Владислав Кириченко; Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим. Ще б одне покоління – і було б те саме, що в Донецьку

17 травня 2012 р.

Владислав КИРИЧЕНКО, 43 роки Народився в місті Горлівка Донецької області. 1992-го закінчив біологічний факультет Московського університету імені Михайла Ломоносова, 2005 року - Master of Business Administration Вищої школи економіки в Москві. Заснував 1997-го біотехтологічне товариство Helicon, що є лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології. Фінансував українську недільну школу в Москві, українські рок-фестивалі "Уніж", "Арт-Поле", "Мазепа-Фест", свято 65-річчя Української повстанської армії в Києві. 2006-го викупив аудіовидавництво "Книга вголос" і, перейменувавши в "Наш Формат", випустив близько 200 українських аудіокниг. Крамниці з такою назвою у Києві, Львові, Калуші продають українські книжки, музику, фільми, одяг, сувеніри. Також “Наш Формат” є найбільшим інтернет-магазином українського контенту. Створив 2007 року Український науковий клуб, що гуртує вітчизняних вчених світового рівня. Тоді ж долучився до створення гуманітарно-інвестиційного проекту "Хмелева". В селі над Дністром із такою назвою діє зелений резорт і розсадник декоративних рослин. Там гостювали і творили Сашко Положинський, Олег Скрипка, Роман Коваль, Юрій Андрухович, Тарас Житинський, Оксана Забужко, Фома, музиканти Karbido, “ДахаБраха”, PortMone. 2008-го у прикарпатському селі Уніж заснував союзівку "Кузня". Там відбуваються волонтерки, вишкільні табори й семінари. Мають постати конференц-зал, спортивний центр, бібліотека, музична студія, кампус. Фінансує видання українською мовою світоглядної літератури. З дитинства захоплюється тракторами, “у вільний час” керує агрофірмою. Через свою діяльність у різних країнах Європи, постійно перебуває в роз'їздах. Дружина Юлsя 1995-го закінчила Московськи державний університет, кандидат біологічних наук. Подробиць особистого життя не розголошуєДонеччанин Владислав Кириченко став мільйонером у Москві. Чотири роки тому повернувся в Україну

Народився я в місті Горлівка на Донеччині. Три роки жив з дідом-бабою, потім батьки забрали у Донецьк. Там тоді вже не говорили українською. Українська на Донбасі зникла після війни. Мої баби ще не розмовляли російською. Я по мамі в п’ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською.

 

Довідка: Владислав КИРИЧЕНКО, 43 роки Народився в місті Горлівка Донецької області. 1992-го закінчив біологічний факультет Московського університету імені Михайла Ломоносова, 2005 року – Master of Business Administration Вищої школи економіки в Москві. Заснував 1997-го біотехтологічне товариство Helicon, що є лідером на російському ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології. Фінансував українську недільну школу в Москві, українські рок-фестивалі “Уніж”, “Арт-Поле”, “Мазепа-Фест”, свято 65-річчя Української повстанської армії в Києві. 2006-го викупив аудіовидавництво “Книга вголос” і, перейменувавши в “Наш Формат”, випустив близько 200 українських аудіокниг. Крамниці з такою назвою у Києві, Львові, Калуші продають українські книжки, музику, фільми, одяг, сувеніри. Також “Наш Формат” є найбільшим інтернет-магазином українського контенту. Створив 2007 року Український науковий клуб, що гуртує вітчизняних вчених світового рівня. Тоді ж долучився до створення гуманітарно-інвестиційного проекту “Хмелева”. В селі над Дністром із такою назвою діє зелений резорт і розсадник декоративних рослин. Там гостювали і творили Сашко Положинський, Олег Скрипка, Роман Коваль, Юрій Андрухович, Тарас Житинський, Оксана Забужко, Фома, музиканти Karbido, “ДахаБраха”, PortMone. 2008-го у прикарпатському селі Уніж заснував союзівку “Кузня”. Там відбуваються волонтерки, вишкільні табори й семінари. Мають постати конференц-зал, спортивний центр, бібліотека, музична студія, кампус. Фінансує видання українською мовою світоглядної літератури. З дитинства захоплюється тракторами, “у вільний час” керує агрофірмою. Через свою діяльність у різних країнах Європи, постійно перебуває в роз’їздах. Дружина Юлsя 1995-го закінчила Московськи державний університет, кандидат біологічних наук. Подробиць особистого життя не розголошує

