Ексклюзив. Розмова із Сергієм Міхалком

19 серпня 2012

Вчора революційні білоруси «Ляпис Трубецкой» поставили масштабну крапку над другим днем фестивалю «ЗАХІД». Перед нічним виступом музиканти відпочивали неподалік фестивальної території, де випала змога поспілкуватися із їхнім фронтменом.

Надзвичайна енергія, гарне почуття гумору і природна харизма. Все це про Сергія Міхалка  – справжнього анархіста у вигнанні. Його не впускають на батьківщину, але він не відступається  від своїх бунтарських переконань. Особливо приємно було чути його думки на березі озера за чашкою чаю,  де і відбулася наша розмова.

Сергій, музика може поміняти світ?

Світ міняється кожної секунди. Будь-яка дія будь-якої людини впливає на те, що буде далі. Дуже хороший літературний приклад  – це «ефект метелика» Рея Бредбері. Кожен поступок кожної людини віддзеркалюється на майбутньому. Наша реальність міняється кожної секунди. А все, що пов’язане з творчістю – це взагалі дуже серйозно, тому що робить зміни в світогляді людей, які цю творчість сприймають. У багатьох відбувається катарсис від прослуховування симфонічної музики або коли вони вперше бачать якесь серйозне  живописне полотно. Навіть так звана фонова музика, шансон, попса – все це також впливає на світ. Інша справа – що на кожну людину цей вплив інший. Я не можу сказати, що шансон чи естрада мене дратують, але я хочу від них дистанціюватися в даний момент. Ця музика викликає якийсь негативний настрій і я хочу від неї дистанціюватися. Якась музика, навпаки, викликатиме в мене теплі емоції. Музика, творчість  – це як елемент сучасної комунікації, як татуювання,  приналежність до певного клану. Іноді достатньо взнати в людини, яку музику вона слухає, щоб зрозуміти, чи переді мною мій друг чи класовий ворог. Все, що пов’язано із сучасною творчістю  – це дуже міняє світ і світогляд. Я вважаю, що в даний момент, коли політика влазить у всі сфери життя  (нема далеких від цього людей) навіть те, що пов’язане із заангажованим мистецтвом теж дуже важливе. Як приклад – панкова група PussyRiot – після них світ помінявся, ці дівчата привідкрили ящик пандори, стали каталізатором. І нам доведеться з цим жити – неважливо хто як це сприймає. Вони розкололи суспільство – і, що важливо, розкололи не лише своїм поступком, а й своїми питаннями, які багато хто боявся задати. Це і є справжнє мистецтво. Багато хто може сказати, що це самопіар, провокація. Але, мені здається, що сучасний панк-рок, сучасна контркультура повинна так діяти – викликати роздратування, задавати питання, які можуть бути неприємними суспільству.  Я не зачіпаю зараз якусь моральну чи кримінальну сторону справи. Але це саме той приклад, коли музика впливає на різних людей, які займаються різними справами і є далекими від мистецтва, а тим більше – від андеграунду. Це явище на них хлинуло, всі поняття «ой», «панк» відійшли в іншу сторону, вони просто розуміють, що тепер живуть у зовсім іншому світі.

Всі диктатори носять вуса. Як ти ставишся до того, що ваш бацька теж має цей атрибут?

Я вже був ініціатором акції по цій темі. Думав, вона буде особистої дії, особистого спротиву. Я просто закликав усіх носити вуса. Щоб просто баланс перейшов на сторону добра. Це такий іронічний, сатиричний метод боротьби. Мені здається, дуже важливо намагатися хоч іноді сміятися з таких чорних, темних персонажів. Сміх дуже часто допомагає долати страх. Ми часто малюємо образи цих тоталітарних вождів, цих злих Колосів, ми над ними насміхаємось – і це, по-моєму, важливо. А вуса… це питання. Взагалі-то така тенденція дійсно є. Політики, мєнти – вони всі це люблять. Не знаю, може ім не вистачає якоїсь внутрішньої мужності – а вуса, це як вторинна чоловіча статева ознака. Може відчуття (ростительности) під носом придає їм особистої важливості. В неформалів це називається «дитяча хвороба олдовизни».

Ти у відомому інтерв’ю назвав себе жителем всесвіту. Але коли ти став персоною нон-грата в Білосі – виникло відчуття, що у твоєму всесвіті зникло щось важливе?

