомогу таких людей, як Микола Рябчук, і маючи гроші тільки на одне число, ми його таки випустили. Взагалі-то, зазвичай так часописи не робляться. Спочатку збираються кошти на півроку або на цілий рік наперед і вже тоді, маючи такий спонсорський фонд і крупний бізнес-план, можна таку річ починати. Але чомусь думаю, що якби ми діяли таким чином, тобточекали на великі гроші, то мрія так ніколи і не здійснилася б, бо навіть сьогодні не так просто знайти щедрих меценатів на таку справу. Отже якраз тепер часопису виповнюється 13 років: перше число з’явилося 1 вересня 1997 року, і з того часу ми регулярно виходимо. Пам’ятаю, що на першу київську презентацію «Критики» у будинку вчених Академії Наук прийшло справді багато людей і відбулася вона дуже успішно.

Найперший номер «Критики» за 1997 рік


Другий номер «Критики»

 

Чи мала «Критика» із самого початку налагоджені зв’язки із західною автурою, статей якої у ньому сьогодні чимало? Як формувалися ці зв’язки?

 

– Зв’язки, звісно, не були одразу так добре налагоджені, але з самого початку були перспективні. Вони були завжди запасним варіантом, бо на статті західних авторів можна було розраховувати. Наш часопис має досить академічний характер, хоч і не є суто академічним. Більшість статей мають бути більше проблемно-інтелектуальними, аніж суто академічними. Аж надто академічні не беремо. Проте, багато наших авторів, які з часом стали членами редколегії, є науковцями: Олександр Мотиль, Олексій Толочко, Володимир Кулик і багато інших. На сьогодні кількість авторів стрімко зросла. Після кількох років існування часопису люди побачили, що це не щось ефемерне, що це й далі триває, бо щоразу з’являлися все нові й нові статті, точилися дискусії. З часом стало ясно, що за винятком деяких нечисленних видань: наприклад, альманаху «Ї», «Кур’єру Кривбасу», конкуренції у «Критики» насправді немає.

Якою є редакційна політика «Критики»? Які моменти нізащо не допускаються, а які вітаються?

– Не допускається халтура, ретроградні й некоректні позиції авторів. Це треба, очевидно, більше уточнити. Я би не хотів ідентифікувати профіль «Критики» як ідеологічний, хоч є така тенденція і навіть деякі люди, які в самій кухні часопису, бачать його через призму лібералізму. Я, очевидно, нічого проти лібералізму не маю, бо це якоюсь мірою і моя позиція. Але звик уникати ярликів і надмірного ідеологічного самоототожнення, бо тоді це починає виглядати, як якесь сектантство. Тобто треба мати максимально ліберальну, демократичну перспективу, але не бути однобокими. По суті, люди, які не поділяють цих позицій, до нас і не пишуть.

А яким статтям загрожує неопублікування?

– Насправді, не йдеться про те, що саме відкидати, а радше про те, що брати. Головне, щоб речі були написані компетентно, цікаво і з «перцем», тобто проблемно, бо часом матеріал може бути дуже політично коректним, інтелектуально рафінованим, а все ж таки нудним. Ми не академічний часопис, але навіть академічному треба писати живо. Нам щастить на наших колег, які, маючи хороший науковий стаж, вміють також і дотепно писати. Це вкрай потрібно, бо таким чином можна робити важливу справу ще більш успішно.

Ми часто пишемо про речі контроверсійні, а часами навіть і важкі: про різного роду недоліки суспільства, передусім українського. Бо говорити про те, чого бракує сусідам, якось не  шляхетно. Хоч і про це ми пишемо, обговорюючи певні проблеми Росії або Польщі, які, так чи інакше, зачіпають Україну. Та все ж основною нашою темою є саме український соціум, українська  творча, культурна, громадська й політична ситуація. Якщо про це можна ще й писати дотепно, то це добре, бо воно притягає читача, має бажаний ефект.

До речі, щодо ефекту. Якими є відгуки від українських читачів «Критики»? Чи видно як вас сприймає публіка?

– Відгуки є, і ми відкриті до читацьких листів, і ми їх друкуємо на сторінках часопису, навіть якщо вони критичні. Часом вступаємо у дискусії, полеміки із читачами. Ми дбаємо про це, часто обираючи такі теми, які спонукують дискутувати. Це допомагає запобігти фрагментації громадськості, що є справжньою проблемою і до сьогодні: люди живуть часом у своїх власних «нішах», «кущах» і не говорять одне з одним. Нам завжди цікаво активізувати громадську свідомість, запрошувати розумних людей до розмови.

Інші номери «Критики»

 

Тобто буває й таке, що ви, вміщуючи у число статтю на певну тему, вже знаєте що на неї буде бурхлива реакція?