 

В мені замолоду була дивна суміш комуністичного ідеалізму з українським націоналізмом. Тата викликали в школу, казали: “Що ж ви – комуніст, а дитина ваша сповідує якісь націоналістичні погляди?”. А мені, дитині, було дивно, чому моя баба вживала незрозумілі українські слова. У років 6 мене взагалі заклинило, коли вона сказала: “На Різдво тітка приїде”. Яке Різдво? Що за Різдво? Хрін його знає. Я знав 7 Листопада, Новий рік, 8 Березня.

Я сформувався як російськокультурна людина. Донецьк у 1970-х – цілком російськомовне місто, жодної української школи.

В 16 років поїхав у Москву, бо хотів бути космічним біологом, наукою займатися. А київський університет випускав тільки вчителів біології і хімії.

Заснував фірму Helicon – геноміка, генетика, біохімія, діагностика. Починаючи, частину комплектухи для лабораторій робив в Україні. Але тут це здохло набагато раніше. В Росії теж майже ніхто вже нічого не виробляє. Сировинна економіка і відсутність стратегії розвитку вбиває все, не кажучи вже про повний брак мізків і моралі.

В інституті була майстерня, а там – чоловік із 20 алкоголіків, з якими мусив пити гідролізний спирт. Приходжу: “Мені треба такі-то деталі”. Вони: “Спочатку випий з нами”. Розпадався Совок, нічого не було, а спирт – був.

У Росії зараз бізнесу не маю – тусуюсь там, приїжджаю ковтнути інтелектуального повітря. Акції переписав. Заробив і роздав у борг стільки, що можу спокійно не працювати дуже довго. Коли в Росії мав “вид на жительство” й офіційну роботу, щоб продовжити цей “вид на жительство”, раз на рік мав здавати всілякі довідки про доходи. Тоді цілий відділ паспортного столу збігався на маю анкету: “У вас що, зарплата вища, ніж у Путіна?”

1985-го було в Москві нормальне українське життя. Зараз його нема. Якщо люди і їдуть зараз до Росії вчитися – то з прицілом лишитися. Ми були останньою хвилею міграції туди, з якої хоч хтось повернувся додому.

1997 року думав у Росії школу українську створити нормальну. Ніяк не міг порозумітися ні з посольством, ні з українським культурним центром у Москві. Плюнув, зрозумів: аби займатися українською організаційною діяльністю – треба їхати додому. Займатися українськими проектами в Москві – те саме, що Шухевич 1946-го зібрав би рештки своїх загонів – і на Красну площу. Який сенс?

Кононенка Юру три роки тому депортували з Росії – за розбудову української бібліотеки. Звинуватили, що тягає бандерівську літературу, “фашистську”. У нього дружина й діти – росіяни, 40 років у Москві, а його тупо з потяга зняли, депортували – і все.

Я вважаю, що ніякої української діаспори в Росії бути не може. Росія – цивілізаційний проект на 1/6 території земної кулі. Вимагати від них, щоб були інакшими, неможливо. Тигр – хороша тварина, але харчується кроликами. Така його природа. Росія – тигр. Хворий, старий, розкладається, гієни його з’їдять, але він – тигр. У них свій шлях. Там треба докладати суперзусиль, щоб дитина говорила українською. В Америці простіше. І то вдома діти говорять українською, а тільки батьки відступили на два кроки – переходять на англійську. При тім, що діаспора в Канаді-Америці бандерівська, а в Росію ж комсомольці поїхали.

Росіяни люблять українців тільки як молодших братів, із салом, горілкою. Справжні українські герої – Шухевич, Бандера, Петлюра – це “фашизм”. Найтолковіші мої друзі московські досі мучаться фантомними болями з приводу України. Риболовля чи полювання – після другої чарки завжди виринає українське питання. “Мы вашего Шухевича, конечно, понять можем. Простить – нет”.