Так, я інтернаціоналіст і весь час відчуваю себе частинкою всесвіту. Я захоплююсь філософією, ізотерикою… Думаю, дуже важливо розуміти, що світ, близький до ідеалу, можна створи тільки спільно.  В цьому плані я космополіт та інтернаціоналіст. З іншої сторони, я вірю, що у кожного народу є своя неповторна важлива місія. Тому дуже важливо відчувати себе членом свого клану, свого тотему, знати свою культуру. Знати свій етнос, епос, свою історію, мову – саме цим можна долучитися до загальнопланетарного руху добра.  Все ж таки я син воєнного і зник до життя в походах. Сподіваюся, що все налагодиться і я повернусь в свою країну. Я змушений бути за її кордоном і це пов’язано в першу чергу з кількома кримінальними справами. Але це не означає, що я поїхав у Москву і там розчинився. Я відчуваю себе гостем. Живу біля Білоруського вокзалу і все ще живу як турист. І коли мене питають, звідки я – я все ще виходжу перед виступами на сцену і говорю: «Група Ляпис Трубецкой, республіка Білорусь, місто-герой Мінськ.»

В Україні зараз не надто стабільна ситуація, політики і міліція плювати хотіли на права людей і не факт, що в близькому майбутньому ми не станемо схожими на Білорусь в політичному плані. Думаєш, для тебе є якийсь фактор ризику виступати тут, в Україні?

Я не надто аналізую і зважую всі страхи і ризики. Я не співробітник страхового агентства і мені взагалі скучно жити – я людина емоційна та імпульсивна. Я, звичайно, стараюся аналізувати світ навколо себе, але в мене просто немає виходу. Ми їздимо, даємо концерти у різних точках нашої планети. Наша музика  дуже важлива для України, Білорусі, Росії та ближніх країн – тому що те, про що ми співаємо, це відбувається з нами тут і зараз. На заході, наприклад, ті речі, про які ми співаємо – це всього-лиш ритми, наші творчі казки. А все це тому, що вони не стикаються з тим, що відбувається у нас – це відродження імперіалізму.

Тоталітарні режими  – це стимул чи перешкода для творчості?

Звичайно, перешкода! Багато хто буде говорити про Сервантеса, про замовне мистецтво  Середньовіччя… Я в це не вірю. Художник має бути вільним, у нього не має бути перешкод і рамок свого самовираження. Ліпше жити у вільному світі, де мистецтво буде на середньому рівні, ніж у тоталітарній країні, де мистецтво буде прекрасним чи якимось божественним.

Платон казав: при владі повинні бути філософи. Що про «владних мужів» говорить Сергій Міхалок?

Останні з владних мужів, про яких можна сказати хороші слова, звичайно ж були філософами: Ганді, Петр Машеров… Звичайно, мудрість, зважений розрахунок, готовність приймати різні точки зору – це  якраз притаманно людям філософським, творчим. Саме цього зараз не вистачає владним мужам – в основному вони меркантильні, злі, сильні (в темному значенні цього слова). Наші владні мужі зараз чомусь дуже схожі на домінантних самців в стаді приматів. Вони наглі, нетактовні, ні з ким не дружать – звичайно, мені це не подобається. Основна маса сучасних керівників підтримують владу за допомогою обману, страху, грубої сили. Тут рідко можна знайти людину, яка викликає щиру повагу. Тому при владі не вистачає філософів і мудреців. Ну і поетів, звичайно.

Які філософські, релігійні течії надихають тебе найбільше до дії?

Мій світогляд достатньо анархічний, я приймаю різні філософські доктрини і концепції, живу в країні православ’я та католицизму. При цьому серед моїх друзів дуже багато буддистів та кришнаїтів. Мені подобається філософія дзен-буддизму. Мені імпонують  люди, які об’єднують різні концепції – тому що кожна людина багатогранна. Людину, її душу і світогляд важко вписати в якусь концепцію. Тому я проти клерикалізму та проти радикального погляду. В ХХІ столітті глупо так однобоко мислити. Саме ця філософська нетерпимість породжує війни. В любому випадку, якщо я не прийму погляд людини – я готовий її вислухати, хоч мені дуже не подобається радикалізм у судженнях. Людина ніколи не зупиняється і розвивається, кожен день приносить щось нове у мій світогляд. Все міняється кожен день – і саме в цьому пошуку я знаходжу свій інтерес і своє самовираження .

Яка крайня точка протесту для тебе?

З дитинства кожна людина хоче поставити себе на місце того чи іншого героя, літературного персонажа. Є різні обставини, тому мені не хотілося б робити для себе якісь рамки. Єдине, в ХХІ столітті, я вважаю, можна обійтися без кровопролиття – тому що це замкнуте коло. Там, де ллється кров, там буде продовжуватися вендета. Ще раз кажу, що я не пацифіст – я вмію битися і часто в своєму житті це робив – але саме зараз, хоч я і не люблю це слово, але дипломатія є дуже важливою. Людям пора навчитися домовлятися. Не переконувати, не змушувати, не насилувати міняти свою точку зору, а прислухатися і пробувати домовитися. Тому що всі ми різні в кожного з нас різні уявлення про те, як жити: світ потребує миру, взаємоповаги і слово «братство» для мене – не пустий звук.

Розмовляла: Ляна Мицько

Джерело: http://myreport.com.ua

Фото: Тарас Чайківський, Ляна Мицько

Залишити коментар

Filed under Міхалок Сєрґєй

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s