Піккардійська терція / Після 20-річчя ставимо не крапку, а три крапки…

20.08.2012 р.

Розмова з Володимиром Якимцем і Ярославом Нудиком, учасниками гурту «Піккардійська терція».

Вони співають про кохання, виконують балади, романси, фолкові та класичні твори, рок-н-рольні та джазові хіти… І всі без винятку їхні композиції випромінюють позитив. Як, зрештою, і самі «піккардійці»: Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрій Капраль, Богдан Богач, Роман Турянин й Андрій Шавала. З піснями «Старенький трамвай», «Пустельник», «Капелюх», «Кантрі», Shizgara, «Шаляла», «Спитай», О sole mio, «Колискова для Аліси» (а всього їх у репертуарі «Піккардійської терції» — понад три сотні) секстет об’їздив чи не півсвіту. На гастрольній карті гурту — Польща, Німеччина, Іспанія, Італія, Франція, Канада, США, Сінгапур, Бельгія, Швейцарія… Де б не виступала впродовж двох десятиліть вокальна формація, вона завжди зачаровувала публіку не тільки досконалістю, а й вишуканістю співу й величезною повагою до слухачів.


«Піккардійська терція» мала честь представляти українську культуру депутатам Єврокомісії у Брюсселі. 2008-го колектив став лауреатом найвищої в Україні творчої відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва — Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Своїм днем народження «піккардійці» вважають 24 вересня — саме цього дня 1992-го відбувся їхній перший концерт у Франковому університеті.

— Як святкуватимете ювілей?

Ярослав Нудик: 24 вересня — у Львівській опері, 29-го — в палаці «Україна» в Києві. Представимо найширший репертуар — пісні різних років.

Володимир Якимець: Прийматимемо багато друзів-музикантів, з якими потоваришували на основі цікавої музики і доброго живого виконання. Згоду на участь у нашому концерті вже дали «Танок на майдані Конго», «ТіК», Фома, Марійка Бурмака, Руслана та Павло Табаков. Вони виступатимуть у ролі солістів «Піккардійської терції», а ми їм створюватимемо акапельний супровід.

— Власне «Піккардійська терція» готує прем’єри?

В. Я.: Навіть не одну — шліфуємо їх на репетиціях.

— Чи запросите у перші ряди якихось особливих гостей? Наприклад, фанів із 20- чи 15-річним стажем?

В. Я.: Якихось преференцій не робитимемо, позаяк нам цінні й важливі не тільки ті слухачі, котрі нас знають двадцять років, а й ті, котрі, припустімо, познайомилися з нашою творчістю півроку тому. Сподіваємося на дуже домашню атмосферу на обох концертах.

— Востаннє ми зустрічалися п’ять років тому, коли я готувала інтерв’ю до 15-річчя гурту. За цей час ви змінилися — не такі розкуті й усміхнені… Здається, дуже втомлені. Заклопотані підготовкою до ювілею? Чи даються взнаки вік, досвід?..

Разом: Це — спека!

В. Я.: Працюємо! Не пропускаємо жодної репетиції, бо багато матеріалу. Хочемо відшліфувати його не на 100 — на 220 відсотків.

— У творчому доробку формації — 10 альбомів і DVD із записом «живого» концерту у Львівській опері. Готуєте щось до ювілею?

В. Я.: Так. «20 років — 20 пісень» — це буде наша перша подвійна вінілова платівка. Ми її не продаватимемо — це суто подарунковий варіант. Перший наклад — 1000 примірників, і маємо велику надію, що перевидамо. Також плануємо випустити дебют-альбом, де звучатимуть пісні у виконанні наших блискучих друзів. А вже наступного року розпочнемо записувати новий диск. Отже, після 20-річчя ставимо не крапку, а три крапки…

— Маючи такий величезний виконавський досвід, колись замислювалися над тим, щоби зайнятися педагогічною діяльністю?

В. Я. (сміється): Мені здається, з нас будуть погані педагоги.

— Чому?

В. Я.: Напевно, тут спрацьовує принцип, як у футболі: якщо ти був гарним гравцем, то це не означає, що станеш добрим тренером… Ні, ми ще не доросли до цього питання. Можливо, тому, що самі ще почуваємося студентами.

— А скільки у вас, «студенти», дітей у «Терції»?

Я. Н. (пауза): Сімнадцять (порахував і дітей менеджера гурту Романа Климовського, — «Газета»). Найстаршому — 21. Це — мій (сміється). А наймолодший — Турянина, йому ще й півроку немає.