Я по мамі в п’ятому поколінні донецький. Справжній донецький. І говорю так, як говорили баба, прабаба і прадід. Українською

Коли чую креольський варіант російської мови– що в Києві, що в Донецьку – дратуюся. Бо сам можу говорити російською нормального розливу – московсько-пітерським діалектом. Колеги приїжджають з Москви і чують, як кияни, особливо молодь, балакають м’явкаючим діалектом. Один москаль каже іншому: “Слышь, чувак, они типа по-русски говорят?”. – “Думают, что по-русски”.

Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим. Ще б одне покоління – і було б те саме, що в нас у Донецьку. Я бачу зараз на Галичині те, що було 40 років тому на Донбасі в етно-мовно-культурній ситуації. Майже всі пруться від шансону й не читають книжок. Для того, щоб позбути їх мови батьків, не вистачило рівно одного покоління.

Не вірю в демократію у здеградованих суспільствах. Демократичним шляхом в Україні нічого доброго не відбудеться. Ніколи. Рагулі за горілку та гречку завжди обиратимуть парламент, в якому більшість становитимуть свинорили. Янукович – те, чого хотіла більшість цього народу.

 

Перевіз родину в Україну з Москви 2008 року – після того, як старша донька розповіла, що Ющенко поїхав у гості до Саакашвілі, разом придумали Голодомор, а потім напали на Росію.

Якось зайшов у кімнату доньки.Дивлюся: 200 штук аудіокниг – усі російською. Дружина жартує: “Да вы ж индейцы, у вас даже аудиокниг нет”. Тоді я викупив у Києві студію, що спеціалізувалася на запису аудіокниг. І почав робити український продукт.

Три альбоми Сашка Лірника випустили. Побачили: не продається, бо нема мережі дистрибуції українського контенту. Вирішили робити структуру, мережу розповсюдження – свої магазини, чужі магазини, пхатися на радіо. Це – проект, в якому я найбільше обламався в Україні. Недооцінив масштаби проблеми. Рівня деградації. Коли нема ринку, то ймовірність того, що “Наш формат” не буде збитковий – примарна.

За п’ять років видав під 200 аудіокниг. 300 тисяч доларів на цьому втратив.

Навіть якби не було торентів – все одно не пішов би бізнес. Якщо в нас такого хіта як Ліна Костенко продають 70-80 тисяч екземплярів, це – діагноз. У країні, з 50-мільйонним населенням, 1 відсоток – це півмільйона. Можете собі уявити якість популяції?

Мені дзвонять: “Така класна книжка “Холодний Яр”, я от скачав, послухав. Чому ще не випускаєте?”. Кажу: “Тому що ви скачали на шару, тому й не випускаю”. Якби ви заплатити за український продукт 15 – 20 гривень, ми випускали б удвічі більше. Там 19 годин звуку. Дорогуща книжка, в кілька тисяч доларів обійшлася. Як вона може окупитися, коли купили 600 штук?

Неправда, що українці не купують, бо бідні. У мене є знайомі олігархи, які ніколи нічого не купують. Качають тому, що це – принцип. Просто патологічно жадібні.

В постіндустріальному суспільстві почалася економіка знань, але кожен народ обирає своє. Ізраїльтяни 2000 років очікували, коли з’явиться шанс реалізувати свої компетенції. Вони кажуть: “Усе, що в нас цінне – між вухами”. Я колись був шокований. Був час, коли Україна становила третину населення імперії. Але, проаналізувавши етнічний склад професорів Московського університету, цілу ніч малював таблиці, графіки – і плакав, що в цього народу було настільки непопулярне навчання. Ми билися з усіма – Польщею, турками, Росією, – а тепер нас 50-мільйонна біомаса без політичної, моральної та інтелектуальної еліти. “Та що там дітям вчитися? Чоловік має мати коні, корову, город. То хай жиди вчаться”.

Робимо переклад Генрі Форда. Мені кажуть: “Ти – божевільний, Форда 200 мовами вже переклали!” А я вважаю, що це – світоглядна книжка, яку має кожна людина читати своєю мовою. Те саме з книгою про сингапурського правителя Лі Куан Ю.

