Іздрик: У полiтицi треба навчитися брехати

25 серпня 2012 р.

Лауреат “Книги року Бi-бi-сi” Юрко Iздрик – про письменникiв у Верховнiй Радi, нелюбов до людей i святкування свого ювiлею. Авторовi знаменитого “Воццека” виповнилося п’ятдесят! Та навiть пiсля цiєї дати (я переконаний) Iздрика i далi називатимуть “Юрко”. “Романович” якось не припасовується до його iменi.  Таке враження, що вiн i сам не прагне стати “солiдним дядьком”. I, на вiдмiну вiд багатьох своїх колег (навiть молодших), не поспiшає залiзти на високу трибуну. Йому достатньо сцени та гiтари в руцi…
– Як ви оцiнюєте те, що фактично кожен другий письменник сьогоднi “ломанувся” у полiтику?

 – Звичайно, у парламентi можуть бути i письменники, чому нi? Але такi культпоходи у депутати свого часу вже були (пригадаймо, Верховну Раду першого скликання) та виглядають трохи комiчно. Хоча… Серед кандидатiв сьогоднi — люди шанованi. I, Бог його знає, раптом вони справдi потраплять до Верховної Ради, й там, також раптом, щось змiниться. Та я бiльш нiж переконаний, що насправдi не змiниться нiчого!

Знаєте, це схоже на ситуацiю, коли хлопець iде служити в мiлiцiю i наївно думає, що зламає систему. Однак iз часом вiн iз романтичного борця зi злочиннiстю перетвориться на такого ж “ментяру”, як i всi iншi. Так само в полiтицi: доросла людина мусить дати собi звiт — щоб iнтегруватися в ту систему, треба бути “зламаним”, “нагнутим”, чи як це тепер називається? Нiхто ще тiєї системи не подужав. Принаймнi в такий-от спосiб.

– Валерiй Шевчук якось сказав (правда, “культурнiше”), що не варто творчим людям iти в полiтику, бо вони стають там “iмпотентами”. Ви такої ж думки?

 – Цiлком може бути. (Усмiхається). Полiтика — то ж вiйна. Навiть на енергетичному рiвнi стосунки мiж людьми там настiльки виснажливi! Взяти хоча б той факт, що ти мусиш навчитися брехати, ти мусиш мати рiзнi маски — аби змiнювати їх, вiдповiдно до кожної ситуацiї, i т.д. Навiть це може забирати енергiю. I нi на яку творчiсть її уже не вистачить!

З iншого боку, думаю, в тих, хто сьогоднi йде до Верховної Ради (не у всiх, звичайно), є таке пiдсвiдоме вiдчуття: “У лiтературi я вже й так нiчого не зроблю, подамся-но в депутати. Допоки мене не забули, допоки моє прiзвище звучить як бренд”. (Усмiхається). Ну, i ще якiсь мотивацiї є напевно в цих людей.

– А вам не здається, що люди з розвинутим iнтелектом нинi у парламентi не так затребуванi, як iз розвинутою мускулатурою?

– Безперечно. Однак така ситуацiя не тiльки у Верховнiй Радi, а загалом у суспiльствi. (Пiсля паузи додає). Та й самi по собi закони – це рiч, до якої нiхто серйозно не ставиться. Я часто кажу: у нас що текст Конституцiї, що поетичний спадок Тараса Шевченка – усе художня лiтература, до реальностi вона немає нiякого стосунку!

Усi в Українi живуть за неписаними законами: кожен iде в лiкарню i платить, бо iнакше не має шансiв, що його вилiкують, кожен збиратиме грошi на школу, бо iнакше невiдомо, що там твоїх дiтей навчать, кожен даватиме хабар “менту”, бо не хоче сидiти, кожен пропонуватиме 100 гривень даїшнику, бо… Ось це працює. Та система, як казав дiдусь Ленiн, — базова штука, на нiй i наростає чорна псевдомораль, настiльки нелюдська, настiльки якась бидляцька, що… Ну, страшно робиться! I любити це суспiльство просто неможливо. Реально.

– Ви мiзантроп?

 – Нi-i-i. Мiзантропiю – як нелюбов до людей – я пережив у 30 — 35 рокiв. Це все зафiксовано в моїх текстах, якi власне i стали таким психотерапевтичним засобом, щоб позбутись мiзантропiї. Сьогоднi я радше соцiопат, тобто менi не подобаються тi форми взаємодiї, якi люди собi вибирають, зокрема, у нашiй країнi, як вони облаштовують суспiльне життя, як вони iснують у цьому публiчному просторi й т.д. Для цього не потрiбно мати якогось особливого людиноненависництва, достатньо посидiти в iнтернетi, почитати стрiчку на “Фейсбуцi”, щоб зрозумiти: “Нi, нi, тут нiчого не вийде, нiколи. Не домовляться. Нiхто, нi з ким, нiяк!”

– Виписав з одного iз ваших iнтерв’ю таку просту фразу: “Письменник має реалiзовуватись через свої твори”. Наскiльки вiдсоткiв ви реалiзувались?

 – У мене таке вiдчуття (принаймнi сьогоднi), що те, що я мав сказати словом, уже сказав. Не вiдчуваю в собi нi потенцiї, нi бажання щось писати i взагалi висловлювати свої переживання, роздуми чи емоцiї саме через слово. Набагато цiкавiше для мене тепер – музичний проект. Другий рiк iснує група “Drum Театр”, ми вiдiграли вже багато концертiв, маємо свою публiку. Менi цiкаво писати хiп-хоповi тексти i в такий спосiб висловлювати те, що я думаю, нiж власне через слово. Ось черговий концерт буде до мого ювiлею…

– 50 рокiв – дата поважна. Ви до неї ставитесь серйозно чи все ж з усмiшкою?

 – (Смiється). У мене доволi трагiчне ставлення i до самої дати, i взагалi до того, як безглуздо проминає життя в цiй країнi. Та й стосунки iз часом щораз труднiшi… А ще – дуже дивно, коли ти раптом не впiзнаєш себе i втрачаєш будь-яку самоiдентифiкацiю з тiєю людиною, якою ти був ранiше.

– У вашого знаменитого героя — Воццека — було рiвно 33 вороги. У вас їх бiльше чи менше?

– (Смiється). У мене зовсiм немає ворогiв. I я цьому тiшуся. Сподiваюся, що то не iлюзiя.

– А як iз друзями?

– Друзi є! Проте називати конкретне число теж не буду. Скажу просто: їх цiлком достатньо, щоб я не почувався самотнiм. (Усмiхається).

Богдан БОНДАРЕНКО, Експрес Медіа

Джерело: Артвертеп

Залишити коментар

Filed under Іздрик Юрій

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s