– Саме так. І якщо можна  навіть наперед домовлятися про таку реакцію, про те, що хтось певним чином відгукнеться на матеріал, то ми це також робимо. Це журналістський прийом, до якого ми часом вдаємося, бо журналіст у своєму матеріалі має бути одночасно і шоуменом, вміти хореографувати свою тему, розбуджуючи читача і соціум. Якщо публіцистика на високому рівні, то є певна імовірність, що і політика і культура у цій країні також будуть успішно розвиватися. Це не завжди так, бо часом може бути препогана політична система і досить жива, хоч і підпільна, публіцистика. Узагальнювати важко, однак є певна закономірність: американська і розвинені західноєвропейські демократії мають живу і впливову публіцистику. В Україні вона, до речі, також стала кращою, ніж була раніше, хоч велика частина її пересунулася тільки на електронні медіа, або ж тижневики кшталту «Дзеркала тижня» та «Українського тижня». На рівні часописів вона з’являється значно рідше.

Що маєте на увазі під українською публіцистикою, яка стала кращою, ніж раніше?

– Маю на увазі, що вона стала кращою від помаранчевої революції. Самозрозуміло, від часів незалежності вона стала вільнішою, багатограннішою порівняно із радянським періодом. За роки незалежності в українську  публіцистику прийшло багато молодих людей уже без тих рамок, у яких тримала людей совєтська система. Та вона все ще не є на належному рівні через брак критичної маси. Повинно бути більше часописів і живої дискусії. У деяких моментах ситуація в Україні є таки справді поганою: вона має лише один-два щоденні часописи і рівень їх є набагато слабший, ніж на Заході. В Америці є і «New York Times», і «Washington Post» і кожне велике місто має бодай один щоденний часопис. В Німеччині також є п’ять великих щоденних часописів по кількадесят сторінок кожен.

 

Яка різниця у кількості читачів подібних часописів на заході та в Україні?

– Тут я не є експертом і волів би говорити саме про нас. Отже гадаю, що кількість читачів, безумовно, дуже впливає на розвиток преси і ми відчуваємо це на собі також: існуючи вже 13 років, маючи цікавих авторів і актуальні теми статей, «Критика» все ще має дуже вузьке коло читачів. Пару тисяч читачів на всю соборну Україну – це, очевидно, дуже мало. У цьому є наша проблема, яку я визнаю і усвідомлюю, що нашим завданням є подбати про збільшення читацького кола. Та факт залишається фактом, що не тільки ми так кажемо, але і з інших джерел чути, що в Україні попит на якісну журналістику та книгу є дуже низький. Юрій Андрухович, наприклад, нещодавно про це дуже засмучено і озлоблено говорив, що Україна, мовляв, одна з небагатьох країн, де люди не читають.

Так останнім часом говорить не лише Андрухович, а й багато представників нашої інтелектуальної еліти, які, очевидно, не мають публічно робити таких песимістичних заяв.  Думки про те, що Україна не читає вже, на жаль, стають тенденційними.

– Це дуже прикро, і це треба якомога швидше поборювати. Я також маю різні свої сумніви і часами зневіру, але в публічному плані я наголошую, що треба робити свою справу і вірити, що вона матиме позитивний ефект. Як казав Тичина: «Нам своє робить!»  Чи то докорами, а краще добрим прикладом треба зрушувати цю апатію, якої сьогодні у суспільстві чимало. Мене особисто найбільше цікавить те, як зрушити молоде покоління, студентів, які саме і мають бути найбільш відкритими до чогось нового, а не цинічно знеохоченими.

Одним із найправильніших кроків до того, щоб збільшити кількість молодих читачів часопису є, власне, залучення до нього молодої автури. Чи вважає «Критика» студентів своєю потенційною автурою?

– Хоч у цьому питанні і виникають певні концепційні проблеми, але це конче треба взяти до уваги. Головною небезпекою тут є перетворення «Критики» на якийсь упрощений варіант, на таку собі «Критику-light». Ми вже мали такий досвід, коли кілька років тому під редакцією Світлани Матвієнко видавали дещо тонший часопис, який називався «Коментарі». Мова була ніби простіша, статті коротші, але аж такого успіху ми тоді не побачили. Але я таки вважаю, що треба розширити коло читачів і знайти вихід на молодше покоління. Якоюсь мірою це у нас вже є, але воно є ніби приховане. Це ті коротенькі анотації на книги, які у «Критику» пишуть зазвичай саме молоді люди, але вони якось губляться серед маститих авторів і великих статей – що також не правильно.

Яким сьогодні є тематичний спектр «Критики»?

