Костянтин Москалець: Ти бачиш те, чого ніхто на світі не бачить, окрім таких, як ти сам

 7/2010
с. Матіївка-Київ

Кость Москалець – це чудовий письменник, музикант, есеїст і часом критик та перекладач. Він ніколи не пише погано, хоч би що він писав. Його есеї та прозу визнають за взірець інтелектуального письма, його вірші, що дуже часто стають піснями, знають напам’ять ті, хто взагалі нічого з української сучасної поезії більше може не знати.

Автор знаменитої пісні „Вона“ у виконанні Тараса Чубая і „Плачу Єремії“ та пісень із дисків „Треба встати і вийти“ й „Армія світла“ у виконанні Віктора Морозова, що їх так міцно люблять, живе спокійно й тихо. Як послідовний гессіанець він дуже нечасто згоджується на інтерв’ю, але коли вже згоджується, то перед його глибокими відповідями стає соромно за свої недолугі запитання, і тоді собі думаю, що таки справді ліпше просто слухати, як він говорить. Говорити, як говориться. Ні про що не розпитувати.

Ця розмова сталась на початку літа, коли стільки всього цвіте. Костеві дуже пасує ця пора. Пасує, коли навколо нього є стільки тепла, сонця і квітів, що їх він так любить. Добрим було те, що він поміж них говорив.

Костю, коли тебе запитують, що ти робиш, живучи в Келії Чайної Троянди, ти найчастіше відповідаєш, що в останні двадцять років займаєшся головно власною творчістю. Чи ти міг би, відтак, назвати декілька найважливіших слів, із яких для тебе починається література? Задля чого, власне, варто в ній бути?

Я не думаю, що література починається зі слів. Словами вона радше закінчується. Як на мене, література починається з того невимовленого (і часто – невимовного), що тече як перед нашими очима, так і в нас самих. Ми потім переназиваємо те невимовне різними іменами – почуттями, переживаннями, досвідом, уявою, пам’яттю… Література – це явлена мова, але не сама ява сутнісно. Якщо це добра література, вона може передавати (або там навіювати) почуття й досвіди своїм читачам. Причому завжди роблячи це з надлишком, додаючи щедрі бонуси у вигляді нових структур переживання або сенсу, які не конче мали бути присутніми в первісному досвіді. Задля чого варто в цьому бути – надто телеологічне питання. Воно змушує думати про ціль. Але не кожне явище – хоч у світі природи, хоч у світі культури – має ціль. Я міг би сказати: о, хто ж не знає, що в літературі варто бути задля сублімації почуттів, щоб вони нас не гнітили і не роздирали зсередини, задля подальшої трансляції цих сублімацій у вигляді мистецьких творів; а ще на цьому заробляють гроші у вигляді гонорарів і славу у вигляді всіляких там вінків. Ну, і за кого ти вважала би мене після такої простосердечної відповіді? Тому скажу навпаки: література, культура загалом, як і сама людина, що пише, читає або просто збуває своє життя – безцільні. Може, саме в цьому полягає їхнє виправдання і спасіння. Література – такий собі паралельний світ, з власними історіями, державами, народами і подіями, аналог гессевської Касталії (котра, своєю чергою, є аналогом Царства Небесного, принаймні в уявленні багатьох філологів). Цей (точніше, той) світ заселений „безсмертними“, як називав їх Гессе в „Степовому вовку“ або „позачасовими“, як називаю їх я, творами – і їхніми  персонажами й авторами. Поети – це ж міфічні істоти, такі як кентавр Хірон або німфа Каліпсо. Ти знаєш, я народився і виріс у ненависній, неприйнятній державі, що знищила і скалічила мільйони людських життів. Щастя, що вона розвалилася, але на той час у мене було тільки два виходи, якщо я хотів залишитися собою: виїхати геть з тієї імперії зла (як зробили чимало моїх друзів і знайомих) – або ж розкрити книгу, неважливо, котру саме  – ту, що читаєш, чи ту, що пишеш. Розкриваючи книгу, ти прочиняєш двері до того світу. Я надто любив цю красиву, занапащену (як ото Шевченкова Катерина) землю, щоби покидати її, тому обрав другий варіант. Десь же мені треба було жити? Отже, я вважаю себе громадянином світу Літератури. Ну, а про те, що події в тому світі невідворотно впливають на хід земних справ, що вірші і романи збуваються, ти й сама знаєш незгірш за мене.

