Літературний оглядач Ірина Славінська: «В літературі не буває поганих і хороших слів»

— , 1 липня о 17:55

© фото Наталія Лащенко

Літературний оглядач та критик, автор та телеведуча Ірина Славінська відповіла на запитання медіа-ресурсу OpenStudy та розповіла яка природа читання, чому в літературі не може бути цензури та що варто внести в суспільство, щоб воно стало культурним.

— У скільки років Ви навчилися читати? Чи відразу проявилася любов до книги?

З наймолодшого віку нам із сестрою батьки дуже багато читали вголос. Мама почала вчити читати, коли мені було 5 років, але навчання спершу не пішло. Тобто я навчилася читати тільки з другої спроби.

Щойно змогла подолати першу велику книжку, читання перетворилося на своєрідний наркотик. В молодшій школі весь свій вільний час читала. Або дивилася телевізор – я була дуже телевізійною дитиною. Згодом багато часу проводила і проводжу в Інтернеті. Але жодна з цих техногенних звичок не мала необоротного впливу: всі медіа були корисні.

— Які книги мали вплив на формування Вашого світогляду?

Це взагалі підступне запитання не філолога. Мені важко сказати, що в мене є якась власна Книга Книг.

В дитинстві мені страшенно подобалося читати Жуля Верна. Саме тоді я подумала, що подорожувати – це дуже добре. «Портрет Доріана Грея» Оскара Уайльда – книга, яка вплинула на формування розуміння краси, етики, естетики та еротики. Крім того, поезія французьких символістів: Бодлера, Верлена та решти цієї компанії. Спочатку читала ці тексти в російських перекладах, а потім перейшла на французьку.

 — Ви – гіперактивний читач. У Німеччині активний читач – це той, хто прочитує 10 книжок на рік. Чи варто взагалі встановлювати такі кількісні показники?

Не впевнена, що потрібно встановлювати точні цифри, хоча вони все ж таки показові. Коли людина читає багато книжок протягом року, це свідчить про те, що їй властивий вид дозвілля «читання». А читання як хобі є абсолютно унікальним, адже це одна з небагатьох речей, що дозволяє залишитися наодинці з собою. Це і ментальна подорож, тому що людина, читаючи, потрапляє в інші світи. Крім того, це досвід тиші, мовчання та розмови із самим собою. В сучасному світі людина не так часто має таку можливість. Читання потрібне, корисне, і його нічим не можна замінити.

— Чи можна по-справжньому осмислити прочитане, використовуючи техніку скорочитання?

Скорочитання допомагає тому, хто мусить обробляти великі масиви інформації. Якщо це аспірант, який пише дисертацію і має опрацьовувати великі за обсягом монографії, то така техніка читання стане корисною навичкою. Коли йдеться про художню літературу, яку потрібно опрацювати не на швидкість і не для інформації, а для задоволення, то я не впевнена, що скорочитання буде найліпшим вибором. Хоча це лише мої припущення, бо я цією технікою не володію та можу лише уявляти, чим вона є насправді.

— Кажуть, що за своє життя людина повинна прочитати близько 10 книг. Але щоб дізнатися, що це за книги, потрібно прочитати тисячі. А ви знайшли в своєму житті цих 10 книг?

Книг, напевно, ні. Але імен, письменників, художніх світів, які за ними ховаються, очевидно, що так. Однак мені не хочеться думати, що все цікаве я вже прочитала. Мені всього 25 років, і я мрію зробити ще декілька літературних відкриттів.

 — Є така тенденція: той, хто багато читає, рано чи пізно сам стає письменником. Ви випустили книгу «33 герої укрліт», яка являє собою збірку інтервю із українськими письменниками. Чи не хочете написати власний художній роман?

Я не думаю, що почну писати. Хіба що це буде нехудожня книжка, збірка есе. Для того, щоб писати, потрібно мати, що сказати. На даний момент те, що хочу сказати, я висловлюю в своїх статтях.

— Тобто ви погоджуєтеся із думкою, що критик – це той, хто не може сам нічого написати?

Для мене це ніби настанова на чистоту експерименту. Уявіть собі журналіста-депутата. На мою думку, критик-письменник є чимось дуже схожим.

— Як ви ставитеся до того, що сучукрліт так активно використовує нецензурну лексику?

Якщо ми приймаємо думку про те, що в літературі не повинно бути жодних «неправильних» слів, то це означає, що нам потрібно вичистити літературний канон. І почати мало чи не з Шевченка, який теж багато лається у своїй поезії.