– Спектр широкий: історія, культура, політика, соціальні процеси, але й тут настав час робити певні зміни. Я не кажу про щось радикальне, але матеріали тематично варто збалансувати. У нас, наприклад, завжди є чимало статей політологічного спрямування, і дехто навіть нарікає, що, мовляв, замало там літератури. Але це прямо віддзеркалює більшезацікавлення читацької аудиторії у політичній тематиці, ніж у культурній. Статей про мистецькі явища у нас завжди було менше, але все ж ми мали хороші статті про живопис, музику, архітектуру, урбаністичні питання. Була у нас, зокрема, дискусія про сучасний Київ, про те що діється з містом, куди воно йде. Такі теми варто стимулювати.

Варто згадати про те, що вже півроку як відновив свою роботу сайт «Критики» http://www.krytyka.com і це повинно притягати більше читачів, хоч воно, як на мене, може й шкодить передплаті, бо багато статей тепер можна дістати з Інтернету. Але, розміщуючи не всю статтю на сайті, а лише її частину, можна, навпаки, заохочувати читачів купувати паперовий варіант, який, до речі, не є аж такий дорогий сьогодні.

Як діє ваша система розповсюдження? З якими книгарнями ви співпрацюєте?

– В основному це книгарні у великих містах, такі як «Наукова думка», «Є», колишнє «Сяйво» у Києві; «Українська книгарня» та «Є» у Львові, ще декілька у Харкові й Одесі, а далі із меншими містами вже складніше, бо там немає такої кількості точок продажу літератури, преси українською мовою. Зважаючи на те, що часопис є не тільки всеукраїнським, а й міжнародним, бо ми порушуємо окрім суто українських, ще й загальноєвропейські, часто світові проблеми, мати такий малий доступ до читачів вкрай незадовільно, і ми прагнемо якось це змінити.

 

Чи має «Критика» закордонних читачів?

– Безумовно, хоч і там їх є, на мою думку, недостатньо. Може я в цьому питанні максималіст, але мені б хотілося їх бачити набагатобільше. Нас багато читають у Польщі. Нещодавно ми видали польське число, де є статті низки авторів з Польщі і гостьовіредактори з Польщі: Оля Гнатюк і Боґуміла Бердиховська. В минулому ми дістали кілька нагород від польської сторони за сприяння культурним зв’язкам Польщі з Україною.  Але «Критика» ще ніколи не мала відзнаки від якоїсь української структури. Я це згадав тільки тому, бо вважаю, що кожна мисляча людина в Україні має бачити у цьому часописі великий козир, плюс для української культури, який має розвиватись і робити свою справу. І якщо не меценати, то сама громадськість мала би нас підтримувати. До речі, польська «Kultura» в Парижі існувала не за кошти багатих фундацій, а за кошти польської громадськості з усього світу, тобто вона трималася на передплаті. Якби ми, скажімо, мали 500 передплатників на заході і тисячу або дві тисячі передплатників в Україні, то ми могли б бути фінансово незалежними. Колись, у 1960-х рр., журнал «Сучасність» мав тисячу передплатників в Америці, і цього вистачало, щоб він міг нормально функціонувати. В Америці є дуже велика четверта хвиля еміграції: люди, які приїхали туди з України після 1991 року. Вони не є бідні, хоч і не працюють так тяжко, як працювали українці з попередніх еміграційних хвиль, коли інтелігенція іноді змушена була виконувати чорну роботу. Серед них сьогодні  немає такого бажання належати до простору інтелектуальної думки, як це було раніше. І ще одним із наших завдань я бачу саме достукатися до їхньої свідомості, довести їм потрібність підтримувати інтелектуальну й культурну ініціативу в Україні. «Критика» має формувати цю інтелектуальну думку й ініціативу, а не, як це робить  більшість української преси, подавати найновіші скандали з політичного та громадського життя. І зробити цей процес інтелектуалізації якомога швидшим і цікавішим – наше головне завдання.

Найсвіжіший номер

Розповідь про творчий потенціал цікавої особистості ледве чи можна вмістити на кількох сторінках інтерв’ю. З часів заснування часопису «Критика», вийшли друком ще безліч цікавих і ґрунтовних літературознавчих досліджень та есеїв Григорія Грабовича у книжковому форматі. Студенти-літературознавці, літературні критики та журналісти й досі зачитуються його найвідомішими працями «До історії української літератури», «Тексти і маски» та  «Шевченко, якого не знаємо». Тож, у наступних інтерв’ю читайте про ці та інші книжки професора Грабовича, його думки про сучасний стан викладання української літератури у вишах, про формування канону української літератури та ще багато цікавих літературознавчих й біографічних деталей.

Женя Гринь

24.09.2010

 

Джерело: Читомо

Залишити коментар

Filed under Грабович Григорій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s