Наскільки ти, пишучи, дистанціюєшся від свого ліричного персонажа? Чи ти літературний дуже відрізняєшся від себе повсякденного?

Щоб робити такі порівняння, я мусив би мати себе як мінімум у двох екземплярах. Той, другий, залишався би осторонь, спостерігав би, вимірював, підраховував би, оцінював… А так – хтозна, як я повсякденний відрізняюся від себе літературного. Людина – багатошаровий феномен. От як цибуля. Котрийсь із тих шарів умовно можна, звичайно, окреслити як „літературний“, але, в принципі, це єдиний феномен, до того ж, незастиглий, незафіксований у жодному з можливих окреслень. Колими читаємо, що Анна Кареніна кидається під потяг, у нас стискається якраз повсякденне серце, бо ще одного, „літературного“, ми просто не маємо. Мені подеколи закидають сентиментальність, он Тарас Чубай постійно сварить за те, що всі мої мелодії – варіації на тему Lacrimosa з моцартівського „Реквієму“. Але це тільки половина правди. Адже я вмію бути іронічним і, як ти щойно переконалася, самоіронічним. Маю такий трохи людоїдський гумор, тому не раз мушу прикушувати язика, бо люди, яких той гумор зачіпає, ображаються потім роками. Зрештою, є друзі і вороги, прихильники і критики моєї творчості, мого способу бути; десь там, наче лінія кордону, що біжить поміж їхніми судженнями про мене як про людину і автора, просвічує належна відповідь на це твоє запитання.

Ти заговорив про музику. Чи в тому, як ти пишеш літературний твір і як пишеш музику, спрацьовують однакові механізми письма, чи це два зовсім різні процеси? Зрештою, як ти пишеш – літературу й музику?

Знаєш, мені здається, що в основі обох творчих процесів, літературного й музичного, лежить той самий принцип герменевтичного кола. Тобто, щоб зрозуміти місце і значення частини в її припасованості до цілого, ми повинні зрозуміти ціле в його складеності з частин, а для цього, знову ж таки, слід повернутися – і зрозуміти частину. Мелодія приходить до тебе поодинокими музичними фразами, сполохами, що на мить висвітлюють усю споруду майбутнього твору; ти топчешся і топчешся на одному фрагменті, намагаючись зрозуміти (почути власне), куди і як ця мелодія хоче звучати далі, щоб стати повною, коли вже неможливо ні додати, ні відняти жодної ноти. Тут на тебе чигає незліченна кількість сирен, з їхніми спокусливими пропозиціями, на які в жодному разі не можна погоджуватися, бо, приставши на красивий, здавалося би, пасаж, ти через годину, або завтра, або за місяць зрозумієш,що цей хід думки, докладно цей, ти вже зустрічав у „Radiohead“, „Metallica“, „The Doors“, або в „Muse“, або в „Rammstein“… І тоді, називаючи сирен не дуже ніжними іменами, доведеться повертатися до вже, здавалося, готового матеріалу, руйнувати і починати все спочатку, якщо вистачить сили… Ти танцюєш такий собі менует навпомацки, робиш кроки вбік, помиляєшся, повторюєш когось, розумієш це, повертаєшся до початкової музичної фрази і починаєш топтатися знову. Це схоже на протоптування стежки в надзвичайному глибокому снігу, і сніг той – звуки та їхні можливі комбінації. Якщо поталанить, ти протопчеш цю стежку до кінця, пройшовши нарешті повне коло. Але й повністю пройдене коло не гарантує, що ця мелодія буде доброю мелодією, що її захоче наспівувати ще хтось, окрім тебе. З віршами, особливо регулярними, трохи легше. Обраний ритм несе тебе як течія. Ця подібність герменевтичного кола в літературі й музиці простежується на глибшому рівні саморефлексії. А так, на поверхні, то той я, котрий складає музику, і той я, що пише (вірші, статтю, есей), – страхітливо різні люди. Не думаю, що вони колись могли би заприятелювати. Побитися – залюбки. Насамперед тому, що вони відбирають один в одного час творчості; коли музикант шість годин денно сидить з гітарою, письменник, затуливши вуха, мусить байдикувати… Ну, і навпаки.