Можна згадати багато прикладів класичної зарубіжної літератури, яка була нецензурною для її сучасників. Наприклад, Еміль Золя, якого звинувачували у порнографічності романів. Тексти Оскара Уайльда для поствікторіанської Англії були теж надміру відвертими: письменника просто вигнали з країни у більш демократичну Францію.

В літературі не буває поганих і хороших слів. Якщо література реалістична, то є більш чи менш вірний і близький до оригіналу зріз суспільства. Будь-яка мова – це насамперед художній засіб.

— Чи можна сказати, що сьогодні цензура в українській літературі існує?

Є спроби якось вплинути на літературу за допомогою позалітературних речей. Олесь Ульяненко, Марія Матіос, Юрій Винничук і всі подібні – це симптом. Це явище того ж порядку, що і закриття виставки у Шоколадному домі або цензура виставки в Музеї російського мистецтва.

Сьогодні в нашому суспільстві є доволі високий рівень несвободи, замовчування, цензури і самоцензури. І тому митці мали би стати авангардом свободи. Художники, письменники, актори, співаки часто першими піднімають низку важливих питань, про які мовчать або недостатньо активно говорять в інформаційному просторі.

Так, спроби цензури існують, однак в умовах Інтернету це доволі складно. Дуже важко приборкати людей, які хочуть говорити правду.

— Порекомендуйте, будь ласка, літературу на літо для дорослих.

Я б порадила хороших українських письменників. Нова книжка Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» – доволі велика за розміром, але легка за вагою. Її точно вистачить на всю відпустку.

Можна почитати роман Любка Дереша «Голова Якова» – дуже хороший стьобний роман на тему масової культури.

«Винарні» Ігоря Померанцева – цікава книга про вино, яка буде дуже доречна для мандрівок на південь: її варто взяти з собою в подорож на Рів’єру чи хоча б у Крим.

Роман «Ворошиловград» Сергія Жадана – прекрасний. Я бачу його читання десь в гостях у бабусі або в батьків за містом. Це роман про повернення додому, в дитинство, про віднайдення свого минулого і самого себе.

Є ще дві дуже хороші книги нехудожньої літератури. «Історії істориків» Андрія Портнова – збірка біографій ключових українських істориків 20-30-х років. Оскільки це історики, які застали час перетворення України на радянську країну та репресії 1930-х, їхні долі між собою тісно переплітаються. Захоплива книжка з елементами детективу та мильної опери.

Інша книга – праця Володимира Єрмоленка «Оповідач та філософ. Вальтер Беньямін та його час». Книга про німецького філософа, який першим почав досліджувати масову культуру. Наприклад, він колекціонував радянські іграшки, займався дослідженням вуличних вітрин, пасажів і вулиць Парижа як своєрідних колажів. Ця книга –  суцільне задоволення, до того ж вона має навдивовижу легкий стиль викладу.

— Ми запитували у Павла Гудімова, що потрібно зробити, щоб створити культурну державу. Чи можети Ви запропонувати кілька пунктів до маніфесту «Україна – культурна країна».

Було б непогано створити в Україні стипендію для перекладачів української літературиіншими мовами. Досвід спілкування показує, що в різних країнах є люди, які перекладають українську літературу. Наприклад, у Великій Британії є два перекладачі, які фантастично перекладають Прохаська, але не мають можливості цим займатися.

Також треба створювати робочі простори, working spaces, для того, щоб людина змогла прийти і там безкоштовно побути. Наприклад, почитати книжку, повчити уроки, пописати якісь конспекти чи просто поспілкуватися.

Для мене взірцем подібних культурних центрів є центр Жоржа Помпіду в Парижі. Це величезна будівля із постійною виставкою сучасного мистецтва, залою для змінних експозицій, кінозалами, медіатекою і кав’ярнею з демократичними цінами. В Україні варто створити такі ж універсальні читальні зали, аудіо- і відеотеку, бібліотеку.

Можна трішки змінити літературні шкільні програми, проводити поступове оздоровлення цього процесу. Книжки, які залишилися у програмі в спадок від радянського часу, рідко стають улюбленими і часто доволі нудно інтерпретуються. Натомість література, яка потрапила в шкільну програму після незалежності (наприклад, письменники розстріляного відродження), для багатьох стає першим досвідом читання чогось справді цікавого.

Варто також стимулювати читання. Не можу сказати, що в Україні не читають, але в нас доволі сильно бракує елементу співпраці читачів із книжковим ринком. Наприклад, у Франції є великі та престижні літературні «премії читачів». Запровадження практик, в межах яких читач зможе безпосередньо впливати на літературне життя, вже багато чого врятує.

 

Джерело: Оупенстаді

Залишити коментар

Filed under Славінська Ірина

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s