У Німеччині видають чотири книжки в рік на людину, в Україні – менше однієї. Коли ви у Франкфуртському аеропорту сидите – бачите, що троє з чотирьох щось читають – книжку чи з айпада. У Польщі – кожен другий.

Ніхто з родини не хотів повертатися в Україну. Старша дитина в школу ходила в Москві. Дружина взагалі росіянка. Людина, яка 20 років прожила в Москві, важко собі уявляє, що можна жити десь в іншому місці. Москва – третій Рим, і всьо.

Старша донька Дарина – чемпіон України зі сноубордингу. Грає на гітарі, математика, фізика – вихідних нема. Не дивиться телевізор. По приїзді віддав її в понтову школу 171-шу. А там син Бродського і решта, які на уроках гроші рахують. У того п’ять папірців по 200, а в того – 10. Вчителів матюкають. У Москві є притомні школи для дітей середнього класу, які читають книжки, в Києві – нема. Тільки для олігархів.

Я можу на амбразуру лягати, але дітей своїх робити такими аж патріотами – не впевнений, що варто.

Приїжджаю на заправку в Галичині. За три кілометри від музею, бляха муха, Романа Шухевича, серіал “Мєнти” крутять. “Передайте, – кажу, – власникові, що наступного разу приїду, лишу 200 доларів і розіб’ю вам телевізор”.

Якщо Галичина слухає шансон, то їхні діти забудуть співати українських пісень на весіллі. Співатимуть Ґалкіна. Ситуація набагато гірша, ніж у Росії, бо в них є частина нормального інформаційного потоку. В Україні все просто лайно. Якщо дітей з дитинства годують лайном, то вони ніколи не зможуть споживати нормальну їжу.

У Німеччині видають чотири книжки в рік на людину, в Україні – менше однієї

Нема жахливого українського націоналізму, який цькує все російське. Навпаки, толерантність у Львові та Франківську до росіян набагато вища, ніж у Донецьку, Одесі та Харкові – до українського. Комплекс старшого брата ми і створили. Бо вважали, що вони мають рацію, коли кажуть, що українці – рагулістичні, сільські, жлобуваті, тупі. Як із цим боротися? Вчитися. Бути розумними, дієвими, компетентними, професійними, конкурентними.

Не бачу великого прошарку людей, яким треба змін. Викладачі продають заліки, ректори – торгують “бюджетом”. Податківці, міліціонери, олігархи, пенсіонери – в нас усі на всіх наживаються. Є синергійні суспільства – Японія, США. Україна – типовий приклад суспільства паразитарного.

У нас суцільна імітація – нема армії, нема медицини. Грець уже з наукою, але ж освіти немає! Зате півтора мільйона людей якогось біса отримують із моїх податків, кредитів МВФ стипендію й ліжко на п’ять років, а потім – довідку. А після цього їх не беруть на роботу, бо нічого не вміють.

Нігерія, Афганістан, Папуа Нова Гвінея вже ніколи не будуть в обоймі “золотого мільярда”, так і залишаться сировинним придатком. Для мене найболючіше питання – чи ми цю точку неповернення також пройшли? Люди, які виїхали в Америку, вважають, що пройшли, що Україна – випалена земля.

Україна не здійснилася, бо ми не створили національної еліти. Пристосуванство і життя на хуторі виплекали містечкову свідомість, жлобський індивідуалізм. Американці – індивідуалісти конструктивні, а наш індивідуалізм – це агресивна форма рагулізму.

Європа за 25 років має дуже великий шанс загнутися через політику мультикультуралізму. Америку теж це накриє. А Китай і Японія лишаться супердержавами, бо не мають таких проблем. Поляків не накриє, вони в цьому плані озвірілі – українців депортували, євреїв депортували. Польща була у 1980-х на 98 відсотків польською. В них проблема мультикультуралізму не постане. І в нас її поки що нема. У Росії – є.

Якісними харчами Європу ми навряд чи забезпечимо. Я знаю ціну цьому населенню. Ти прокладаєш їм дорогу в селі, привозиш під город машину гравію – воно не вийде з лопатою розрівняти. А потім ще буде кричать, що сусіду вдвічі більше насипали.

