Василь Ґабор: Не жити собою

Роман Геринович (з архіву Василя Габора)

фото: Роман Геринович (з архіву Василя Габора)

 29 листопада 2011 р.

Ніщо справді вагоме не виникає з честолюбності чи почуття обов’язку — воно проростає з любові та відданості щодо людей та об’єктивних речей. Принаймні мені так здавалося. І виявилося — не лише мені. Ще задовго до мене так міркував один із найвидатніших фізиків Альберт Ейнштейн. Та, мабуть, не він один. Але яка різниця?

Коли гортаєш чергову книгу із серії «Приватна колекція» (видавництво «Піраміда»), яку зініціював, укладає і майже десять років видає письменник, науковець і першовідкривач призабутих імен Василь Габор, переконуєшся у слушності таких переконань. І річ навіть не в тому, що частину книг відзначено на різних літературних конкурсах,  серію декілька років поспіль визнавали найкращою в Украї­ні, а в тому, що «Приватна колекція» нині є брендом: якщо видання побачило світ — це гарантія якості, значимості опуб­лікованого художнього тексту. Відтак дехто навіть формує власні домашні бібліотеки, пок­ладаючись на Габоровські художні смаки — його літературна «Приватна колекція» стає їхньою. Зважаючи, що Василь Габор «ставить» на знакові або справді самобутні якісні твори, «Газета» запросила його до навкололітературної розмови.
Письменник без міфу — не письменник. І навіть талановиті люди мають витворювати свої міфи
— Василю, в одній зі своїх новел ви запитуєте: хіба життя не схоже до борсання на велетенських сходах, які нікуди не ведуть? А про її героя зауважуєте: він має знайти свій вихід. Ви свій знайшли?

— Я зрозумів вагомість іншого — в жодному разі не стояти на місці. Коли стоїш, виходу ніколи не знайдеш. Порятунок — у русі, хоча, знову ж таки, це не гарантія очікуваного результату. Іноді шлях пошуку виходу — вихід, хоча можемо і не здавати собі в цьому справи. Мене колись страшенно вразив один із віршів Богдана Нижанківського, в якому поет мріє повернутися до Львова (а жив на вулиці Руській), піднятися сходами у своє помешкання і побачити… стіну. У розумінні більшості стіна — безвихідь, тупик. Але не для цього чоловіка. Він пов’язував її з домашнім теплом, юністю, чимось таким, чого дуже бракувало в його житейських мандрах. Для нього шлях до цієї стіни снується з нездоланного бажання повернутися до того, що його в цьому житті тримало.

— До чого бажаєте повернутися ви?

— Однозначно сказати складно. Людина завжди дуже багато хоче. Навіть у самореалізації може бачити перед собою кілька шляхів, з яких має змогу обрати. Але ніколи не знає, де розкриється краще. Андерсен «ставив» на свої п’єси та романи, вважаючи написання казок забавкою, чимось другорядним. Але історія розставила власні акценти. Тобто навіть у власному баченні можемо помилятися.

— Що впливає на відбір вартісного і як узагалі відбувається цей процес? Хто потрапляє в цю обойму?

— Коли сьогодні заходить мова про перевидання присвяченої вісімдесятникам антології «Приватна колекція», яка 2002 року й започаткувала серію під ідентичною назвою, то доходжу висновку — це можливо хіба що репринтним способом. Адже за десять років у літературі багато змінилось. А оскільки відбір до антології був пов’язаний із дискурсом чи, інакше кажучи, знаками щодо напрямів руху в сучасній літературі (саме так це сортування відбувається чи має відбуватися), то сьогодні твори 30-40% авторів я не включав би до видання. Тобто перевидання означає буквальне відтворення книги або появу цілковито нової.

— Та все-таки, що впливає на вибір не стільки ваш, скільки історії?

— Останніми роками, на жаль, переважно комерція, кон’юнктура. Тобто той, хто на ці речі реагує блискавично, часто-густо на видноті, автор із власним світоглядом, принципами, переконаннями — на узбіччі. Це дико, але такі реалії часу.

— За якими ознаками зараховуєте твори до кон’юнктурних?

— Коли вони є легким чтивом, подекуди зав’язаними на провокаціях, які до власне літератури не мають жодного стосунку. До речі, «Дванадцять обручів» Юрка Андруховича свого часу звинувачували в кон’юнктурності. Проте коли я ще до виходу цього роману прочитав його уривок у часописі «Потяг 76», то отримав цілковито протилежне враження. Це була фантазія — смачна і гарна. Андруховича тоді звинуватили, що так не було, але кожен письменник (коли це не документалістика) має право на власну візію, може по-своєму трактувати чимало речей.

— Видавши «Польові дослідження з українського сексу», Оксана Забужко акцентувала: щоби книга «пішла», треба створювати довкола неї міфи. Ви вдавалися до цього методу? Та й загалом, чи готова українська література створювати міфи про себе? 