Як думаєш, чи є щось, що можна написати, лише досягнувши внутрішньої зрілості?

Це питання найбільше стосується прози, щільної інтелектуальної прози, от як „Смерть Вергілія“ Броха. Такої прози не напише (і навряд чи стане читати) внутрішньо незріла людина. Із другого боку, „зрілість“ – надто складне й містке поняття, в нього можна багато чого вкласти, багато зайвого теж. Залежить, про яку саме зрілість нам ідеться: інтелектуальну, емоційну, чи етичну, чи стилістичну… Артюр Рембо був незрілим юнаком, і в етичному, і в емоційному плані, а проте написав геніальні поезії, творячи з не вимірюваного жодними категоріями натхнення. Коли ж він став зрілим мужем, то взагалі перестав писати. Вітольд Ґомбрович уважав, що незрілість (він мав на увазі молоді європейські літератури, зокрема, польську) – великий шанс для створення направду нових літературних форм. Рільке так не вважав, у нього простежується пієтет перед довгими триваннями, неквапливим індивідуальним дозріванням. І справді, „Дуїнянські елегії“ та „Сонети до Орфея“ належать до кращої частини його творчого доробку. Отже, тут не може бути загальнообов’язкового правила.

Яких книжок потребуєш як читач? Якіжанри тобі найцікавіші, з якими тобінайкомфортніше?

Та вже всі, либонь, знають, що окрім творів Гайдеґґера (і пов’язаних з ними джерел та інтерпретацій) я нічого більше не читаю. Тут можна поставити смайлик. Якщо ж серйозно, то найголовніші книжки свого життя я прочитав до 40 років. Тепер уся моя лектура поза Гайдеґґером спорадична, факультативна, так би мовити. Можна прочитати 10-20 сторінок і відкласти, й забути назавжди, великої втрати не буде. Щодо жанрів, то, очевидно, існують (в кожному разі, таки існували) певні періоди, найсприятливіші, скажімо, для читання поезії. Потім поезія поступається місцем романові, а той, у свою чергу, літературознавчим дослідженням або біографіям, або щоденникам. Признаюся тобі, що від юності я віддавав перевагу синтетичним працям літературознавців, а не творам, які вони описували й аналізували. Мені цікавіше було читати книгу Бахтіна про Рабле, аніж самого Рабле.

Крім Гайдеґґера, ти часто звертаєшся до Ґадамера, Інґардена, Ніцше… Чому говориш саме із цими філософами?

Ну, це невелика таємниця, адже всі філософи, яких ти згадуєш (і ще тьма інших поза ними), багато уваги приділяли літературі загалом і літературному творові зокрема. У пізнього Гайдеґґера надзвичайно проникливі інтерпретації гімнів Гельдерліна (вони самі наче гімни!), у Ґадамера – того ж таки Гельдерліна або, що не менш цікаво, інтерпретації герменевтики Гайдеґґера. Інґарден важливий для мене як один із нечисленних послідовних феноменологів літератури, в нього чудова критика психологізму, що до сьогодні залишається однією з прикметних рис поганого літературознавства, прекрасно розроблена концепція багатошаровості (яку він не раз називає „поліфонічністю“, але зовсім не в бахтінівському розумінні) літературного твору. Цікавий він мені ще й тим, що, як і Гайдеґґер, вийшов з тієї ж „гусерлівської шинелі“, приятелював і листувався зі святою Едитою Штайн (яка в ті часи була асистенткою Гусерля), зумів прокласти власний шлях у феноменології, не пориваючи з принципами вчителя, хоча творчо критикував і переосмислював їх. Гайдеґґера, до речі, недолюблював, вважав, що через нього і Гітлера правдива гусерлівська феноменологія зазнала краху, але знав його твори і навіть обігрував деякі гайдеґґерівські поняття, щоправда, не приховуючи іронічної дистанції.

