Запізніле інтерв’ю з Борисом Возницьким

Через несприятливий збіг обставин це інтерв’ю, взяте кілька років тому в директора Львівської національної галереї мистецтв Бориса Возницького, так і не було оприлюдненим. Публікація відкладалася, забувалася, припадала пилюкою.

Згадати про зафіксовану на електронному носії розмову з Борисом Григоровичем змусив, як це не прикро визнавати, трагічний випадок. Оскільки ні факти, ні думки викладені в інтерв’ю досі не втратили актуальності, дозволю собі нині виправити давню несправедливість й опублікувати його.

– Вас вважають чи не відкривачем майстра Пінзеля для Львова. Чим Вас так зацікавила його особа, що Ви присвятили їй практично все своє життя?

– Це не зовсім так, оскільки і в 30-х роках і навіть на початку минулого століття вже знали ім‘я Пінзеля. Знали, їздили по об’єктах, досліджували його твори в трьох областях – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської – там де він працював. Низка польських дослідників – Збіґнєв Горнунґ, Тадеуш Маньковський тощо – вже займалися цією справою. Я ж був таким собі «відкривачем» Пінзеля в радянський час. Тоді все це було нікому не потрібне, все це нищили, палили.

– З чого саме розпочалося Ваше захоплення Йоганом Ґеорґом Пінзелем?

– Я ще в 60-х роках, а точніше 1961 року вперше поїхав до «живого» Пінзеля. Поїхав у село Годовиця під Львовом і привіз звідти дві створені ним фігури. Це була моя перша знахідка від неї й почалося моє захоплення. Я почав більше читати про нього, досліджувати його. Урешті-решт я почав його скрізь розшукувати. Я шукав його скульптури чи принаймні залишки від них, складав їх докупи. І навіть зовсім недавно, у 2006 році я відкрив одну його скульптуру про яку ще ніхто не знав.

– Невже таке можливе? І що це за скульптура, звідки?

– Це кам’яна фігура святого Онуфрія у селі Рукомиш біля Бучача.

– Тож у будь-якому випадку певним першовідкривачем у справі Пінзеля Ви все ж є.

– Так, але ще раз наголошу, що я не є першим дослідником Пінзеля. Я є тим, хто його трохи розворушив, почав ним займатися, почав звозити його твори. І ми вперше організували виставку його творів. Бо раніше наші професори робили як: сфотографував скульптуру на одному об’єкті, поїхав на другий – за 50 кілометрів і так далі. От він має кілька фотографій і порівнює їх. А це було не так просто: порівняти всі атрибути, звести творчість Пінзеля до одного знаменника.

– Скільки скульптур Вам вдалося зібрати?

– Я звозив і скульптури і просто залишки: там – безголові, там – лише голови, там – ангелів, там – святих. У радянські часи, 60-70 роки, ми звезли дві з половиною тисячі скульптур. Це все те, що було приречене на загибель, а ми їх врятували. Потім вже відсортовували: оце – Пінзель, а це  – Матвій Палійовський, це – ще хтось. Ми, по-суті вперше його атрибутували й зробили виставку.

– Де й коли була організована ця виставка?

– Це ще було наприкінці 60-х років. Спершу у Львові, потім була виставка у Москві, далі – у Празі. Я, до речі, дуже сподівався на Прагу, адже деякі наші дослідники пов‘язували Пінзеля з празькою школою, інші – з баварською школою. Тож мене цікавили Баварія і Прага. Але коли я приїхав у Прагу з виставкою, там почалася революція.

– То Ви стали свідком епохальних подій?

– Не тільки свідком, але й учасником. Я разом з чеськими студентами брав участь у факельних походах. Мені було дуже цікаво. Але час видався таким, що людям було не до нашої виставки. Потім виставка була у Варшаві, у Вроцлаві. Потім була дуже цікава виставка у Познані, де зійшлися Захід і Схід. Була показана скульптура наших територій і Сілезії, тобто німецька скульптура.

– А як щодо Баварії?

– Власне була дуже цікава майже сенсаційна історія у Мюнхені десь у 1990-х роках. Там на ринку один мистецтвознавець побачив, як продавалися невеличкі фігурки. Це були моделі Пінзеля до наших скульптур. Це була сенсація світова. Доктор Петер Фольк – заступник директора Баварського національного музею – запросив мене до Мюнхена. Я приїхав, подивився, бачу – рука Пінзеля. Тож про нього тоді ще активніше заговорили в Європі.

– Згодом і в Україні активніше почали говорити про Пінзеля, а 2007 рік навіть було оголошено роком Пінзеля.

– Дійсно, і в нас так розмови точилися-точилися, а потім обласні ради Львівщини, Тернопільщини й Франківщини вирішили ініціювати проголошення року Пінзеля. І це правильно, бо 1707 року він народився. А окрім того 1907 року у Львові вперше в документах прочитали про Пінзеля. Це сталося, коли хтось з львівських істориків досліджував фігури на соборі Юра. Тоді було знайдено рахунок, на якому написано, що Майстрові Пінзелю заплачено за фігури 380 тисяч золотих. Це вперше ми тоді дізналися про Пінзеля.

– Тобто дослідження особи Майстра Пінзеля починається саме з тієї дати?

– Так і про його життя й діяльність у Львові, а потім у Бучачі були згодом знайдені документи в польських архівах. Але досі залишається загадкою: хто він такий, звідки він, як він опинився на наших землях. Судячи з усього, він тікав, ховався від когось на наших теренах. Загадковою залишається і його смерть. У 1760 році він робить найпрекрасніші свої речі, а 1761-го його вже немає. Чи його хтось вбив, чи з ним стався нещасний випадок. Невідомо й де він похований…

– Невже складно було знайти його могилу на Бучацькому цвинтарі?

– Я намагався там знайти його могилу на старому кладовищі. Але там багато гробівців поруйновано, поросло кущами. Серед кущів там якісь плити. Я оголосив людям, котрі там працюють: знайдете – плачу гонорар.

– Як радянська влада дивилася на Ваше захоплення скульптурами Пінзеля, адже це були головним чином біблійні герої?

– Так, але це вже були не 1930, а 1960-70-і роки. Коли ми робили виставку в Академії мистецтв СРСР у Москві, то в її рамках було організовано круглий стіл. На нього приїхало 16 академіків. Там я вперше висунув свою гіпотезу, що Пінзель, котрий був прекрасним європейським скульптором, прибувши на наші землі, не сказавши хто він і звідки, почав працювати по-нашому. Тобто, він взяв за основу мистецтво, яке він побачив тут. Тобто він побачив візантійський стиль, наші ікони, церкви. І він почав працювати під візантійське мистецтво.

– І як сприйняли цю гіпотезу радянські академіки?

– Вони мене підтримали, а зараз мене підтримують і в Європі. Можна припустити, що він, приховуючи своє ім’я й походження, приховав навіть свій стиль. Перші його роботи ще трохи «йдуть» до Європи – до Баварії, Праги. Можна припустити, що там він навчався, відточував свою майстерність. Але згодом він змінюється, змінюється настільки, що баварці приїжджають сюди й вражаються: це щось неймовірне.

Редакція ZAXID.NET висловлює свої щирі співчуття родині Героя України Бориса Возницького

Джерело: ЗахідНет

Залишити коментар

Filed under Возницький Борис

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s