— Письменник без міфу — не письменник. І цей міф часами випливає з життя, а іноді його створюють штучно (навіть у нас, хоча здебільшого в Україні такий міф виникає випадково, а на Заході над цим цілеспрямовано працюють). Я прихильник такого міфу, що найближче до істини, бо саме такий притягує найбільше. Скажімо, про Галину Пагутяк можна сказати просто — письменниця. А можна, що саме про неї написано популярну пісню «Вона», що ця авторка в кожній книзі — інша, що вона спроможна творити власні світи, а не тільки спостерігати за тим, що навколо. Чи про Ніну Бічую: що вона — предтеча 1980-х і королева української прози 1960-х років. І в одному випадку послатися на Володимира Єшкілєва, а в іншому — на нашого видатного інтелектуала Валерія Шевчука (тобто міф можна творити ще й зі слів авторитетів). І це буде цікаво. Переконаний, що навіть талановиті люди мають витворювати свої міфи. Бо що з того, що маємо в Україні унікальну неоімпресіоністку-новелістку Любов Пономаренко з Полтавщини (яка, як на мене, сьогодні є наймодернішою в нашій літературі), якщо читач практично її не знає?

— Можливо, через те, що новелістика сьогодні — непопулярний жанр? 

— Можливо. Але навколо постаті Л. Пономаренко можна витворити такий притягальний міф, що чимало інших просто зблякне. Інша річ, що українське суспільство настільки байдуже, інертне, що тільки скандал здатен його якось розворушити, заінтригувати. На останньому Форумі видавців для мене стало потрясінням, що, купуючи, люди віддавали перевагу не серйозній літературі, а «попсі», примітиву. Ми перевидали роман Євгена Пашковського «Щоденний жезл» із передмовою Павла Загребельного, який наголошує, що такі письменники, як Пашковський, з’являються раз на сто років. Але увагою цю книгу чомусь оминали.

— Роман і справді дивовижний. Але надзвичайно складний, навіть не всім інтелектуалам до снаги. То що вже хотіти від пересічного українця, який від негативу дійсності та телеекранів подекуди просто рятується у невибагливому дешевому чтиві? Інакше кажучи, шукає того, що дозволить відволіктися і хоч трохи перевітрити мізки. 

— Погоджуюсь. Але є речі, які просто необхідно знати. Принаймні тим, хто претендує на інтелектуальність. Якщо не буде серйозної літератури, то про ні­який духовний розвиток не йтиметься. З іншого боку, література, як і людина, теж має розвиватися.

— Якщо спресувати час і досвід українського письменства відповідно до людського біологічного віку, яку особу ви перед собою побачили б?

— Зрілу. Українська література в багатьох речах не поступається світовій, а подекуди навіть цікавіша. Скажімо, в малій прозі — створеній, зокрема, в 1970-1980-х, яка, на відміну від написаної ситим світом, дуже жива, пульсуюча, як оголений нерв. Інша річ, що ми за межами України належно не представлені. Про це мала би дбати держава, як піклуються про свої літератури інші країни, але про таке можна тільки мріяти. А ті приватні контакти, які є в окремих письменників, на загальну ситуацію не впливають. Та наразі про інше. Якщо порівняти японську літературу — серйозну та популярну, то завдяки культурі висловлювання межу між ними майже стерто. А в нас між цими двома літературами прірва! Часто ті, хто береться писати, — глухі, сліпі, без елементарного відчуття слова, вміння побудувати фразу, з переконанням, що треба замішувати свій творчий продукт на чорнусі або будувати свій словесний замок на бруді. Воно б нічого, але втрачаються орієнтири і читач перестає розуміти, що справді добре, а що погано. Особливо, коли він — молодий. Той, хто читав раннього Тичину, Антонича чи авторів схожого плану, вже не захоче читати графоманські вір­шування. Ті, хто не читав, уважатимуть, що той чи інший примітив і є взірцем. А примітив завжди тягне донизу. І є дилема — як виховати смак, показати чи побачити обрії. Адже навіть у смаках людина сама шукає вихід. Тут не можна нічого ні заборонити, ні нав’язати. Але треба запропонувати варіанти. І «Приватною колекцією» намагаюся це робити. Глибоке сприйняття світу Євгеном Пашковським, Андрієм Содоморою, Романом Іваничуком, Галею Пагутяк, Костем Москальцем, Володимиром Даниленком, іншими вартісними авторами дає змогу й себе відповідно сприймати. Тобто, повертаючись до початку розмови, вихід може бути не тільки у власній дорозі, спробах зазирнути у свою душу, а й у власному віддзеркаленні в душах інших людей, у нагодах осягати їхні світи. Й у відчутті, що світ різноманітний і багатовекторний, що він — прекрасний!

Джерело: Львівська газета

1 коментар

Filed under Габор Василь

One response to “Василь Ґабор: Не жити собою

  1. Василько

    Дуже цікаве інтерв’ю…
    Та автор помиляється, що пісня Вона написана про Галину Пагутяк. Пан Костик Москалець це спростував особисто…

    Подобається

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s