Між багатьох інших речей, які вмієшцінувати і з якими вмієш бути,  є самотність. Тоді коли багато людей на неї нарікають, ти вмієш за неї дякувати. Що для тебе в ній є такого, що ти часто волієш бути на самоті й поза світом, а десь між дерев, води і рослин, що їх дуже любиш, і мовчати, а не говорити?

Теж тебе запитаю: невже ти гадаєш, що на це запитання можна відповідати? „Можна“ – не в сенсі можливості говорити на такі теми, а в сенсі дозволу говорити про це публічно. Десь наодинці, удвох – так, і то, може, не говорити, а мовчати про них. Дріади, які довірливо показували тобі своїх найкращих світлячків, єдині коштовності, які вони мають, заплітаючи на Івана Купала в довгі зелені коси – ті дріади зникають безслідно і не повертаються більше ніколи. Бо от, одного разу до тебе приїхали гості, ви гарно бавилися, пили чай, а потім пішли на прогулянку до лісу, і тивирішив похизуватися таємними знаннями, набутими в цілковитій самотності за 20 років, і сказав, показуючи на сосну: „Ось тут живе дріада. У неї світлячки в косах“. Твої гості байдуже або там недовірливо ковзнули поглядом по дереву і пішли собі далі, жваво обговорюючи актуальні проблеми теорії постколоніалізму, припустімо. А наступного дня поїхали шукати направду екзотичних місць – до Таїланду або до напханого трупами фараонів Єгипту. А ти приходиш через тиждень до тієї сосни і бачиш те, чого ніхто на світі не бачить, окрім таких, як ти сам: хоч вона на позір ціла й неушкоджена, але насправді з нею сталося те, що стається з деревами, коли з них повністю обдирають кору. Ту сосну покинула її душа, її дріада, і більше ніколи не повернеться. Бо ти був такий відкритий, такий веселий і язикатий, що посмів розповісти про єдину – найінтимнішу – таємницю, яку тільки мала в своєму житті та сосна. І от вона дивиться тоскно тобі в очі, а ти цього разу напрочуд маломовний, взагалі жодного слова не можеш сказати. А коли ти прийдеш сюди через рік, вона вже всохне повністю, від коріння до крони, бо ні сосни, ні люди не можуть жити далі без своєї душі. Тому давай я тобі цього разу нічого не відповім.

Гаразд, не відповідай. Наостанок, лишень іще одне, дуже, зрештою, наївне… Чого потребуєш, аби бути на щодень щасливим?

Я би міг зморозити якийсь софізм на кшталт „потребую нічого не потребувати“ абощо. Але ти розумієш, я не впевнений, що людина має бути щасливою на цій землі, тим більше – щодня. І ніхто не знає, якою вона тут має бути. Безліч людей гине від алкоголю і наркотиків зовсім не тому, що вони були якимись особливо поганими людьми, а просто через цю хибну установку: вони хотіли щодня бути щасливими. Насправді треба вчитися витримувати паузи, вчитися постувати. Коли цілий рік купуєш у супермаркеті яблука, вони, може, й не перестають смакувати, але перестають бути святковими. Зовсім інша річ – коли ти чекаєш на них цілу довжелезну зиму, потім обкопуєш яблуню в березні, білиш її стовбур у квітні, милуєшся квітуванням у травні – і тільки в розпалі високого літа, коли до рук нарешті падає перший стиглий і соковитий плід, тільки тоді він стає справжнім святом, істинним щастям.

Розмовляла: Богдана Матіяш

Джерело: УЖ

Залишити коментар

Filed under Москалець Кость

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s