Знаю, що ви полюбляєте шукати цікаву поезію для своїх пісень. Можливо, й останнім часом щось особливе надибали…

В. Я. (замислюється): Ні, не можу сказати про щось цікаве. Можливо, тому, що наші молоді поети, зрештою, як і молоді композитори, надто прагнуть оригінальності… Пісню «Останній літній дощ» (альбом «Етюди», — «Газета») я написав на слова львівської поетеси Олесі Садової і маю непогані задуми щодо інших її віршів. А про інших поетів навіть не знаю, що сказати… Славко, наприклад, якщо приносить нові пісні, то вони на вірші або Гійома Аполлінера, або Роберта Бернса. Тобто здебільшого це — класика. А можливо, ми просто не можемо всього осягнути…

— Ви дуже часто берете участь у благодійних заходах…

В. Я.: Так, чим можемо, тим допомагаємо: деколи грішми, деколи обличчями, деколи просто виступом. Але, як правило, про це не говоримо. Може, хтось ставить собі це у велику заслугу. Ми — ні.

— Отримуєте листи від вдячних слухачів?

В. Я.: Як правило, під час концертів і після них. І подарунки також. Причому багато з них зроблено власноруч. Наприклад, одна з прихильниць подарувала мені дорожню подушку-рогалик, до якої пошила наволочку із червоного атласу, вишила на ній велике гарне серце і напис «Піккардійська терція»… Дехто приносить вірші, пісні або мелодії. Ми все це переглядаємо. На жаль, не на всі листи можемо відповісти, бо автори не завжди залишають свої адреси. Але за змоги дякуємо всім.

— Стільки років разом… Не втомилися один від одного?

В. Я.: Та як не втомилися… Але це — абсолютно природно. По-іншому й не може бути! Коли бачимо, що настає «певний» момент, робимо перерви — ліпше тиждень не поспівати… Інша річ, що за стільки років ми вже притерлися один до одного, тож суперскандальних ситуацій не виникає: знаємо, де і як кому треба піти назустріч, де промовчати чи, навпаки, висловити свою думку.

— Скількома мовами співаєте?

В. Я.: Дванадцятьма. Це не означає, що всіма мовами володіємо: музичний слух дає змогу добре вивчати слова пісні. Коли співали у Франції та Німеччині, Капраля і Нудика там навіть хвалили: «У вас така добра вимова…» А в Неаполі взагалі казали: «У вас неаполітанський акцент… Як ви так навчилися?!» (сміється). Єдине — треба знати, про що співаєш…

— Чи є чоловічі гурти в Україні, Європі, світі, виступи яких ви регулярно переглядаєте? Можливо, хочете щось запозичити з їхнього досвіду? Може, від чогось назавжди відмовитися? І взагалі, чи є стилі, котрих ви собі ніколи не дозволите?

В. Я. (сміється): Ніколи не кажи ніколи… А якщо серйозно, то ми ніколи не дозволимо собі співати шансон. Не дозволимо собі і якогось кічу у виконанні… Свого часу ми слухали багато музики, чимало перейняли і, напевно, виробили своє музичне обличчя… Тому, думаю, як би це нескромно з нашого боку не звучало, вже настав час комусь стежити за нашою творчістю і робити висновки. Але, з іншого боку, вік живи — вік учися…

— Нині, гортаючи сторінки 20-річної історії «Терції», чи можете назвати знакові події, зустрічі, виступи? Можливо, про щось чи когось згадуєте з особливою теплотою?

В. Я.: Та ми про всі 20 років спільної праці говоримо з особливою теплотою… Перша важлива для нас віха — те, що ми четверо (Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрiй Капраль і Богдан Богач, — «Газета») зустрілися в музичному училищі. Важливо, що познайомилися з Олександром Шевченком (автор музики і слів до пісні «Бо я їду до моря…», — «Газета»). Коли я вступив до консерваторії, заприятелював із Дзвінкою Сумарук — так виникли пісні «Пустельник» і «Мелодія пізньої осені». Також знаковим є знайомство з Романом Климовським, який є незмінним нашим менеджером уже 19 років. Згадаю й першого штатного фотографа і секретаря «Терції» Михайла Дашковича. Наш перший альбом на студії «Лева» писав Сашко Ксенофонтов. Цікавою була співпраця з Русланою, барабанщиком Олегом Крупейом, художниками Влодком Кауфманом і Євгеном Равським. Важлива й зустріч із нашим дотепер студійним і концертним звукорежисером Богданом Стефурою, учасником золотого складу «Смерічки» легендарним Ігорем Леськом, перкусіоністом Іваном Вощиною, модельєром Оксаною Караванською, режисером Лесею Рибінською… Зараз усіх не назву, але ми кожного пам’ятаємо.

— Якими бачите себе через 5-10 років?

Я. Н.: Такими ж — спортивними (сміється).

В. Я.: Хочу, щоб ми завжди робили щось нове і дуже цікаве для слухачів. Навіть для молодих, 16-річних.

— Де востаннє «Піккардійська терція» співала гімн України?

В. Я.: На якомусь футбольному матчі…

Я. Н.: Не пам’ятаю.

В. Я.: Але гімн України ми готові співати вдень, уночі…

Я. Н.: І зранку!

Розмовляла Тетяна Козирєва, Львівська Газета

Джерело: Артвертеп

Залишити коментар

Filed under "Піккардійська терція", Нудик Ярослав (Піккардійська терція), Якимець Володимир (Піккардійська терція)

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s