В Україні від’ємна селекція дала такі плоди, що деколи стає страшно. Був такий Євген Чикаленко – український меценат. Деколи мені здається, що я – його реінкарнація, на жаль. Він видавав нещасну газету першу українську в Києві. Тягнув її кілька років, скільки грошей ставало, землю свою продавав. А винниченки-грінченки вважали його жлобом, який їм недоплачує за статті.

Людина має бути досконалою. Не в плані користування золотим унітазом. За дві тисячі років людство сформувало набір соціальних вимог та ідеалів. Треба бути розумним, досвідченим, соціально-відповідальним, любити батьківщину, ставити інтерес суспільства вище за особисте. Це в Україні дуже на часі. Коли треба – взяти в руки зброю, коли треба – вийти на демонстрацію, на толоку. Наш “Уніж” – це мекка соціал-перфекціонізму. Ми будуємо мікромодель України, в якій не бридко жити. Одна з місій “Кузні” – мрія мого життя: створити адекватне середовище небайдужих людей.

Джерело: Журнал “Країна” №122

12s коментарів

Filed under "2011-2013", Кириченко Владислав

12 responses to “Владислав Кириченко; Чим відрізняється Західна Україна від Східної? Нічим. Ще б одне покоління – і було б те саме, що в Донецьку

  1. Василько

    Поважаю цього чувака, але КАТЕГОРИЧНО не погоджуся стосовно заголовка статті…
    Якби не Західна Україна – була б решта країни другою Білоруссю чи ще гірше!!!
    І ще, якщо нічим не відрізняється нехай спробував би на рідній Донеччині робити Кузню і тоді хай говорив би…

    Подобається

  2. еге, я теж коли радила у твіттері, заголовок поміняла.

    а взагалі багато мудрих і конструктивних думок.
    і те, що на Донеччині в селах і містечках по війні ще говорили українською, – чиста правда.

    Подобається

    • Василько

      Я теж довго думав чи друкувати, бо і стиль не для Розмови і занадто образливий заголовок…
      От недавно на Гуртом з’явилися пісні 3 сіл з Донеччини і то черговий доказ, що українським суржиком там і досі говорять…
      Тільки за Західну Україну образливо..

      Подобається

      • шо образливо? я була у Львові востаннє у лютому цього року. теж помітила: значно більше російської мови і шансону. шансон таки чиста правда – ліз у вуха звідусіль.

        Подобається

        • Василько

          Уважно прочитайте про що образливо…
          Російська у Львові давно, від 39 почалося і активно впроваджувалося, напривозилося купу агентури і всього іншого апарату для розбиття”серця ворога”…
          І я не кажу, що я з ним не погоджуюся, ви не ту інтонацію і смисл вловили…
          🙂

          Подобається

          • нічьо. головне, що ми зійшлися в основному 🙂

            Подобається

          • а знаєте, яку назву я зробила для твіттера? Займатися українськими проектами в Москві – те саме, що Шухевич зібрав би рештки своїх загонів – і на Красну площу. і далі посилання на Ваш ресурс.

            отако. і пішли ретвіти)))

            Подобається

            • Василько

              Чудернацьке перефразування)))

              Подобається

              • я тільки рік викинула 1946. не вміщався у 140 знаків. решта ж за тим самим принципом – виокремити цитату з текста. ця здалася мені показовішою. ну і кажу ж: д для тві саме воно 🙂

                Подобається

                • Василько

                  Гарна ідея, тепер коли не подобатиметься заголовок, буду з тексту брати)))

                  Подобається

                  • ггг, зізнаюся, кілька разів робила так, коли радила інтерв’ю з Вашого сайта у своїм твіттері, у ВК і у ФБ. а взагалі – незлий букет особистостей. читаю все. дякую.
                    щиро,
                    Олена Чекан,
                    кандидат мистецтвознавства

                    Подобається

                    • Василько

                      Кумедно ми в статті Кириченка, зійшли до оцінки блогу:)
                      Дякую, пані Олено, намагатимусь продовжувати в тому ж дусі, щоб всім було що читати корисного…
                      Маєте замовлення чи інші інтерв’ю, пропонуйте у сторінці Про блог!

                      Подобається

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s